tag:blogger.com,1999:blog-85702093137164750112024-03-22T04:37:13.500+02:00Юрій Хорунжийукраїнський письменникUnknownnoreply@blogger.comBlogger28125tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-89498160950844294252010-04-17T01:51:00.000+03:002010-04-20T10:54:31.455+03:00ВІРУЮ. Роман про Михайла Грушевського<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg6Ory7FRWe03t3ulk2eScnCz602NMfBYpF0i3JF1xqgaxxBBQktYbbD_SWpL9m8Kx5je3UhqnkaZCY_Cy7d1yv4KjRWpNuTxmap1ZkpEg4dn5tjq3R_1ZeZ1LQV_CTHP-_dGV9pfp-K9mJ/s1600/image001.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg6Ory7FRWe03t3ulk2eScnCz602NMfBYpF0i3JF1xqgaxxBBQktYbbD_SWpL9m8Kx5je3UhqnkaZCY_Cy7d1yv4KjRWpNuTxmap1ZkpEg4dn5tjq3R_1ZeZ1LQV_CTHP-_dGV9pfp-K9mJ/s320/image001.jpg" /></a></div>ВІРУЮ<br />
Роман присвячений життю, творчості та діяльності українського історика, організатору української науки, політичному діячу і публіцисту, голові Центральної Ради, академіку, автору понад 2000 наукових праць Михайлу Грушевському (1866 – 1934).<br />
Народившись в польському Холмі, зроставши на Кавказі ( Ставрополь, Владикавказ), Грушевський завдяки впливу батьків, з дитинства душею був з рідною Україною, який і присвятив все своє свідоме життя. Починаючи з навчання у київському унівеситеті Святого Володимира, продовжучи свою наукову дільність на посадах професора Львівського університету та дійсного члена Академії наук СРСР.<br />
В романі детально зображені події перебування й діяльності Грушевського не тільки в Україні й в іміграції, а саме в Празі, Відні, Женеві (1919-1924), а й в період вигнання в Москві (1931 – 1934). Також автор недвозначно натякає про неоднозначність факту смерті Михайла Сергійовича під час лікування у Кисловадську...<br />
-К. Школа, 2009. -428 с.Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-72538991988305570682010-04-17T01:01:00.001+03:002010-11-29T16:56:26.091+02:00ЖУРНАЛ «ЗОНА» №23, 2008, присвячений Юрію Хорунжому<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhpl7DNfsjNPxpT-Ks-sCAUFDXXXtnqcT_iylE6Z7u5KzQOAq5WAATfpkigjsNwqFES9H7v3Q7Jh6cE3u9jVf7ZCSLP-gXwxjWMEPlnShYiE5hyphenhypheno2BXFS9xtDXr916VvRwQIBfa5OsMBdlw/s1600/image002.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhpl7DNfsjNPxpT-Ks-sCAUFDXXXtnqcT_iylE6Z7u5KzQOAq5WAATfpkigjsNwqFES9H7v3Q7Jh6cE3u9jVf7ZCSLP-gXwxjWMEPlnShYiE5hyphenhypheno2BXFS9xtDXr916VvRwQIBfa5OsMBdlw/s320/image002.jpg" /></a></div>Це число часопису «Зона» - видання Всеукраїнського товариства політв”язнів і репресованих присвячений пам”яті багаторічного ( 1991 – 2007) його редактора Юрія Михайловича Хорунжого.<br />
У номері, крім етапів життя Юрія Хорунжого та табірних новел, написаних його батьком Михайлом Івановичем – багаторічним в”язнем сталінських таборів, представлені твори колишнього редактора. Серед них – публікації «Як тебе не жаліти, Києве, мій...», «Іван Стешенко – творець українського епосу», «Скарби, поховані в бетоні», роман «Коні та конюхи», спогади «Мосбас. Зустріч з батьком».<br />
Закінчується число, як і відкривається, спогадами – роздумами друзів та побратимів Юрія Хорунжого.Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-29582997300285089282010-04-16T14:54:00.000+03:002010-04-20T10:57:09.535+03:00Юрій Хорунжий БІОБІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИКАКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ<br />
ДЕРЖАВНА НАУКОВО – ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ<br />
ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО<br />
Юрій Михайлович<br />
Хорунжий<br />
БІОБІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК<br />
До 40-річчя літературної діяльності<br />
Київ – 2006<br />
1<br />
УДК 016:929 Хорунжий<br />
ББК 91.9:84<br />
Х 82<br />
Юрій Михайлович Хорунжий: Біобібліогр. покажч. / АПН України.<br />
ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського; Уклад. Р. С. Жданова; Наук.<br />
ред. П. І. Рогова. – К., 2006.<br />
<br />
<a name='more'></a><br />
<br />
Біобібліографічний покажчик „Юрій Михайлович Хорунжий”<br />
присвячений відомому українському письменнику, громадському діячеві з<br />
нагоди його 40-річної літературної діяльності. У покажчику подано романи,<br />
повісті, оповідання, наукові статті та нариси, а також матеріали про життя та<br />
творчість письменника з 1966 по 2005 рік. Видання розраховане на<br />
літераторів, філологів – науковців, літературознавців, аспірантів, студентів<br />
філологічних факультетів вузів, бібліографів та працівників інформаційних<br />
служб, всіх, хто цікавиться історією та сучасним станом української<br />
літератури та літературознавства.<br />
Укладач – Р. С. Жданова – завідувач науково-редакційного<br />
відділу Державної науково-педагогічної<br />
бібліотеки України імені. В.О.Сухомлинського<br />
Науковий редактор – П. І. Рогова, канд. іст. наук,<br />
директор Державної науково-педагогічної<br />
бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського<br />
Комп’ютерний набір – Ж. А. Левченко, І. Д. Горностай<br />
<br />
Від укладача<br />
Біобібліографічний покажчик “Юрій Михайлович Хорунжий” присвячений<br />
відомому українському письменнику, громадському і культурному діячеві з нагоди його 40-річної літературної діяльності. Він охоплює матеріали за період з 1966 по 2005 рік. Це –окремо видані художні твори: романи, повісті, оповідання, критичні статті, наукові розвідки, рецензії тощо, опубліковані в періодичних та енциклопедичних виданнях, наукових збірниках українською, російською, англійською мовами.<br />
Поза увагою укладача залишилися переклади Юрія Михайловича Хорунжого творів польських письменників-гумористів Єжі Віттліна, Януша Осенки, Ядвіги Рутковської, Людвига Гурського, Марека Антоні Василевського, Фелікса Дерецького, Станіслава Дейгера, надруковані в різних номерах журналу “Всесвіт” в 70-х роках.<br />
Основні розділи покажчика: „Покажчик праць Юрія Михайловича Хорунжого” та „Література про життя, літературну, наукову та громадську діяльність письменника”.<br />
У першому розділі твори Ю. Хорунжого розташовані в хронологічному порядку за спеціальною схемою, принцип побудови якої подається на початку розділу.<br />
Другий розділ містить описи літератури про життя, літературну, наукову та<br />
громадську діяльність Ю. Хорунжого, які розташовані в хронологічному порядку, а в межах року – в алфавіті авторів та назв творів.<br />
Рецензії на видання письменника подаються безпосередньої за книгою в хронології. Критичні відгуки на твори Ю. Хорунжого представлені у другому розділі і пов’язані посиланнями з виданнями автора, поданими у першому розділі покажчика.<br />
Для глибшого розкриття змісту посібника і для зручності користування ним<br />
додаються допоміжні покажчики: Іменний та Покажчик окремо виданих праць<br />
Ю. М. Хорунжого. Виокремлено розділ “Участь Юрія Хорунжого у літературних заходах, наукових конференціях і громадських акціях”, який засвідчує величезну громадську, наукову роботу письменника.<br />
Покажчик відкриває ґрунтовна наукова стаття кандидата філологічних наук,<br />
літературознавця Аліси Меншій “Творчі горизонти Юрія Хорунжого” та Автобіографія письменника.<br />
Матеріал у покажчику опрацьований de visu. Бібліографічний опис здійснено згідно чинних державних стандартів.<br />
Видання розраховане на літераторів, філологів-науковців, літературознавців,<br />
аспірантів, студентів філологічних факультетів вузів, бібліографів та працівників інформаційних служб, всіх, хто цікавиться історією та сучасним станом української літератури та літературознавства.<br />
Відгуки та побажання просимо надсилати<br />
за адресою: м. Київ-66, вул. Берлінського, 9<br />
Державна науково-педагогічна бібліотека<br />
України імені В. О. Сухомлинського<br />
Email: dnpb@edu-ua.net<br />
Директору<br />
Творчі горизонти Юрія Хорунжого<br />
Мистецькі горизонти Ю. Хорунжого стимулювались бурхливою<br />
атмосферою 60-х рр. ХХ ст., що зумовило певну ідейно-тематичну, сюжетно-<br />
подієву й концептуальну спорідненість його перших оповідань та повістей з<br />
доробком Є. Гуцала, Григора Тютюнника, В. Дрозда. Це продемонструвала<br />
повість Ю. Хорунжого „Вісім місяців – лише мить” яка дала назву збірці, що<br />
побачила світ у видавництві „Молодь” (1967) за сприяння Г. Кочура,<br />
І. Дзюби, В. Стуса, а її літературним редактором був Ю. Бадзьо. Про<br />
органічний зв’язок із творчістю шістдесятників свідчила „ненав’язлива<br />
сповідальність” його перших творів. Герої Ю. Хорунжого – звичайні люди,<br />
які діють у буденних, нічим не виняткових обставинах. Це переважно молоді<br />
геологи чи науковці, які, переживаючи кохання, розчарування, моральні<br />
перемоги над собою, шукають шляхів духовного самовизначення (збірки<br />
„Дзвонити тричі” (1971), „Дивний камінь” (1976), „Вісім місяців – лише<br />
мить” (1967), „Дзвонити тричі” (1971), ), „Шість балів за впертість” (1982),<br />
„Ярмарок у Дрогобичі” (1984), „Очі в дзеркалі” (1984).<br />
Критика в цілому позитивно сприйняла новелістику початківця,<br />
відзначивши „природність психологічної правди”, „безпосередність<br />
особистих вражень і риси автобіографізму”, пошук автором „своєї теми,<br />
художніх засобів, манери”, прагнення до „глибшого осмислення подій і<br />
героїв”. Поряд зі схвальними відгуками, Ю. Хорунжий не уникнув негативної<br />
кваліфікації, зокрема закиду в „дрібнотем’ї”, оскільки його оповідання й<br />
повісті не повністю вписувались у патетику соцреалістичної літератури, яка<br />
ґрунтувалася на чітко регламентованому ряді „суспільно-значущих тем”.<br />
Розробляючи теми з життя геологів та науковців, письменник<br />
звернувся до художнього осмислення історичних колізій: „Давні мелодії”<br />
(1971), „Гонитва до мосту”, „Скіфи” (1983) – у співавторстві з В. Жмирем,<br />
„Коли промовляють фальконети” (1988), „Таємна грамота” (1990), „Серця<br />
міддю не окути” (1990), „Сага про Ярославових доньок” (1997) – у<br />
співавторстві з Ю. Якимівим. Саме зацікавлення історією дало йому змогу<br />
пройти серйозну дослідницьку школу, виробити власну творчу манеру.<br />
Перші історичні оповідання й повісті Ю. Хорунжого дали рецензентам<br />
підстави для дещо критичних, однак цілком справедливих зауважень.<br />
Аналізуючи збірку „Давні мелодії”, С. Плачинда відмітив серйозний інтерес<br />
автора до історії, культури, духовного світу наших пращурів. Поряд з цим він<br />
слушно закинув письменникові неувагу до історичних фактів, що мало<br />
негативний вплив на естетико-пізнавальний рівень окремих новел. Висновки<br />
С. Плачинди певною мірою співвідносяться із зауваженнями знаного<br />
археолога, дослідника скіфської доби Б. Мозолевського – рецензента повісті<br />
“Скіфи”. Віддавши належне високим художнім і науковим якостям твору, він<br />
зауважив авторам “ігнорування ідеологічних уявлень”, „осучасненість<br />
розповіді”.<br />
Рецензуючи історичну повість „Чернець і князь”, Г. Штонь детальніше<br />
зупинився на аналізі концептуального й історіософського навантаження<br />
твору: „У повісті багато історичних деталей. Відчутно дух описаного часу.<br />
Але всеохопного і всепроникного ідейного стрижня, на мій погляд, немає ...<br />
Проте певного результату Ю. Хорунжий досяг: показав, хоча дещо і<br />
прямолінійно, покаранність зради. Особливо у важкі для батьківщини часи”.<br />
Наступні історичні повісті Ю. Хорунжого („Коли промовляють<br />
фальконети”, „Таємна грамота”, „Серця міддю не окути”) засвідчили помітне<br />
творче зростання, яке виявилось у проникненні в атмосферу зображуваних<br />
епох, „концептуальній наповненості”, глибокому психологізмі створених<br />
образів, тематичній новизні. Що ж до повісті „Серця міддю не окути”, у<br />
центрі якої сталінські репресії, В. Фащенко виокремив новизну конфлікту:<br />
„... конфлікт, якого раніше не знала наша література”.<br />
Як аналітик із чітко вираженим домінуванням психологічного письма<br />
Ю. Хорунжий формувався й розвивався в межах реалізму, визначальні риси<br />
якого: прагнення до об’єктивності і безпосередньої достовірності<br />
відображення, послідовне дотримання міметичних принципів (художнє<br />
відтворення життя „у формах самого життя”), переорієнтація з минулого на<br />
сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, правдивість у<br />
зображенні деталей, віра в гуманістичні ідеали, конфліктність (драматизація)<br />
як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, –<br />
письменник всебічно реалізував у своїй творчості.<br />
Поворотним кроком у мистецькій кар’єрі Ю. Хорунжого стала робота в<br />
жанрі історико-біографічної повісті та роману, що, як наголосив Валерій<br />
Шевчук, дала змогу Ю. Хорунжому „з’явити власну творчу індивідуальність”.<br />
„Тут письменник щасливо знайшов сторінки й постаті ще мало вивчені й<br />
спопуляризовані і взявся за конче потрібну справу белетризованого освоєння<br />
цього величезного матеріалу”, – справедливо зауважив І. Дзюба. Новий<br />
напрям пошуків письменника – змалювання видатних особистостей<br />
української культури – започаткований художньою історико-біографічною<br />
повістю про Кирила Стеценка „Чуєш, брате мій”. Аналіз цього твору, у<br />
порівнянні з пізнішою історико-біографічною повістю „Людям мила”, у<br />
центрі якої образ Людмили Старицької-Черняхівської, дає змогу простежити<br />
мистецький поступ Ю. Хорунжого в жанрі історико-біографічної прози,<br />
визначити особливості його творчого почерку, саморух у спробі звільнитись<br />
від приписів і канонів соцреалізму.<br />
У роковини столітнього ювілею знаного українського композитора<br />
К. Стеценка побачила світ історико-біографічна повість Ю. Хорунжого<br />
„Чуєш, брате мій”, з приводу якої Б. Харчук мав всі підстави зауважити: „У<br />
повісті „Чуєш, брате мій” маємо історико-психологічну спробу простеження<br />
долі визначної творчої особистості, починаючи з витоків її становлення,<br />
змужніння і громадської мужності”. Перше видання „Чуєш, брате мій”,<br />
вміщене у збірці „Шість балів за впертість” (1982), зазнало поправок з боку<br />
цензури, хоч і незначних за обсягом, але відчутних з огляду на концепцію<br />
образу головного героя. Завдяки наполегливості автора маємо іншу редакцію,<br />
що побачила світ у 1989 р.<br />
Створенню повісті передувала копітка праця. Письменник вивчив<br />
документи, епістолярій, мемуари, подорожував місцями, пов’язаними з<br />
діяльністю українського композитора. Знайомство з В. І. Косовським –<br />
колишнім політв’язнем, поетом і публіцистом, краєзнавцем із Веприка,<br />
людиною, яка доклала чималих зусиль для гідного вшанування пам’яті<br />
К. Стеценка, – значно розширило фактичну основу художнього життєпису,<br />
зокрема тих епізодів, які стосувалися життя композитора в цьому селі.<br />
У художній історико-біографічній повісті „Чуєш, брате мій” не<br />
залишено поза увагою жодного життєвого етапу К. Стеценка, з глибокою<br />
психологічною достовірністю описано етапи його формування.<br />
Загальновідомі факти життя – навчання в Київській духовній семінарії,<br />
співпраця з хором М. Лисенка, викладання в різних навчальних закладах,<br />
ініційовані ним заходи, спрямовані на реорганізацію музичної освіти,<br />
служіння на Веприцькій парафії – автор художнього життєпису не<br />
белетризував. Вони стали своєрідним тлом для розкриття громадянської<br />
свідомості, творчих шукань митця: від захоплення народними піснями до<br />
створення музичних творів, які стали окрасою національного музичного<br />
репертуару. Майстерній трансформації історичної правди в художню сприяв<br />
вдалий добір фактичного матеріалу та органічне його поєднання з<br />
авторським домислом, яким, до речі, художня біографія не переобтяжена.<br />
Багатоаспектне творення образу Кирила Стеценка, що включає в себе<br />
розкриття як позитивних, так і негативних проявів його особистості,<br />
переконує в неприйнятті письменником визначального постулату<br />
соцреалізму, з його абсолютизацією позитивних героїв. Переконливості<br />
постаті К. Стеценка – композитора й театрального діяча – додало відтворення<br />
його діяльності як викладача музики, регента та диригента церковних хорів,<br />
організації яких він віддав чимало сил та хисту.<br />
Співпрацю К. Стеценка з театром показано через поєднання<br />
глядацьких і фахових зацікавлень. Певний час він готував рецензії на вистави<br />
для газети „Рада”, його перу належить також ґрунтовна розвідка „Музика на<br />
українській сцені” (1910 – 1911), матеріали якої, з акцентом на<br />
неприпустимості звучання на сцені національного театру випадкового<br />
музичного супроводу, письменник увів у художню тканину, подавши їх як<br />
роздуми протагоніста. Показово, що автор художнього життєпису вийшов за<br />
межі кон’юнктурних вимог часу: на його сторінках відтворено творчу<br />
співпрацю композитора з театром Леся Курбаса, зі С. Черкасенком.<br />
Створюючи образ К. Стеценка, письменник розкрив творчий процес<br />
композитора. Показовою є історія пісні „Чуєш, брате мій”, яка дала назву<br />
художній біографії. На жаль, у першій редакції життєпису, опублікованого в<br />
1982 р., Ю. Хорунжий не мав змоги сказати правду про історію музичного<br />
твору. Тому він обмежився діалогом між К. Стеценком та М. Леонтовичем. У<br />
другій редакції повісті названо авторів стрілецької пісні: слова Б. Лепкого, а<br />
музика його брата Лева. Однак, попереджуючи можливі цензурні закиди,<br />
письменник не розвинув цей епізод, не надав йому відповідної сили й<br />
глибини звучання, що негативно вплинуло на його ідейно-естетичну роль.<br />
Як письменник, що прийшов у літературу в часи тоталітарного<br />
диктату, Ю. Хорунжий, поза сумнівом, зазнав негативних впливів пануючого<br />
на той час соціалістичного реалізму, що помітні в його перших повістях та<br />
оповіданнях, а також в історико-біографічній повісті „Чуєш, брате мій”.<br />
Художній рівень образу Кирила Стеценка дещо знизили спроби письменника<br />
препарувати портретовану особистість згідно канонів соцреалізму. Це<br />
виявляється в прагненні Ю. Хорунжого показати свого героя близьким до<br />
робітничого руху: у повість транспоновано спорадичні контакти К. Стеценка<br />
з простим робітником, а згодом червоним комісаром Степаном, образ якого<br />
справляє враження штучного новотвору.<br />
На повніше й переконливіше художнє вирішення здобувся образ<br />
К. Стеценка-священника. Однак, створюючи цей образ, автор повісті „Чуєш,<br />
брате мій” не досить розкрив внутрішню суперечність між митцем і<br />
священноієреєм, яка буквально краяла К. Стеценка. Такий підхід цілком<br />
зрозумілий, якщо зважити на час написання твору (1971 – 1980).<br />
Вплив ідеології позначився і на інтерпретації окремих фактів, особливо<br />
чітко це простежується у ставленні митця до радянської влади. Проте<br />
відчутне й прагнення Ю. Хорунжого відійти від соцреалістичних канонів,<br />
дати історично виважені оцінки, транспонувати в нарацію історично<br />
достовірні події. Подальша творча практика белетриста, зокрема його робота<br />
над романом „Борвій”, засвідчила про ще помітніши зрушення на шляху до<br />
звільнення від штучних канонів і приписів.<br />
Важливою рисою творчих надбань романіста є моделювання образів<br />
протагоністів його романів та повістей у нерозривному зв’язку з оточенням<br />
та епохою. Подібний підхід було започатковано повістю „Чуєш, брате мій”.<br />
Рецензент цієї повісті Б. Степанишин, аналізуючи підходи Ю. Хорунжого до<br />
змалювання оточення головного героя, цілком слушно відзначив: „Ідейно-<br />
художній зміст образу збагачує його оточення ...”. Образи Б. Грінченка,<br />
В. Самійленка, П. Тичини, попри їх епізодичність, досить переконливі й<br />
цілісні. Більше місця в художньому життєписі відведено образотворенню тих<br />
діячів, які вплинули на становлення й розвиток К. Стеценка як композитора.<br />
Це передусім М. Лисенко, О. Кошиць, М. Леонтович, Я. Степовий.<br />
Ґрунтовне вивчення письменником історії роду Старицьких сприяло<br />
появі цілісного характеру Людмили Старицької-Черняхівської на сторінках<br />
історико-біографічної повісті „Людям мила”. Зазначимо, що його створення в<br />
романі „Борвій” та повісті „Людям мила” було поєднано з джерелознавчим<br />
осмисленням різних граней життя Л. Старицької-Черняхівської: література,<br />
організаційно-видавнича діяльність, громадська робота. Назвемо такі<br />
джерелознавчі публікації, як „Повернене ім’я”, „Старицькі: три покоління”,<br />
„Ніщо не гине в світі” та ін. Крім того, Ю. Хорунжий доклав чималих зусиль<br />
для повернення несправедливо забутого імені Л. Старицької-Черняхівської в<br />
сучасний історико-літературний процес, уперше упорядкувавши окремий том<br />
творів української письменниці й написавши ґрунтовну передмову – першу<br />
спробу цілісного історико-літературного дослідження її творчості.<br />
Хронологічно художній життєпис Л. Старицької-Черняхівської<br />
охоплює часовий проміжок від 1930 р. до 1941 р. – останнє десятиліття життя<br />
героїні. Однак через поєднання різних часових площин автор змалював образ<br />
Л. Старицької-Черняхівської в динаміці, висвітливши як епізодичні, так і<br />
більш тривалі події, скориставшись близьким до кінематографічного<br />
прийомом композиційної мозаїчності. Часо-просторові межі художнього<br />
життєпису розширили уривки зі спогадів В. О’Конор-Вілінської про юну<br />
Людю Старицьку, як називали в ті часи Людмилу Михайлівну рідні та друзі.<br />
Важливо, що письменник акцентував увагу на її внутрішніх душевних<br />
порухах, викликаних спогадами подруги, майстерно розвинувши їх в яскраву<br />
й водночас гнітючу картину підневільного життя, тяжких втрат і<br />
випробувань цвіту української інтелігенції на Батьківщині й поза її межами.<br />
Досконале знання фактажу сприяло багатоплановому зображенню в<br />
повісті внутрішнього психологічного портрета Л. Старицької-Черняхівської.<br />
У складних обставинах вона залишається самодостатньою особистістю з<br />
власним баченням і розумінням трагедійності навколишнього світу. Через<br />
показ поведінки Л. Старицької-Черняхівської на допитах письменник виявив<br />
вроджену інтелігентність, духовний аристократизм, глибинне усвідомлення її<br />
моральної і духовної вищості над насильницькою руйнівною владою.<br />
Складна ієрархія різних часових модусів простежується через описи<br />
перебування Л. Старицької-Черняхівської у в’язниці та процесу пошуку<br />
героїнею порятунку у творчості. У найскладніші хвилини, перед загрозою<br />
морального й фізичного спустошення, вона знову й знову звертається до<br />
своїх героїв: І. Мазепи та П. Дорошенка. У новелі „Інферн у саду Гесперід”<br />
окреслено першопричини виникнення задуму, історію сценічного втілення<br />
драми „Гетьман Дорошенко”, схарактеризовано своєрідність музичного<br />
супроводу, створеного М. Лисенком. Однак не це є визначальним у художній<br />
канві розповіді. Звернення до драматичних творів, набувши внутрішнього<br />
звучання, унаочнило трагедійність світорозуміння Людмили Михайлівни.<br />
Як вираження віри й прагнення героїні до волі зображене глибоке<br />
переживання нею останніх яв „Гетьмана Дорошенка”, що ілюструє велич<br />
людської й національної гідності перед лицем нових потрясінь. Розкриваючи<br />
обставини появи драми Л. Старицької-Черняхівської „Іван Мазепа”,<br />
письменник вибудував три часові площини: давно минулий час Мазепи,<br />
минулий – спогади (подієві ретроспекції) Л. Старицької-Черняхівської про<br />
виникнення задуму та теперішній час, який змальовано через відображення<br />
долі авторки твору та її героя (прийом поліперспективності).<br />
У „Людям мила” простежуємо інший підхід до відтворення оточення,<br />
порівняно з повістю „Чуєш, брате мій”. Атмосфера суцільної ворожнечі й<br />
страху значно обмежили коло спілкування родини Черняхівських.<br />
Про однодумців, товаришів по спільній праці – С. Єфремова,<br />
А. Кримського, М. Грушевського, Лесю Українку, В. Винниченка та ін. –<br />
дізнаємося зі спогадів героїні. Рельєфно, через поєднання спостережень і<br />
спогадів Л. Старицької – Черняхівської та розкриття героїв у дії, змальовано<br />
образи Олександра Черняхівського, Оксани, Ірини, Ярослава Стешенків.<br />
Про онуку М. Старицького Вероніку Черняхівську відомо небагато. Як<br />
наполегливий і сумлінний дослідник, Ю. Хорунжий не лише знайшов<br />
важливі архівні матеріали, які дають змогу з’ясувати сторінки її життя та<br />
творчості, а й через джерелознавчі розвідки доніс встановлені факти<br />
ширшому загалу. Назвемо хоча б такі публікації, як „Зрубана гілка дерева<br />
Старицьких”, „Зламаний пагін”, „Великий родовід”. Повість „Людям мила” –<br />
не перше художнє освоєння образу Вероніки. Йдеться про розділ „Королева<br />
балу” з роману О. Звичайної „Ти”, що викликає інтерес як джерело спогадів<br />
про Вероніку Черняхівську, з якою авторка роману була знайома особисто.<br />
На відміну від О. Звичайної, Ю. Хорунжий уникнув зображення Вероніки в<br />
дії, особисто їй належать лише кілька листів, але змалювавши ту роль, яку<br />
вона відігравала в житті друзів, коханих, реконструювавши завзяту боротьбу<br />
батьків за порятунок доньки, письменник створив багатогранний образ<br />
вродливої жінки, талановитої поетеси й перекладачки, в символічному ключі<br />
розкрив обставини її смерті.<br />
Отже, прийшовши в українську літературу на хвилі шістдесятництва,<br />
Ю. Хорунжий шукав власних тем та способів художнього самовираження.<br />
Його звернення до жанру художньої біографії дало змогу письменникові<br />
повніше виявити своє творче обдарування дослідника й аналітика, що<br />
переконливо довела історико – біографічна повість „Чуєш, брате мій”<br />
попри те, що автор змушений був віддати належне ідеологічним чинникам і<br />
панівним стереотипам доби, що знизило художньо-пізнавальну вартість<br />
окремих характеристик і сюжетних ліній. Про помітний поступ автора<br />
художніх життєписів, відхід від стереотипів соцреалізму, відчутних у повісті<br />
„Чуєш, брате мій”, розширення меж його мистецьких інтересів засвідчила<br />
повість „Людям мила”.<br />
Творчі пошуки Ю. Хорунжого в жанрі художньої біографії продовжив<br />
роман „Борвій”, у центрі якого – постать корифея українського театру,<br />
письменника, поета, громадського діяча М. Старицького. Художній<br />
життєпис М. Старицького – результат тривалої підготовчої роботи. Ідея<br />
зображення цієї постаті на сторінках мистецького полотна спровокована<br />
знайомством Ю. Хорунжого з романом „Перед бурею”, який він із<br />
захопленням прочитав на острові Хортиця, перебуваючи у складі<br />
геологорозвідувальної експедиції. Перший помітний успіх, пов'язаний із<br />
повістю про К. Стеценка, додав початківцеві в жанрі художнього життєпису<br />
рішучості, спонукав взятись за ширше полотно – роман про М. Старицького.<br />
Вже маючи певний досвід, Ю. Хорунжий занурився в пошукову роботу.<br />
Особливий інтерес становили родинні архіви Старицьких, матеріали<br />
Відділу рукописів Інституту літератури, документи фондів Музею<br />
музичного, театрального та кіномистецтва України, Музею видатних діячів<br />
української культури, а також матеріали, які впродовж десятиліть ревно<br />
оберігала єдина спадкоємиця Старицьких І. І. Стешенко, співпраця з<br />
якою дала надзвичайно багато для осягнення того духовного підґрунтя, що<br />
живило рід Старицьких впродовж століть. Все це сприяло глибшому<br />
осмисленню феномену М. Старицького, а відтак – повноцінному, цілісному<br />
відображенню його постаті на сторінках художнього життєпису.<br />
Своєю творчістю Ю. Хорунжий продовжив поширену у<br />
вітчизняній історико-біографічній прозі традицію зображення людей<br />
мистецтва (Кирило Стеценко, Михайло Старицький, Людмила Старицька-<br />
Черняхівська). Своє творче амплуа документаліста й аналітика письменник<br />
повніше реалізував у дещо іншому тематичному напрямку, створивши<br />
художні біографії, в центрі яких – політичні й державні діячі різних епох:<br />
Іван Мазепа („Любов маєш -маєш згоду”), Григорій Полетика („Злет і<br />
заземлення Григорія Полетики”), Михайло Грушевський („Вірую”).<br />
Наполегливість письменника в художньому осмисленні визначальних осіб,<br />
діяльність яких зумовлювала плин вітчизняної, а подекуди і європейської<br />
історії в різні епохи, створює враження циклічності романів, перегуку часу й<br />
особистості. Через відтворення постатей видатних представників<br />
української культури письменник простежив саморозвиток національної<br />
державотворчої ідеї.<br />
З романом „Борвій” певною мірою пов'язане й художнє<br />
осмислення постаті Г.Полетики: у процесі підготовки роману про<br />
М. Старицького було опрацьовано історичні дослідження істориків<br />
Лазаревських, які зберегли родинний архів Полетик. Притаманна<br />
Ю. Хорунжому скрупульозність дослідника стимулювала непросту<br />
пошукову роботу, в орбіту якої, крім рукописних джерел, збережених<br />
Лазаревськими, було втягнуто знахідки в архівах Санкт-Петербурга й<br />
Москви. Роботу над художнім життєписом Г. Полетики було закінчено в<br />
1989 р., проте він майже п’ять років ішов до читача.<br />
Художня біографія І. Мазепи – це втілення давньої мрії письменника,<br />
якого здавна цікавила фігура гетьмана. Версії образу І. Мазепи,<br />
запропоновані М. Старицьким, Б. Лепким, Г. Колісником, І. Стецик,<br />
спонукали Ю. Хорунжого створити художній життєпис українського<br />
гетьмана відповідно до власного бачення постаті політика й державця.<br />
Передісторію написання роману „Вірую” змальовано на його<br />
сторінках. Цей нестандартний прийом уможливив виявлення того<br />
внутрішнього зв’язку, який поєднав автора й героя. На ідейному рівні – це<br />
мотив віри в майбутнє України: Слово – визначення “вірую” стосується і<br />
головного героя Михайла Грушевського, Михайла Івановича та Юрія<br />
Михайловича Хорунжих, – наголосив Є. Руднєв. Вдавшись до подібного<br />
прийому, автор художньої біографії ніби наблизив особу М. Грушевського<br />
до нас, пов’язав його із сучасністю, адже його ідеї навіть у часи<br />
колоніального буття, зберігалися у свідомості й пам’яті національно<br />
орієнтованої інтелігенції.<br />
Визначальною рисою художніх біографій Ю. Хорунжого є їхня<br />
композиційна побудова: романи письменника є композиційно мозаїчними.<br />
Використання письменником прийому композиційної мозаїчності більш<br />
характерного для кінематографічного мистецтва, дає підстави говорити про<br />
синтетичність його прози. Роман „Борвій” письменник вибудував за<br />
принципом драматургії: з прологом, інтермедіями, одмінами та епілогом.<br />
Пропонуючи складну композиційну організацію, Ю. Хорунжий наголосив<br />
на видатній ролі М. Старицького – фундатора українського театру,<br />
драматурга й режисера. Крім того, така композиційна побудова уможливила<br />
якнайповніше відображення драматизму життя портретованої особистості.<br />
Всебічному втіленню авторського задуму сприяла почергова зміна<br />
інтермедій та обмін. Дія в інтермедіях починається від 1897 р., а в одмінах –<br />
1861 р. Часові площини в одмінах та інтермедіях подаються паралельно,<br />
лише в останній одміні об’єднуються в єдиний сюжетно – композиційний<br />
ланцюг.<br />
До мистецьких здобутків Ю. Хорунжого в жанрі історико –<br />
біографічного роману слід віднести наполегливі пошуки нових форм<br />
вираження авторської позиції, що дає підстави для ширшої розмови. У<br />
текстовому масиві художньої біографії М. Старицького авторська<br />
присутність реалізується у формі безпосереднього звернення письменника<br />
до протагоніста. Через безпосереднє включення оповідача – персонажа –<br />
історика за фахом Григора Уласовича Бута у фабульний простір роману<br />
“Злет...” реалізовано авторські концепти письменника, створюється<br />
враження правдивості й достовірності подій: точка зору оповідача виглядає<br />
більш вірогідною, ніж абстрагована розповідь. До такого ж художнього<br />
вирішення, створивши образ героя-оповідача, нашого сучасника, майже<br />
одночасно із Ю. Хорунжим, вдався й Р. Іванчук у романі „Шрами на скелі”<br />
(1986). Подібний прийом є визначальною характеристикою індивідуального<br />
стилю Валерія Шевчука. Автор „Злету...” наділив героя-оповідача фактами<br />
власної біографії (репресований батько, його смерть). Автобіографічними є<br />
також сторінки, в центрі яких постать Віктора Івановича, прототипом якого<br />
є Володимир Іванович Косовський – давній друг і однодумець Юрія<br />
Михайловича Хорунжого. Однак, що важливіше, історик Бут – плід<br />
авторського вимислу – є безпосереднім виразником ідей автора, його<br />
ідеологічної позиції. Крім того, образ наратора виконує важливу<br />
композиційну функцію: через нього моделюється процес пошуку автора<br />
„Історії Русів”.<br />
Звертає на себе увагу авторське визначення жанрового різновиду<br />
роману – історико-сучасний роман, що втілено у творі на композиційному<br />
та ідейному рівнях. Композиційно він складається з двадцяти чотирьох<br />
новел, у яких зображено події ХVIII та XX ст. і відбито прояви національної<br />
самосвідомості та патріотизму в різних часопросторових вимірах. Такий<br />
прийом, ясна річ, не новий в українській літературі, назвемо, принаймні,<br />
найяскравіший зразок такого художнього вирішення – роман<br />
П. Загребельного „Диво”.<br />
Порівняно з попередніми творами, композиційна побудова роману<br />
„Любов...” простіша. Він складається із шести розділів, які охоплюють<br />
останнє десятиліття гетьманування І. Мазепи. Завдяки часовим зміщенням,<br />
подієвій насиченості, письменник досягнув успіхів у художньому<br />
моделюванні образу українського гетьмана.<br />
Віддаленість епохи історичного діяча залишає мало варіантів, де<br />
авторська присутність була б ідейно вмотивованою. Однак Ю. Хорунжий<br />
запропонував власне художнє рішення, обрамивши розповідь<br />
функціонально й ідейно насиченими авторськими роздумами, які значно<br />
розширили філософське навантаження твору. Своєрідний пролог у вигляді<br />
народнопісенного заспіву концентрує авторський задум, спрямовує читача<br />
до розуміння феномену Мазепи через реалізацію філософських проблем<br />
„правитель і народ”. Натомість в епілог введено народні перекази про<br />
гетьмана, у яких звучить глибока пошана до правителя й державця.<br />
Історико-біографічний роман „Вірую” в композиційному плані –<br />
складна динамічна структура, у якій три біографічні новели: „Зима серед<br />
літа”, „Шукаючи корогви”, „Пуститися себе”, у яких оповідь ведеться від<br />
імені автора роману Юрія Хорунжого, і власне текст роману, що містить дві<br />
частини „Лечу навстріч” та „Високої незгоди біль”, де наратором –<br />
Михайло Грушевський.<br />
„Лечу навстріч” та „Високої незгоди біль” є самодостатніми<br />
художніми творами. Біографічний час „Лечу навстріч” це – одна ніч<br />
протагоніста на польсько-радянському кордоні. Через моделювання<br />
психологічних ретроспекцій у хронологічній послідовності розкрито плин<br />
життя М. Грушевського від дитячих років до 1924 р. У „Високої незгоди<br />
біль” ширше окреслено біографічний час: охоплено часовий проміжок у<br />
чотири роки – московське заслання вченого. Оповідь розпочато березнем<br />
1931 р. – арештом М. Грушевського. Завдяки поєднанню подієвих і<br />
психологічних ретроспектив відтворено його перебування в харківській<br />
тюрмі. Спогади перериває допит М. Грушевського в Москві на Луб’янці, від<br />
якого вже веде відлік його сьогодення, перемежоване зверненням до<br />
минулого – напівневільницького буття в підрадянській Україні. Спогади<br />
про це семиліття мають свою композиційну структуру, у якій виокремлено<br />
кожен наступний рік, створено своєрідні кадри. Цей кінематографічний<br />
прийом (покадровість) Ю. Хорунжий досить вдало переніс на історико-<br />
біографічну царину сучасної української літератури, використавши його в<br />
романі „Вірую”.<br />
Новаторство Ю. Хорунжого щодо вирішення проблеми авторської<br />
присутності виразно простежується в романі-сповіді „Вірую”. Важливо, що<br />
на відміну від роману „Четвертий вимір” Р. Іваничука, побудованого як<br />
сповідь-монолог, автор „Вірую” запропонував складнішу композиційну<br />
модифікацію – сповідь-діалог.<br />
Специфіка побудови художньої біографії М. Грушевського, крім<br />
складної композиції, визначається й формами реалізації авторської<br />
присутності. Письменник запропонував цілком нестандартне рішення,<br />
змалювавши на сторінках роману себе самого. Якщо в романі „Злет...”<br />
письменник створив образ героя-оповідача, який мав багато спільного з<br />
автором роману (факти біографії, ідейно-світоглядні засади), то у „Вірую”<br />
використано інший прийом. У художній біографії, крім Михайла<br />
Грушевського, діють Юрій Михайлович Хорунжий та його батько<br />
Михайло Іванович Хорунжий. Важливо, що дії кожного з них обмежені<br />
відповідними часопросторовими континуумами, які перетинаються на<br />
ідейному рівні. Автобіографічні новели – це своєрідне художнє осмислення<br />
Ю. Хорунжим причин, які спонукали його створити художній життєпис<br />
М. Грушевського. Крім цього, новели також можна назвати<br />
белетризованими мемуарами письменника про суспільно-політичні події<br />
кінця 60-х, початку 70-х рр. („Шукаючи корогви”) та кінця 80-х<br />
(„Пуститися себе”), що виконують вкрай необхідну функцію збереження<br />
нашої недавньої історії нарівні з есеїстикою Ірини Жиленко „Homo feriens”<br />
та Світлани Кириченко „Люди не зі страху”.<br />
Події, відбиті у новелі "Зима серед літа", хронологічно датуються<br />
1946 р. Композиція новели відзначається, хоч і незначним, однак<br />
відчутним хронологічним зміщенням: оповідь Юрка – це кінець серпня, а<br />
його батька – кінець травня. З висоти прожитого й пережитого творець<br />
роману описав своє перше знайомство, ще дев'ятирічним, з історичними<br />
дослідженнями М. Грушевського – „Ілюстрованою історією України-Руси”,<br />
відновив у пам'яті й подав на сторінках художнього твору свої перші дитячі<br />
враження від побаченого та прочитаного. Друга частина – це оповідь<br />
Михайла Івановича Хорунжого про арешт 22 травня 1946 р. та перебування в<br />
катівнях НКВС на Короленка, 33.<br />
Усвідомлення феномену історика й політика розкрито в новелі<br />
„Шукаючи корогви” як непростий, а іноді й болісний процес, пропущений<br />
крізь свідомість представників двох поколінь – батька й сина. Головну<br />
працю Грушевського, десятитомну „Історію України-Руси”, письменник<br />
ґрунтовно вивчив у 60-х рр., коли праці науковця на короткий час<br />
залишили сховище спецхранів. Спроектовані в історико-біографічному творі<br />
епізоди суспільного життя кінця 60-х - початку 70-х рр. – масові арешти<br />
інтелігенції, прагнення влади запобігти щонайменшим проявам<br />
вільнодумства й непокори – поруч із відтворенням окремих фактів<br />
біографії автора художнього життєпису переконують у тому, що на зміну<br />
відносно сприятливому для вільного самовияву особистості періодові<br />
„хрущовської відлиги” прийшли часи застою.<br />
Новела „Пуститися себе” побудована як стенограма одного з<br />
численних громадських зібрань, хвиля яких прокотилася Києвом у 1988–<br />
1989 рр., і важлива як документальне свідчення нашої недавньої історії.<br />
Через уведення уривків з виступів промовців, коментарів героя (Юрія –<br />
А. М.) та моделювання реакції всього зібрання відбито той непростий<br />
шлях, який долали ідеї Грушевського, перш ніж дійти до людської<br />
свідомості. Отже, автобіографічні новели, крім пізнавального навантаження,<br />
значно посилили ідейний зміст твору в цілому, окресливши в такий спосіб<br />
напрямок пошуків головного героя та автора роману.<br />
При створенні образів портретованих осіб визначальними для<br />
письменника були історичні факти та документи. Змальовуючи постать<br />
Мазепи-політика й державотворця, белетрист хронологічно обмежився<br />
останнім десятиріччям правління гетьмана, моделюючи образ протагоніста<br />
роману як зрілої самодостатньої особистості, певної свого призначення.<br />
Продовжуючи поширену в українській літературі традицію зображення<br />
державницьких змагань І. Мазепи, автор роману „Любов...” завдяки<br />
скрупульозному вивченню першоджерел запропонував оригінальне<br />
незаангажоване бачення особистості державця, позбавлене проімперських<br />
закидів у державній зраді (російська література й історіографія), надмірної<br />
романтизації, а відтак і міфологізації гетьмана (західна традиція). Ідею<br />
українського державотворення після поразки визвольних змагань І. Мазепи<br />
письменник простежив крізь призму постаті представника української еліти<br />
XVIII ст. Григорія Полетики – роман „Злет...”. На основі вірогідного фактажу<br />
Ю. Хорунжий створив образ видатного політичного діяча, відтворив його<br />
світогляд та громадянську позицію, освітній потенціал, коло зацікавлень.<br />
Г. Полетика Ю. Хорунжого – переконаний патріот, проте письменник<br />
об'єктивно оцінив свого героя, що дало змогу уникнути безпідставної<br />
ідеалізації при створенні його образу.<br />
Образ М. Старицького („Борвій”) – динамічна побудова, в якій відтворено<br />
діалектику душі портретованої особистості. Такий шлях образотворення<br />
вважаємо неабияким здобутком автора художнього життєпису.<br />
Подібний підхід вигідно вирізняє творчу працю Ю. Хорунжого на тлі доробку<br />
інших письменників, творців художньої біографії.<br />
Мистецькою удачею письменника є всебічне моделювання образу<br />
М. Грушевського – науковця, політика, державця. Серед розмаїття фактів<br />
автор „Вірую" виокремив ті, які розкривають внутрішній світ головного<br />
героя, сприяючи багатоплановому незаангажованому відтворенню<br />
світоглядних домінант М.Грушевського. Детальному відображенню його<br />
душевних переживань сприяв створений на сторінках роману образ<br />
двійника-опонента героя.<br />
Отже, наріжні принципи мистецьких пошуків Ю. Хорунжого в<br />
жанрі художньої біографії: широта документальної бази, скрупульозний її<br />
аналіз, проникнення у внутрішній світ знакових особистостей, вивчення їх<br />
оточення у поєднанні з мистецькою трансформацією задокументованого<br />
фактажу в текстові масиви художніх життєписів - сприяли створенню<br />
повноцінних „багатовекторних” образів непересічних особистостей.<br />
Попри те, що впродовж десятиліть напрацювання представників<br />
української художньої біографії були позначені печаттю вторинності,<br />
можна констатувати, що на сучасному етапі вирізняються імена й постаті<br />
15<br />
творців жанру, які, спираючись на досвід попередників у світовому й<br />
вітчизняному письменстві, пропонують високохудожні версії образів<br />
реальних історичних осіб.<br />
Історико-біографічні романи Ю. Хорунжого за рівнем реалізації<br />
образів видатних діячів минулого здобули помітне місце в українській<br />
історико-біографічній прозі 60 – 90 рр. XX ст.<br />
Аліса МЕНШІЙ, кандидат філологічних наук<br />
АВТОБІОГРАФІЯ<br />
Я, Хорунжий Юрій Михайлович, народився в Києві 5 серпня 1937 року<br />
в сім’ї педагогів. Батько, Хорунжий Михайло Іванович (1902 – 1986),<br />
викладач української мови і літератури у вищих і середніх навчальних<br />
закладах Херсона, Сум і Києва, двічі зазнав політичних репресій – 1929 –<br />
1930 (у „справі СВУ”) і 1946 – 1956 років. Цілком реабілітований посмертно<br />
1990 року. Мати, Хорунжа (у дівоцтві Татарова) Юлія Єрофіївна (1903 –<br />
1989), викладачка біології і географії у школі. Сестра, Хорунжа Майя<br />
Михайлівна (1927 – 1969), дитяча лікарка (педіатр).<br />
Мій прадід Олексій Хорунжий був козацького стану, народився і<br />
проживав у селі Золотій Балці на Херсонщині, тепер Нововоронцовського<br />
р-ну, – колишньому козацькому зимівнику (там народився і мій тато), а його<br />
дружина, моя прабаба Євгенія, походила з князівського роду Святополків-<br />
Михайлівських. До речі, назва Золота Балка походить від того, що там козаки<br />
знаходили скіфське золото, ці знахідки задокументовано у книжках з<br />
археології України. Дід Іван Хорунжий орендував поблизу Золотої Балки<br />
ділянку Дніпра і там рибалив. Стара частина села затоплена Каховським<br />
морем, а нова перенесена нагору. Село моєї матері Євгенівка тепер<br />
Снігурівського р-ну Миколаївської області збереглося у первісному вигляді.<br />
Її батько, мій дід Єрофій, був заможний селянин, мав добре господарство в<br />
селі Євгенівці. Ще 1984 року, коли я побував разом з мамою в селі, в дідовій<br />
хаті, де народилася мама, знаходилася сільська школа, а кам’яні льохи на<br />
дідовому обійсті слугували шкільним потребам, збереглися і залишки<br />
великого саду, що його посадив Єрофій Татаров. 1929 чи 1930 року він був<br />
розкуркулений і разом з дружиною Гликерією висланий з Євгенівки, а майно,<br />
будівлі, сад – забрані владою...<br />
Я закінчив 7 класів 95-ої київської школи і 1951 року поступив на<br />
навчання до Київського геолого-розвідувального технікуму, який закінчив з<br />
відзнакою 1954 року. Був направлений на роботу до Тульської геофізичної<br />
експедиції і одночасно продовжував підвищувати свою освіту заочно – в<br />
Московському інституті нафтохімічної і газової промисловості ім. Губкіна,<br />
який закінчив 1962 року, здобувши диплом інженера-геофізика. Від 1955 по<br />
1978 роки працював у геофізичних і геологічних експедиціях на території<br />
Росії, Казахстану, України – на посадах техніка, інженера, головного<br />
механіка (в Інституті геофізики АН України), начальника пошукових партій.<br />
1977 року став членом Спілки письменників України. 1979 – 1982 років<br />
працював старшим редактором журналу „Україна”. 1982 – 1995 років<br />
перебував на творчій роботі як письменник. 1995 – 1996 років працював<br />
директором Бюро пропагування художньої літератури при Спілці<br />
письменників України. 1997 року вийшов на пенсію за віком. 1991 – 1998<br />
років – голова творчого об’єднання київських прозаїків – на громадських<br />
засадах. 1987 – 1991 рр. працював у приймальній комісії Київської<br />
організації Спілки письменників України. 1988 року був обраний<br />
заступником голови республіканської комісії „Письменник і екологія”<br />
(голова – Юрій Щербак). Від 1988 по 2000 рік – заступник голови клубу<br />
„Літописець” при Спілці письменників (голова – Валерій Шевчук), а від 2001<br />
року – голова клубу. Усе – на громадських засадах. 1989 року подав заяву до<br />
письменницької організації Народного Руху України за перебудову. Їздив у<br />
творчі відрядження до Болгарії (1989) і Чехії (1991), також на міжнародну<br />
конференцію до Праги (1995), де прочитав доповідь „Празька українська<br />
історіографічна школа”. У Києві і в Україні брав участь у багатьох<br />
конференціях (а ще 1973 р. – у геологічній конференції в Ташкенті з<br />
доповіддю). Брав участь упродовж 1988 – 1991 років у багатьох<br />
демонстраціях, мітингах, походах та інших акціях (у тім числі й у день<br />
проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року під стінами<br />
Верховної Ради – разом з дружиною Марією Положевець і сином Олексієм<br />
Хорунжим) заради становлення Української держави. Так само і в своїх<br />
історико-публіцистичних статтях у цей період, загальний наклад яких, не<br />
враховуючи книжок, сягнув понад 2000000 примірників, пропагував ідею<br />
самостійності українського народу.<br />
Я автор шістнадцяти повістей, низки новел з життя геологів, на<br />
історичну тематику, автор п’ятьох романів. Окремими книжками побачили<br />
світ: „Вісім місяців – лише мить” (1967), „Дзвонити тричі” (1971), „Давні<br />
мелодії” (1971), „Дивний камінь” (1976), „Шість балів за впертість” (1982),<br />
„Гонитва до мосту” („Скіфи”, 1983, у співавторстві з Володимиром Жмирем),<br />
„Ярмарок у Дрогобичі” (1984), „Глаза в зеркале” (Москва, 1984, переклади на<br />
російську моїх оповістей й оповідань), „Літа надій” (1986), „Борвій” (1987),<br />
„Коли промовляють фальконети” (1988), „Чуєш, брате мій” (1989), „Таємна<br />
грамота” (1990), „Серця міддю не окути” (1990), „Людям мила” (1993), „Злет<br />
і заземлення Григорія Полетики” (1994), „Сага про Ярославових доньок”<br />
(1997, у співавторстві з Юрієм Якимівим), „Українські меценати.<br />
Доброчинність – наша риса” (2001), „Вірую” (2001), „Микола Плав’юк.<br />
Україна – життя моє. Т. 1. Від селянського сина – до державника” (у<br />
18<br />
співавторстві з Віктором Тереном, 2002), „Шляхетні українки” (2003),<br />
„Любов маєш – маєш згоду” (2003), „Мужі чину” (2005), „Садовський садить<br />
сад – з Марією і без” (2005), крім того, я один з авторів кількох десятків<br />
гуртових книжок і збірників, або автор передмов до них (див. укладену<br />
бібліографію), зокрема і виданого в Москві збірника „Приключения-79”<br />
(1979), де вміщено наш з В. Жмирем переклад з української нашої спільної<br />
історичної повісті „Скифы”, до речі , першого в світі художнього прозового<br />
твору на цю тему, нещодавно за чиєїсь ініціативи повість „Скифы” заведено<br />
в Інтернет. Частина моїх художніх творів і літературознавчих та<br />
публіцистичних статей перекладено на англійську і російську мови. У<br />
періодичній пресі надрукував понад 400 статей, досліджень про життя і<br />
творчість видатних діячів культури і науки та української історії, зокрема<br />
репресованих, рецензії на книжки інших авторів, кілька наукових і науково-<br />
популярних статей з геофізичної науки та екологічних проблем. Упорядкував<br />
і підготував до друку десять художніх і документальних книжок інших<br />
авторів: „Дерево пам’яті” вип. 3. 1991; вип. 2, співупорядник з Валерієм<br />
Шевчуком, 1992; „Опера СВУ – музика ГПУ”, 1992; „Валерій Марченко.<br />
Листи до матері з неволі”, співупорядник з Ніною Марченко-Смужаницею,<br />
1994; „Марія”, 1999; „Людмила Старицька-Черняхівська. Вибрані твори”,<br />
вступна стаття, примітки, 2000; „Володимир Косовський. Дума денна й<br />
нічна”, 2001; „10 років роботи комісії Київради з питань поновлення прав<br />
реабілітованих”, 2001; „Василь Гурдзан. Публіцистика”, 2001; „Співець душі<br />
народної” (співупорядник з Л. Пархоменко і Т. Неліною). Від 1991 року і по<br />
сьогодні на громадських засадах редагую журнал „Зона” – видання<br />
Всеукраїнського товариства колишніх політичних в’язнів і репресованих, по<br />
2005 рік включно відредагував і видав 18 чисел „Зони”, загальною кількістю<br />
сторінок – 5000.<br />
1990 року нагороджений літературною премією імені Андрія Головка<br />
за кращу книжку року – „Серця міддю не окути”. 30 листопада 2000 року<br />
отримав подяку голови Київської міської державної адміністрації за „вагомий<br />
внесок у створення духовних і матеріальних цінностей та досягнення високої<br />
майстерності у професійній діяльності”.<br />
За дилогією „Українські меценати. Доброчиннісь – наша риса” і<br />
„Шляхетні українки” удостоєний літературно-мистецької премії імені<br />
Володимира Косовського (2004).<br />
Згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка від 26 листопада<br />
2005 р. нагороджений орденом „За заслуги” як письменник і головний<br />
редактор часопису „Зона”.<br />
Аспірантка Київського педагогічного інституту ім. Михайла<br />
Драгоманова Аліса Меншій працювала над науковою дисертацією на тему<br />
„Романи Юрія Хорунжого і українська історико-біографічна проза 60 – 90-х<br />
років ХХ століття”, яку захистила 2003 року.<br />
3 червня 2003 року в приміщенні київського Будинку вчителя відбувся<br />
мій творчий вечір (вів вечір Юрій Мушкетик) і обговорення роману „Вірую”,<br />
організоване Державною науково-педагогічною бібліотекою України.<br />
Перший шлюб узяв з Ніною Олександрівною Мілько (1936 р.н.),<br />
інженером-геофізиком, працювала в науково-дослідному інституті та<br />
управлінні „Укрнафта”. Другий шлюб – з Марією Федорівною Положевець<br />
(1943 – 1996), інженером геоморфологом, працювала у Львівській філії<br />
інституту „Теплоелектропроект”, Інституті геологічних наук АН України, ін-<br />
ті „Укргеолбудматеріали”, Геологічних фондах України, референтом<br />
народного депутата Мирослава Горбатюка, на громадських засадах –<br />
головою Київського відділення Союзу Українок.<br />
Від першого шлюбу маю сина Хорунжого Олексія Юрійовича<br />
(1964 р.н.), інженера, журналіста, працював в ін-ті „Укргеолбудматеріали”,<br />
журналі „Вугілля України”, газеті „Гарт”, „Спортивній газеті”, тепер –<br />
заввідділу „Робітничої газети”, член Національної спілки журналістів<br />
України, він має двох синів (а я – онуків) – Юрія Хорунжого (1987 р.н.),<br />
студента, і Олеся Хорунжого (1998 р.н.).<br />
Юрій ХОРУНЖИЙ<br />
ПОКАЖЧИК ПРАЦЬ ЮРІЯ МИХАЙЛОВИЧА ХОРУНЖОГО<br />
Матеріал розташований в хронологічному порядку, а в межах року – в<br />
алфавіті назв творів друку за схемою: окремо видані праці письменника,<br />
потім публікації із періодичних видань, енциклопедій, збірників тощо. Праці<br />
написані латиною подаються у кінці. Завершують хронологічний ряд твори, в<br />
яких письменник виступає як рецензент, упорядник, перекладач, редактор і<br />
публікатор з відповідними позначками на початку бібліографічного опису.<br />
Рецензії на праці письменника розташовані в хронологічному порядку<br />
безпосередньо за рецензованими виданнями.<br />
1966<br />
1. Глаза в зеркале: Новелла // Радуга. – 1966. – № 5. – С. 116–118:<br />
портр. [Ю. Хорунжого]. – (Новые имена). – Про кн. див. № 467.<br />
1967<br />
2. Вісім місяців – лише мить: Повість. – К.: Молодь, 1967. – 112 с.,<br />
1 арк. портр. [Ю. Хорунжого]. – Біогр. довідка [Про Ю. Хорунжого]. –<br />
С.112. – Про кн. див. № 462.<br />
Рец.: Околітенко Н. Чуття людяності // Літ. Україна. – 1969. – 24 січ.<br />
1968<br />
3. Обручка: Новела / Мал. П.Костюченка // Літ. Україна. – 1968. –<br />
30 січ. – С. 3: іл.<br />
4. Обсерватория предков: Рассказ / Рис. Е.Котляра // Пионерия. –<br />
1968. – № 1. – С. 21–22: ил.<br />
5. Пливе човен: Новела // Дніпро. – 1968. – № 2. – С. 96–100: іл.<br />
1969<br />
6. Наша баржа: Оповідання // Дніпро. – 1969. – № 4. – С. 21–34: іл.<br />
1971<br />
7. Давні мелодії: Іст. оповідання / Іл. (гравюри) Василя Лопати. – К.:<br />
Веселка, 1971. – 72 с. – Зміст: Мелодії Кам’яної Гори; Перша обсерваторія;<br />
Багатій та мудреці; Скіфова журба; Розбрат. – Про кн. див. № 463.<br />
8. Дзвонити тричі: Оповідання та повість. – К.: Молодь, 1971. – 80 с. –<br />
Зміст: Оповідання: Очі в дзеркалі; Обручка; Дзвонити тричі; На Сіверському<br />
Дінці; Аварія; Півтори години інженера Карого. – Повість про молодшого<br />
наукового.<br />
Рец.: Шумило Н. Мить пізнання й роздумів // Літ. Україна. – 1971. –<br />
9 лип.<br />
9. Вороний // Дніпро. – 1971. – №10. – С. 50–52: іл. – (Маленькі новели).<br />
Фото № 4<br />
21<br />
10. Це наш обов’язок: [Про необхідність встановлення меморіал. дошки<br />
на місці, де була Муз.-драм. школа Миколи Лисенка, вул. Ярославів Вал, 15]<br />
// Культура і життя. – 1971. – 1 серп. – С. 2.<br />
1972<br />
11. Пісня: [По перебування композитора Кирила Стеценка у селі<br />
Веприку] // Літ. Україна. – 1972. – 1 лют. – С. 3.<br />
1973<br />
12. Есть в селе такие люди: [Про Володимира Косовського] // Фельдшер<br />
и акушерка. – М., 1973. – № 1. – С. 52–54; Мед. газ. – М., 1973. – 8 марта.<br />
1974<br />
13. Цілющий камінь: Повість // Дніпро. – 1974. – № 3. – С. 35–68: іл.<br />
Рец.: Медников С. [Рецензия] // Лит. обозрение. – 1974. – № 9. – С. 39.<br />
1975<br />
14. Від космосу до маленької квіточки // Молода гвардія. – 1975. – 3 січ.<br />
15. За річкою Пслом: Оповідання / Мал. В.Вейкшана // Україна. –<br />
1975. – № 47. – С.16–17: іл.<br />
16. На далеку бурову: Оповідання // Літ. Україна. – 1975. – 8 серп.<br />
17. Останній день: Оповідання / Мал. П.Чичканова // Україна. – 1975. –<br />
№ 3. – С. 10–11: іл.<br />
18. Приборкана вібрація: Біологи й лікарі звинувачують; Ворог і<br />
спільник залізобетону; Примхи текучого піску // Наука і сусп-во. – 1975. –<br />
№ 2. – С. 6–7.<br />
1976<br />
19. Дивний камінь: Оповідання, повість / Худож. оформлення<br />
Д. О. Заруби. – К.: Рад. письм., 1976. – 160 с.: іл. – Про кн. див. № 464.<br />
Зміст: Земля і вода; За річкою Пслом; На дальню бурову; Наш брат<br />
шофер; Пливе човен; Останній день: [Оповідання]; Дивний камінь: Повість.<br />
1977<br />
20. Фіалетові зблиски: Оповідання // Літ. Україна. – 1977. – 18 січ. –<br />
С. 3: іл. – (На конкурсі „ЛУ”). – Третя премія „Літ. України” присуджена<br />
Ю. М. Хорунжому за кращі оповідання 1977 р.<br />
21. Пер.: Тонга – „Острови дружби”: Пер. з пол. // Всесвіт. – 1977. –<br />
№ 8. – С. 227–230: фото. – Перекладача не зазначено.<br />
1978<br />
22. Наш брат шофер: Рассказ / Пер. с укр. В. Россельса // Дружба<br />
народов. – М., 1978. – № 10. – С. 181–183.<br />
1979<br />
23. Скифы: Ист. повесть / В. Жмыр, Ю. Хорунжий; [Пер. с укр.<br />
М. и Ю. Хорунжих и В. Жмыра] // Приключения: Повести. Рассказы. Очерки<br />
/ Редкол.: С. Высоцкий и др. – М., 1979. – С. 418–494: іл.<br />
Рец.: Марченко М. [Рецензія] // Зона. – 1993. – № 4. – С. 204-206.<br />
24. Вирок зберігає чинність // Україна. – 1979. – № 42. – С. 17. – Підпис:<br />
Максим Деміївський.<br />
25. Геофізичний літопис Карпат //Наука і сусп-во. – 1979. – № 3. –<br />
С. 39–40: іл. [геофіз. карта Карпат].<br />
26. Книга в домі // Україна. – 1979. – № 27.<br />
27. Літо в Нехворощах // Співзвучність: [Збірник]. – К.: Молодь, 1979. –<br />
С. 373–446.<br />
28. Молода Прип’ять // Літ. Україна. – 1979. – 16 лют. – С. 1. –<br />
(Чорнобил. атомна). – (Пост „ЛУ”).<br />
29. Осінь: Уривок з повісті „Занапастити журавля” // Літ. Україна. –<br />
1979. – 11 серп. – С. 3.<br />
30. Повісті пензля: [Про Львів. музей укр. мистецтва] // Україна. –<br />
1979. – № 37. – С. 12.<br />
31. Світанок: Оповідання / Мал. П. Костюченка // Україна. – 1979. –<br />
№ 48. – С. 10–11: іл., портр. [Ю. Хорунжого].<br />
32. Тільки любов ... // Україна. – 1979. – № 27. – С. 20–21.<br />
33. У місті Лева // Україна. – 1979. – № 32. – С. 4–6: фото. – (Письм. і<br />
час).<br />
34. Ярмарок у Дрогобичі: Оповідання // Україна. – 1979. – № 37. –<br />
С. 10–11: іл.<br />
35. In the city of the Lion // Ukraine. – 1979. – № 4. – S. 6–8: фото.<br />
1980<br />
36. Суд честі: [Про Михайла Старицького] // Літ. Україна. – 1980. –<br />
16 груд. – С. 3.<br />
1981<br />
37. Видно шляхи полтавські ... // Україна. – 1981. – № 50. – С. 14–15. –<br />
(Із письмен. записника).<br />
38. Возвращение в колхоз: Новые социал. процессы соврем. деревни<br />
// Лит. газ. – М., 1981. – 12 авг. – С. 1, 10.<br />
39. Жити, щоб ростити: [Про Волин. лісовода Валентина Сулька]<br />
// Україна. – 1981. – № 3. – С. 8–9.<br />
40. Занапастити журавля: Повість / Мал. В.Попова // Дніпро. – 1981. –<br />
№ 11. – С. 14–56: іл.<br />
41. Напутник непоборної Лесі [Про Михайла Драгоманова] // Україна. –<br />
1981. – № 38. – С. 14–15: портр. [М.Драгоманова].<br />
42. Напутник непоборної Лесі [Михайло Драгоманов] // Наше слово. –<br />
Варшава, 1981. – 8 листоп. – С. 3.<br />
43. Окрилена думка: Нотатки літ. слідопита: [Про Івана Франка]<br />
// Україна. – 1981. – № 34. – С. 11–12.<br />
44. Писано коротко ... і страшно: До 110-річчя від дня народж. Василя<br />
Стефаника // Людина і світ. – 1981. – № 5. – С. 36–39: портр.<br />
45. Прогулянка до кіно: Оповідання / Мал. Б. Богомаза // Україна. –<br />
1981. – №17. – С. 16–17: іл., портр. [Ю. Хорунжого].<br />
1982<br />
Фото № 6<br />
46. Шість балів за впертість: Повісті / Рецензенти: Л. О. Пархоменко,<br />
Б. М. Харчук; Худож. оформлення Н. Н. Прожогіна, В. В. Терещенка. – К.:<br />
Рад. письм., 1982. – 240 с.: іл.<br />
Зміст: Чуєш, брате мій: До 100-річчя від дня народж. Кирила<br />
Стеценка;Шість балів за впертість: [Повість про геологів].<br />
Рец.: Харчук Б. З надр народних // Літ. Україна. – 1982. – 24 черв.;<br />
Степанишин Б. [Рецензія] // Дніпро. – 1983. – № 1. – С. 143–144.<br />
47. Де сходяться континенти: Уривок з повісті „Шість балів за<br />
впертість” // Літ. Україна. – 1982. – 4 лют. – С. 4: іл.<br />
48. Запалити вогонь любові: [Роздуми про покликання вчителя на<br />
прикладі викладача Рівнен. пед. ін-ту Б. І. Степанишина] // Червоний<br />
прапор. – 1982. – 20 січ. – С. 4.<br />
49. Його натхненниця ... [Про художника Петра Гейдека] // Ранок. –<br />
1982. – № 6. – С.24–25: іл. [5 репродукцій П. Гейдека].<br />
50. Чуєш, брате мій: Уривок з повісті про Кирила Стеценка // Україна. –<br />
1982. – №11. – С. 10–11: портр. [К. Стеценка]. – Про повість див. № 465.<br />
51. Шляхами людними // Україна. – 1982. – № 20. – С. 4–5: фото. –<br />
(1500 років Києву).<br />
1983<br />
52. Гонитва до мосту: Повість: Для серед. і ст. шкіл. віку<br />
/Ю. М. Хорунжий, В. Ф. Жмир; Худож. Василь Лопата. – К.: Веселка, 1983. –<br />
135 с.: іл. – Скіфський період. – Про кн. див. № 468, 498.<br />
53. Гілля, коріння та красне насіння: [Про творчість Степана Пушика]<br />
//Україна. – 1983. – № 19. – С. 18–19: портр. [С. Пушика]. – (Письменник про<br />
письменника].<br />
54. Занапастити журавля: Повість // Положій В. Жив-був Іван<br />
/ В.Положій. Острови навпроти міста / А. Тютюнник. Занапастити журавля<br />
/ Ю. Хорунжий. Стороною дощ іде / В. Шкляр: Повісті. – К., 1983. – С. 137–<br />
196: портр. [Ю. Хорунжого]: 4-та с. обкл.<br />
55. Коли немає шефа: П’єска-гумореска // Україна. – 1983. – № 30. –<br />
С.20: іл. – Підпис: Юрій Сколот.<br />
56. Як стрінеться Дунай з Дніпром ...: З погляду письменника // Літ.<br />
Україна. – 1983. – 6 січ. – С. 7. – Про проект каналу Дунай – Дніпро.<br />
57. Рец.: Таємниця творчого осяяння // Вітчизна. – 1983. – №6. – С.194–<br />
196. – Рец. на кн.: Гречанюк С. Під крилами – високий день: Худож.-<br />
документ. повість, нариси. – К.: Молодь, 1982. – 239 с.<br />
1984<br />
58. Глаза в зеркале: Повести и рассказы / Пер. с укр. В. Россельса,<br />
Ю. и М. Хорунжих. – М.: Сов. писатель, 1984. – 464 с. – Содерж.: Повести:<br />
Восемь месяцев – как мгновение; Повесть об Эмэнэсе; Чудо-камень; Лето в<br />
Нехворощах; Монах и Князь. – Рассказы: Ковалям три звонка; Монолог; Ой,<br />
чья ж это нива; Токкато для отца; Земля и вода; Наша баржа; Плывет лодка;<br />
Авария; Глаза в зеркале; Уж эти мне квартиранты; Мать; Вороной; Кто кого;<br />
Магарыч; Ярмарок в Дрогобыче; Симпозиум у Креза; Полтора часа инженера<br />
Карого. – Про кн. див. № 467.<br />
Рец.: Штонь Г. В зеркале перевода // Радуга. – 1985. – № 4. – С. 172–<br />
173.<br />
59. Ярмарок у Дрогобичі: Повість і оповідання. – К.: Молодь, 1984. –<br />
208 с. – Зміст: Ярмарок у Дрогобичі; Вороний; Мати; Живіть ще двадцять;<br />
Занапастити журавля; Прогулянка до центру; Ой, чия то нива; Монолог;<br />
Токато для тата; Не ходи за мною; Квартиранти; Невдатна неділя. – Про кн.<br />
див. № 469.<br />
60. В одній кімнаті: [Про виставку, присвяч. М.Старицькому в музеї<br />
Лесі Українки] // Культура і життя. – 1984. – 23 верес. – С. 4.<br />
61. Живіть на сцені: Уривок з роману „Борвій” // Україна. – 1984. –<br />
№ 14. – С. 14–15.<br />
62. Серце, яке жадало дії: Розвідка про Михайла Косача / Ю.Хорунжий,<br />
С. Ісаков // Вітчизна. – 1984. – № 8. – С. 177–185: іл.<br />
1985<br />
63. Ні, не овеча!: Уривок з роману „Борвій” // Україна. – 1985. – №9. –<br />
С. 10–11: іл., портр. [Ю. Хорунжого]. – Про роман див. № 484, 488, 496, 535,<br />
543.<br />
1986<br />
64. Літа надій: Повісті: Для ст. шкіл. віку /Худож. В.М. Євтушенко. – К.:<br />
Веселка, 1986. – 160 с.: іл. – Зміст: Цілющий камінь; Літо в Нехворощах.<br />
65. І лірик, і фізик: [Про Михайла Косача] // Рад. Житомирщина. –<br />
1986. – 1 серп.<br />
66. Перший київський перепис [1874 р.] // Літ. Україна. – 1986. –<br />
23 жовт. – С. 7. – (Цікаві подробиці).<br />
1987<br />
67. Борвій: [Про Михайла Старицького]: Роман-драма в чотирьох<br />
одмінах. – К.: Рад. письм., 1987. – 480 с. – Про кн. див. № 484, 488, 496, 535,<br />
543.<br />
Рец.: Пінчук С. Образ корифея і картина доби // Дніпро. – 1988. –<br />
№ 6. – С. 142-144.<br />
68. Історія завдовжки в 42 роки / В. Козієнко, І. Вереміїва, С. Плачинда,<br />
Ю. Хорунжий // Літ. Україна. – 1987. – 16 лип. – С. 8. – Про необхідність<br />
створення в Києві музею Михайла Старицького.<br />
69. Утвердження: Художньо-документ. повість про Михайла<br />
Старицького: [Розд. з роману „Борвій”] // Дніпро. – 1987. – № 5. – С. 14-66. –<br />
Про роман див. № 484, 488, 496, 535, 543.<br />
1988<br />
70. Коли промовляють фальконети: Повісті. Іст. триптих. – К.:<br />
Молодь, 1988. – 182, 1 с.: іл. – Зміст: Чернець і Князь; Коли промовляють<br />
фальконети; Ясновельможнії гетьмани. – Про повість „Ясновельможнії<br />
гетьмани” див. № 474.<br />
71. Коли промовляють фальконети: [Козаччина]: Повість // Молодь<br />
України. – 1988. – 27, 29, 30 берез.<br />
72. Перший київський [перепис 1874 р.] // Отчий край: Іст.-літ.<br />
збірник. – К., 1988. – Вип. 3. – С. 120–122: фото [Київ. Громади – ініціаторів<br />
перепису].<br />
73. Про обережного; Про того, хто спізнювався; Наука; Сусідство:<br />
Притчі // Україна. – 1988. – № 52. – С. 17.<br />
74. Сага про Ярославових доньок [Єлизавети, Анни] / Ю. Хорунжий,<br />
Ю. Якимів [Ю. Колесниченко] // Київ. – 1988. – № 5. – С. 142–151: портр.<br />
[Анни Ярославни].<br />
75. Серця міддю не окути: З оповідок реабілітованого: Повість // Київ. –<br />
1988. – № 8. – С. 59–95: портр. [Ю. Хорунжого]. – Про повість див. № 475,<br />
478.<br />
1989<br />
Фото № 7<br />
В. Косовський<br />
і Ю. Хорунжий<br />
76. Чуєш, брате мій: Повісті. – К.: Дніпро, 1989. – 472 с. – Назву кн. дала<br />
перша повість, в якій йдеться про Кирила Стеценка. – Зміст: Чуєш, брате мій;<br />
Дивний камінь; Вісім місяців – лише мить; Повість про молодшого<br />
наукового; Занапастити журавля; Шість балів за впертість. – Про повість див.<br />
№ 465.<br />
77. Зруйновано, затоплено й забуто: [Про останню Запорізьку Січ]<br />
/ Фото Ю. Хорунжого // Україна. – 1989. – № 51. – С. 16–17: фото [Козац.<br />
церкви Покрови Богородиці].<br />
78. Не пропала сила ...: До 150-річчя Павла Чубинського // Вітчизна. –<br />
1989. – № 1. – С. 151–155.<br />
79. „Ні з которим государем...”: [Іст. розвідка] // Україна. – 1989. – № 16. –<br />
С. 20–22: портр. [Б. Хмельницького, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка,<br />
Д. Многогрішного, І. Мазепи, І. Самойловича].<br />
80. Передмова до двох листів [Людмили Старицької-Черняхівської до<br />
Сталіна та Берії] // Дніпро. – 1989. – № 2. – С. 84–92: портр. [Л. Старицької-<br />
Черняхівської].<br />
81. Повернене ім’я: [Про Людмилу Старицьку-Черняхівську] // Рад.<br />
жінка. – 1989. – № 5. – С. 14–15: портр.<br />
82. Премія імені ...: [Про необхідність скасування літ. премії<br />
ім. О. Корнійчука] // Літ. Україна. – 1989. – 13 квіт.<br />
83. Пропозиція щодо проекту про державність української мови // Літ.<br />
Україна. – 1989. – 21 верес.<br />
84. Роде наш красний ...: [Про Людмилу Старицьку-Черняхівську]<br />
//Україна. Наука і культура: Щорічник. – К., 1989. – Вип. 23. – С. 362–363:<br />
фото [обкл. п’єси Л. Старицької-Черняхівської „Милость Божа” (1919)].<br />
85. Розбрат: Оповідання / Мал. О. Міхнушова // Піонерія. – 1989. –<br />
№ 7. – С. 6–8. – У кінці ст. словничок іст. термінів і понять минулого.<br />
86. Софіївські реліквії: Про бібліотеку Михайла Драгоманова в Софії<br />
// Літ. Україна. – 1989. – 28 груд.<br />
87. Трагедія села Веприк / Ю. Хорунжий, В. Косовський // Жовтень. –<br />
1989. – № 8. – С. 83–85. – (Біла книга. Правда про голод на Україні 1933).<br />
88. Хто в Києві жив... // Трудова слава. – Бориспіль, 1989. – 16 лют.<br />
89. Юрію Логвину – 50 // Літ. Україна. – 1989. – 16 лют.<br />
90. Публ.: Публікація двох листів Людмили Старицької-Черняхівської до<br />
Сталіна (1939 р.) і Берії (1940 р.) // Дніпро. – 1989. – №2. – С. 84–92: портр.<br />
[Л. Старицької-Черняхівської].<br />
1990<br />
91. Серця міддю не окути: Повісті. – К.: Молодь, 1990. – 192 с. – Кн.<br />
отримала премію імені Андрія Головка Спілки письменників України за<br />
кращу прозову книжку 1990 р. – Зміст: Серце міддю не окути; З оповідок<br />
реабілітованого; Надія: Пригоди юної киянки; „Ах, вернісаж, ах вернісаж”:<br />
Картинки із життя. – Про кн. див. № 475, 478.<br />
92. Таємна грамота: Іст. повість. – К.: Веселка, 1990. – 240 с.<br />
93. „Акі в роботу єгипетську...”: [Іст. розвідка] // Україна. – 1990. –<br />
№ 35. – С. 21–22: іл. – (З глибин століть).<br />
94. Багатій і мудреці: Оповідання // Дерево пам’яті: Кн. укр. іст.<br />
оповідання. – К., 1990. – Вип. 1. – С. 53–65.<br />
95. Виступ: Нарис про Олену Омецінську, її сина та першу в Києві<br />
протестну екологічну демонстрацію 26 квітня 1988 р. // Слово. – 1990. – № 13.<br />
96. Добрих царів не буває...: Іст. розвідка // Літ. Україна. – 1990. –<br />
18 жовт.<br />
97. Зрубана гілка древа Старицьких: [Про Вероніку Черняхівську, з її<br />
поезіями, частина яких опублікована вперше] // Україна. – 1990. – № 51/52. –<br />
С. 26–27. – (Чиста криниця). – Без підпису. – У кінці ст.: Авторське<br />
післяслово.<br />
98. Мелодії Кам’яної Гори: Оповідання // Дерево пам’яті: Кн. укр. іст.<br />
оповідання. – К., 1990. – Вип. 1. – С. 41–46.<br />
99. Надії гетьмана: Іст. розвідка // Рад. Україна. – 1990. – 22 верес.; Сіл.<br />
вісті. – 6 жовт.<br />
100. „Ні з которим государем...”: Міркування з приводу договірних<br />
статей царів і гетьманів // Отчий край – 90: Іст. літ. збірник. – К., 1990. –<br />
Вип. 4. – С. 22–30.<br />
101. [Передмова і примітки до мемуарів Северина Паньківського<br />
„Зі спогадів старого актора”] // Вітчизна. – 1990. – № 11. – С. 160–161, 165.<br />
102. Про себелюбця: Притча // Україна. – 1990. – № 31. – С. 16: іл.<br />
103. Розбрат: Оповідання // Дерево пам’яті: Кн. укр. іст. оповідання. –<br />
К., 1990. – Вип. 1. – С. 108–116.<br />
104. Сага про Ярославен: Оповідання // Однокласник. – 1990. – № 11. –<br />
С. 1–6.<br />
105. Самоврядування – Київська традиція // Літ. Україна. – 1990. –<br />
1 берез.<br />
106. Скіфова журба // Дерево пам’яті: Кн. укр. іст. оповідання. – К.,<br />
1990. – Вип. 1. – С. 93–99.<br />
107. Старицькі: три покоління // Літ. Україна. – 1990. – 13 груд.<br />
108. Чини від них одібрати...: [Уривок з роману „Злет і заземлення<br />
Григорія Полетики] // Книжник. – 1990. – № 6. – С. 38–44: портр.<br />
[Ю. Хорунжого]. – Про роман див. № 477,483,487,501,502,555.<br />
109. A many – sided jewel of Talent = Багатогранний кристал таланту:<br />
[Про Михайла Старицького] // Ukraine. – 1990. – № 12. – S.28: портр.<br />
110. Toccata for father = Токката для тата: Оповідання / Перед. слово<br />
Наталії Околітенко // Ukraine. – 1990. – №5. – S.38-39: портр. [Ю. Хорунжого].<br />
1991<br />
111. Атакування Січі: Уривок з роману „Злет і заземлення Григорія<br />
Полетики” // Літ. Україна. – 1991. – 10 січ. – Про роман див. № 477, 483, 487,<br />
501, 502, 555.<br />
112. „...Без їхнього дозволу”: [Архів Софії Русової] // Книжник. –<br />
1991. – № 6. – С. 5–6. – Про Листи та „Мої спомини” С. Русової (Львів, 1937).<br />
113. Бронзовий вершник на Подолі: Про необхідність встановлення<br />
пам’ятника Петру Сагайдачному поблизу К[иєво]-М[огилянської] А[кадемії]<br />
// Літ. Україна. – 1991. – 14 лют.<br />
114. Вероніка Черняхівська // ...З порога смерті...: Письменники<br />
України – жертви сталін. репресій. – К., 1991. – Вип. 1. – С. 450–451: портр.<br />
115. Все таки Україна // Нар. газ. – 1991. – № 14.<br />
116. „Геній” – для кого добрий, для кого злий: Про царського фаворита<br />
Григорія Потьомкіна // Молодь України. – 1991. – 8 жовт.<br />
117. Голос третьої інтелігенції // Нар. газ. – 1991. – № 2.<br />
118. 3 Лесиних ровесників і однодумців: Про Михайла Кривинюка<br />
// Літ. Україна. – 1991. – 22 серп.<br />
119. Із секретного архіву: Про Софію Русову // Освіта. – 1991. – 4 жовт.<br />
120. Катерининська комісія і українське питання: Іст. розвідка //Нар.<br />
газ. – 1991. – № 5.<br />
121. Конституція Пилипа Орлика // Патріот Батьківщини. – 1991. –<br />
23 берез.<br />
122. Людмила Старицька-Черняхівська // З порога смерті...:<br />
Письменники України – жертви сталін. репресій. – К., 1991. – Вип. 1. –<br />
С. 414–417: портр.<br />
123. Невідомі поезії Драгоманова з архіву Болгарської АН: „Пісня<br />
українця”, „Поклик до братів слов’ян”, „К одной картине Нидерландской<br />
школы”, „Зберемося, розсядемось...” // Дніпро. – 1991. – № 11/12. – С.124–<br />
127: портр. [М. Драгоманова].<br />
124. Невловимий, невблаганний Хронос / Ю. Хорунжий // Дерево<br />
пам’яті: Книга укр. іст. оповідання. – К., 1991. – Вип. 3. – С. 5–16.<br />
125. Невмирущий дух // Нар. газ. – 1991. – № 12. – С. 7.<br />
126. Перший український міністр освіти [Іван Стешенко] //Книжник. –<br />
1991. – № 3. – С. 8. – 14: фото [І. Стешенка та співробітників Укр. Акад.<br />
Мистецтв].<br />
127. Пилип Орлик // Гетьмани України: Іст. портр. – К., 1991. – С. 151–<br />
158: іл., портр.<br />
128. Пилип Орлик // Україна. – 1991. – № 6. – С. 36. – (Гетьмани<br />
України).<br />
129. Півтора століття родини Лазаревських // Дніпро. – 1991. – № 6. –<br />
С. 152–158: фото [родини Лазаревських: Гліб, Олександр Матвійович, Ганна<br />
Миколаївна (дружина), Ганна, Катерина, Борис].<br />
130. „Прогуляли права наші...”: Розвідка про Магдебурзьке право<br />
Києва // Літ. Україна. – 1991. – 28 листоп. – Тогочасну поему, знайдену авт.<br />
як ілюстрацію до цієї статті, надруковано в „Літ. Україні” за 26 груд. 1991 р.<br />
131. Сага про Ярославен: Оповідання / Ю. Хорунжий,<br />
Ю. Колесниченко // Дерево пам’яті: Кн. укр. іст. оповідання. – К., 1991. –<br />
Вип. 3. – С. 207–220.<br />
132. Софійська книгозбірня Драгоманова // Філософ. і соціол. думка. –<br />
1991. – № 9. – С. 166–172. – Бібліогр. список з книгозбірні М. Драгоманова:<br />
с. 170–172 (62 назви).<br />
133. У Києві після Берестечка: Іст. розвідка // Нар. газ. – 1991. – № 9.<br />
134. Фенікс Івана Стешенка // Вітчизна. – 1991. – №9. – С. 163–170:<br />
портр. [І. Стешенка і Т. Шевченка].<br />
135. Чернець і Князь: повість // Дерево пам’яті: Кн. укр. іст.<br />
оповідання. – К., 1991. – Вип. 3. – С. 309–358.<br />
136. Drahomanov in Bulgaria // Ukraine. – 1991. – №11. – S. 32: фото<br />
[Ю. Хорунжий біля могили Драгоманова в Софії].<br />
137. The attack on the Sich: Уривок з роману про Григорія Полетику<br />
// Ukraine. – 1991. – № 10. – S. 30–33: портр. [Ю.Хорунжого]. – Вступ. до<br />
уривку. – С. 30.<br />
138. Рец.: З прадідівським завзяттям // Культура і життя. – 1991. –<br />
28 груд. – Рец. на кн.: Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К.:<br />
Дніпро, 1991. – 335 с.: іл.<br />
139. Упоряд.: Дерево пам’яті: Кн. укр. іст. оповідання / Упоряд., приміт.<br />
та передм. Ю.Хорунжого. – Вип. 3. –К.: Веселка, 1991. – 512 с.<br />
140. Пер.: Закревський М. Опис Києва: Уривки / Пер. з рос.<br />
Ю. Хорунжого // Соняшник. – 1991. – № 9/12. – С. 40–41: іл.<br />
141. Пер.: Старицька-Черняхівська Л. Жива могила: Легенда / [Пер. з<br />
рос. Ю. Хорунжий] // Дерево пам’яті: Кн. укр. іст. оповідання: Від 1648 р. до<br />
почат. ХХ ст.: Для ст. шкіл. віку. – К., 1992. – Вип. 2. – С. 140–168.<br />
142. Публ.: [2 Листи С. Черкасенка до С. Русової та уривок із „Моїх<br />
спогадів” С. Русової (Львів, 1937)] // Книжник. – 1991. – № 6. – С. 6–7.<br />
143. Публ.: Закревський М. Опис Києва: Уривки // Соняшник. – 1991. –<br />
№ 9/12. – С. 40–41: іл.<br />
144. Публ.: Публікація невідомих віршів М. Драгоманова з архіву<br />
Болгарської АН: „Пісня українця”, „Поклик до братів слов’ян”, „К одной<br />
картине Нидерландской школы”, „Зберемося, розсядемось...” //Дніпро. –<br />
1991. – № 11/12. – С. 124–127: портр. [М. Драгоманова].<br />
1992<br />
145. Антологія українського історичного оповідання // Жива вода. –<br />
1992. – 21 лют.<br />
146. „Благоденствієм, а не сторожею...”: Уривок з роману „Злет і<br />
заземлення Григорія Полетики” // Полтав. вісн. – 1992. – 20–26 листоп. – Про<br />
роман див. № 477, 483, 487, 501, 502, 555.<br />
147. Від упорядника // Опера СВУ – музика ГПУ: Спогади свідків. –<br />
Кам’янськ-Шахтинський (Ростов. обл.), 1992. – С. 3–6.<br />
148. Гостини в горах: Оповідання // Верес О. Біла хата: Читанка для 3-<br />
го класу. – К., 1992. – С. 73–76.<br />
149. Згадаймо конституцію Орлика // Гарт. – 1992. – 14 верес.<br />
150. Злет і заземлення Григорія Полетики: Історико-сучас. роман:<br />
Пам’яті батьків наших // Дніпро. – 1992. – № 1. – С. 7–79: портр.<br />
[Ю. Хорунжого]; № 2/3. – С. 6–94. – Про роман див. № 477, 483, 487, 501,<br />
502, 555.<br />
151. Інферн у саду Гесперід: Новела // Зона. – 1992. – №2. – С. 83–93. –<br />
(Проза).<br />
152. Коли промовляють фальконети: [Повість] // Дерево пам’яті: Кн.<br />
укр. іст. оповідання: Від 1648 р. до почат. ХХ ст.: Для ст. шкіл. віку. – К.,<br />
1992. – Вип. 2. – С. 88–132.<br />
153. Не вмирає душа наша...: Про укр. еміграцію у Празі / Фото<br />
Ю. Хорунжого // Україна. – 1992. – № 17. – С. 24–26: фото [Могила<br />
С. Черкасенка на Ольшан. кладовищі в Празі; Замок в Подєбрадах та факс.<br />
обкл. укр. часопису „Книголюб”].<br />
154. Невідомий твір: [Передм. до спогаду Л. Старицької-Черняхівської<br />
„В. І. Самійленко”] // Вітчизна. – 1992. – № 7/8. – С. 132–133: портр.<br />
[В. І. Самійленка].<br />
155. Передмова до віршів Якова Якимця // Зона. – 1992. – № 1. –<br />
С. 75–76. – Вірші Я. Якимця: „Література наша”, „Батько народів”, „Брати”,<br />
„Подох”, „Збліженіє”, „Тюрма ти тюрма”. – С. 76–79.<br />
156. Передмова до повісті Л. Старицької-Черняхівської [„Діамантовий<br />
перстень”] // Зона.– 1992. – № 1. – С. 28–29: портр. – Уривок з повісті<br />
„Діамантовий перстень”. – С. 29–43.<br />
157. Передмова до спогадів Юрія Юркевича [1929-1934 рр.] // Зона. –<br />
1992. – № 1. – С. 6. – Спогади Ю. Юркевича. – С. 7–23.<br />
158. Підпільний університет: [Історія Львів. ун-ту] // Україна. – 1992. –<br />
№ 12. – С. 9.<br />
159. Поезія Людмили Старицької-Черняхівської: [Передмова] // Київ.<br />
Старовина. – 1992. – № 2. – С. 24–25. – Поезія Л. Старицької-Черняхівської:<br />
„Без свічок, без кадил...”, „19-го лютого”, „Монолог Андрія Нещадими”,<br />
„Дівоча зима”, „В небі високім”, „Хтось приніс мені нарцис...”. – С. 25–27.<br />
160. [Про Вероніку Черняхівську: Передм. до публ. уривку поеми “Кап<br />
і Крап”] // Соняшник. – 1992. – № 9/10. – С. [28–29]: іл.<br />
161. Так скіфи ми чи ні?: Передмова // Геродот із Гелікарнасу. Скіфія:<br />
Найдавніший опис України з 5-го ст. перед Христом. – К., 1992. – С. 3–8.<br />
162. Театр корифеїв в Одесі //Одес. газ. – 1992. – № 12. – 17 квіт. – С. 6.<br />
163. У палатах: Уривок з роману „Злет і заземлення Григорія Полетики”<br />
// Київ. Старовина. – 1992. – № 2. – С. 43–52. – Про роман див. № 477, 483,<br />
487, 501, 502, 555.<br />
164. Українське слово в Празі // Книжник. – 1992. – № 2. – С. 28–31:<br />
фото [могила С. Черкасенка у Празі та Юрій Хорунжий біля могили<br />
О. Олеся, його дружини і сина].<br />
165. Як перевели козацький рід! // Опера СВУ – музика ГПУ: Спогади<br />
свідків. – Кам’янськ-Шахтинський (Ростов. обл.), 1992. – С. 16–31.<br />
166. Упоряд.: Дерево пам’яті: Кн. укр. іст. оповідання: Від 1648 р. до<br />
почат. ХХ ст.: Для стар. шкіл. віку. Вип. 2 /Упоряд.: Ю. Хорунжий,<br />
В. Шевчук. – К.: Веселка, 1992. – 555, [5] с.: іл., портр. [гетьманів, народників<br />
та ін.].<br />
167. Упоряд.: Опера СВУ – музика ГПУ: Спогади свідків. – Кам’янець-<br />
Шахтинський (Ростов. обл.): Станица, 1992. – 152 с.<br />
168. Пер.: Старицька-Черняхівська Л. Жива могила: Оповідання<br />
// Дерево пам’яті: Кн. укр. іст. оповідання: Від 1648 р. до почат. ХХ ст.: Для<br />
ст. шкіл. віку. – К., 1992. – Вип. 2. – С. 140–167.<br />
169. Пер.: Старицький М. Як зустрічали кияни новий рік у минулі віки<br />
/[Пер. з рос. Ю.Хорунжий] // Дерево пам’яті: Кн. укр. іст. оповідання: Від<br />
1648 р. до почат. ХХ ст.: Для ст. шкіл. віку. – К., 1992. – Вип. 2. – С. 5–12.<br />
170. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
1992. – №1–3. – Голов. ред. і упоряд.<br />
171. Публ.: Черняхівська В. Кап і Крап: Мандрівка двох капельок води:<br />
(Уривок з казки) // Соняшник. – 1992. – № 9/10. – С. [28–29]: іл.<br />
1993<br />
172. Людям мила: Оповіді про Людмилу Старицьку-Черняхівську<br />
письменницю, патріотку, страдницю та щойно знайдена ще не надрукована її<br />
поема „Великий похорон”. – [К.], 1993. – 52 с. – Дод. до часопису „Зона”. –<br />
Про кн. див. № 482.<br />
173. Катерининська комісія і українське питання // Українське<br />
козацтво: витоки, еволюція, спадщина. – К., 1993. – Вип. 3. – С. 153–158.<br />
174. Людям мила: Про Л.Старицьку-Черняхівську // Жива вода. –<br />
1993. – Серп.<br />
175. Ніщо не гине в світі...: [Про Л.Старицьку-Черняхівську] // Літ.<br />
Україна. – 1993. – 9, 16, 23, 30 верес.<br />
176. Олександери Тулуби // Зона. – 1993. – №5. – С. 234–240.<br />
177. Передмова до спогадів Юрія Юркевича // Літопис Голготи<br />
України. – Л., 1993. – Т. 1: Спогади політв’язнів, репресованих і<br />
переслідуваних. – С. 110–111.<br />
178. Підслідне літературознавство: Діалог з Євгеном Сверстюком<br />
// Культура і життя. – 1993. – 20 листоп.<br />
179. Постріли в ночі: [Про Івана Стешенка] // Нар. газ. – 1993. – № 24. –<br />
С. 5.<br />
180. Скарби чекають шукачів // Нар. газ. – 1993. – № 28. – С. 6.<br />
181. Сторінки незнищенного сумління: [Про журн. „Зона” та публікації<br />
на його сторінках] // Слово і час. – 1993. – № 9. – С. 71. – (Погляд).<br />
182. Творення без вихляння: До 125-річчя Людмили Старицької-<br />
Черняхівської // Уряд. кур’єр. – 1993. – 28 серп.<br />
183. У тузі за Батьківщиною: Про Валерію О’Коннор-Вілінську<br />
// Зона. – 1993. – № 4. – С. 237–240.<br />
184. Український флот за Мазепи // Уряд. кур’єр. – 1993. – 11 груд.<br />
185. Щира бесіда: Інтерв’ю з Майстром / Розмову з Г. Кочуром вів<br />
Ю. Хорунжий // Слово і час. – 1993. – № 9. – С. 72–75.<br />
186. Як у краплині води // Нар. газ. – 1993. – № 15. – С. 8.<br />
187. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
1993. – № 4–5. – Голов ред., упоряд.<br />
188. Публ.: [Публікація інтерв’ю Ярослави Людкевич з Григорієм<br />
Кочуром] // Слово і час. – 1993. – №9. – С. 72–73.<br />
189. Публ.: Старицька-Черняхівська Л. Навіщо: Новела; Поезії // Жива<br />
вода. – 1993. – Серп.<br />
1994<br />
190. Злет і заземлення Григорія Полетики: Іст.-сучасний роман. – К.:<br />
Укр. письм., 1994. – 287 [1] с. – Про кн. див. № 477, 483, 487, 501, 502, 555.<br />
191. Автор „Історії русів” – хто він? // Укр. культура. – 1994. –<br />
№ 9/10. – С.33. – Підпис.: Ю. Михайленко.<br />
192. Валерій Веніамінович Марченко // Українська літературна<br />
енциклопедія. – 1994. – Т. 3. – С. 308.<br />
193. Виверти історії // Уряд. кур’єр. – 1994. – 1 верес.<br />
194. Від Києва до Гарварда: Про Дмитра Чижевського // Уряд. кур’єр. –<br />
1994. – 7 квіт.<br />
195. Григорій Кочур: [Корот. відомості про життя і творчість] // Зона. –<br />
1994. – № 7. – С. 144: фото на с. 145.<br />
196. Дещо про Батурин, Чигирин і Київ: Іст. розвідка, пов’язана з<br />
написанням роману про Мазепу // Літ. Україна. – 1994. – 7 квіт.<br />
197. Документаліст і об’єктивник: До 160-річчя історика Олександра<br />
Лазаревського // Уряд. кур’єр. – 1994. – 23 черв.<br />
198. Дочка, дружина, мати, письменниця: [Л. Старицька-Черняхівська]<br />
// Дванадцять місяців – 1994 рік: Книжка – календар для дітей. – К., 1994. –<br />
С. 183.<br />
199. Євген Чередниченко: Некролог // Літ. Україна. – 1994. – 20 січ.<br />
200. І лірик, і фізик: Про Михайла Косача // Уряд. кур’єр. – 1994. –<br />
21 лип.<br />
201. І лобза... його ж... і предаде: Про гетьмана Кирила Розумовського<br />
// Уряд. кур’єр. – 1994. – 26 листоп.<br />
202. Михайло Петрович Косач // Українська літературна енциклопедія<br />
/ Ю. М. Хорунжий, О. Ф. Ставицький. – К., 1994. – Т. 3. – С. 11.<br />
203. Народна книжка // Уряд. кур’єр. – 1994. – 22 січ.<br />
Про книжку Олени Апанович „Гетьмани України і кошові отамани<br />
„Запорізької Січі”, висунуту на здобуття Шевченківської премії (премію<br />
здобула в 1994).<br />
204. Останнє лицарське гніздо // Уряд. кур’єр. – 1994. – 13 жовт.<br />
205. Прага, Високий Педагогічний // Освіта. – 1994. – 20 квіт.<br />
206. „Проти імперії брехні”: Про Валерія Марченка // Укр. слово. –<br />
1994. – 10 берез.<br />
207. Раїсі Іванченко – 60 // Літ. Україна. – 1994. – 22 груд.<br />
208. Розділ історичного роману „Кость та Іван” (перша назва роману<br />
„Любов маєш – маєш згоду”) // Зона. – 1994. – № 8. – С. 149–205: фото<br />
[Мазепин. Церкви Пречистої у Румунії]. – Про роман див. № 486, 490, 508,<br />
526, 536, 566, 573, 574, 575, 582.<br />
209. Старе подвір’я: Притча // Однокласник. – 1994. – № 2.<br />
210. Фенікс Івана Стешенка // Український педагог Іван Стешенко:<br />
Збірник. – К., 1994. – С. 35–62.<br />
211. Хочеться з вирію додому // Уряд. кур’єр. – 1994. – 28 квіт.<br />
212. Час покаже: До 130-річчя від дня народж. Володимира Самійленка<br />
// Уряд. кур’єр. – 1994. – 3 лют.<br />
213. Упоряд.: Марченко В. Листи до матері з неволі / Упоряд. [та ред.]:<br />
Н. М. Смужаниця [Марченко], Ю. Хорунжий. – К.: Фундація ім. О. Ольжича,<br />
1994. – 442 с. – Упоряд., ред.<br />
214. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
1994. – № 6–8. – Голов. ред., упоряд.<br />
215. Публ.: Бібліографія творів Івана Стешенка / Уклав О. Тулуб<br />
// Український педагог Іван Стешенко: Збірник. – К., 1994. – С. 208–213.<br />
216. Публ.: Кочур Г. [Спогади] /Публ. і вступ. ст. Ю.М.Хорунжого<br />
// Зона. – 1994. – № 7. – С. 144–150: фото [Г. Кочур з дружиною Іриною<br />
Кочур-Воронович].<br />
1995<br />
217. Валерій Веніамінович Марченко // Українська літературна<br />
енциклопедія. – К., 1995. – Т. 3. – С. 308.<br />
218. Досвід страждань і боротьби // Час/Тіme. – 1995. – 26 січ.<br />
219. Інферн у саду Гесперід: [Оповідання] // Дерево пам’яті: Кн. укр.<br />
іст. оповідання: Для ст. шкіл. віку. – К., 1995. – Вип. 4. – С. 344–359.<br />
220. Михайло Драгоманов – речник української демократії // Зона. –<br />
1995. – № 10. – С. 72–81: фото.<br />
221. Михайло Петрович Косач / Ю. Хорунжий, О. Ставицький<br />
// Українська літературна енциклопедія. – К., 1995. – Т. 3. – С. 11.<br />
222. Останній з могікан: Григорій Кочур: Некролог // Час/Тіme. –<br />
1995. – 3 січ.<br />
223. Празька українська історіографічна школа // Жива вода. – 1995. –<br />
Верес.<br />
224. Репресовані медики // Зона. – 1995. – № 9. – С. 260–261. – Серед<br />
інших репресованих: Я. Невестюк, В. Янович, М. Гижа, Ф. Мугій, Т. Даниш,<br />
М. Ясенецька, Л.-З. Беч, М. Гілецький, А. Журавель. Всього близько<br />
50 прізвищ.<br />
225. Спалах вечоровий: Про вечір пам’яті Євгена Чередниченка<br />
// Зона. – 1995. – № 10. – С. 207–209.<br />
226. Як ми „зносили” у столиці пам’ятки тоталітаризму... // Зона. –<br />
1995. – № 10. – С. 191–193.<br />
227. Prague Ukrainian historiography school // Russian, Ukrainian and<br />
Belorussian between the Word Wars in Czechoslovakia: Results and Perspectives<br />
of Contemporary Research / Holdings of the Slavonik Library and Pragye<br />
Archives. – Прага, 1995. – Ч. 2. – С. 542–547.<br />
228. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
1995. – № 9–10. – Голов. ред., упоряд.<br />
1996<br />
229. Володимир Дурдуківський // Зона. – 1996. – № 11. – С. 102–112.<br />
230. „Зона”, № 10, 1995: [Огляд матеріалів] // Літ. Україна. – 1996. –<br />
7 берез.<br />
231. [Передмова до публікації вірша Л. Старицької-Черняхівської<br />
„Вірша просительная”] // Пам’ять століть. – 1996. – № 1. – С. 45.<br />
232. Помилуй: Уривок з роману „Любов маєш – маєш згоду” // Літ.<br />
Україна. – 1996. – 28 листоп. – С. 5: портр. [Ю. Хорунжого]. – Про роман<br />
див. № 486, 490, 508, 526, 536, 566, 573, 574, 575, 582.<br />
233. Празька українська історіографічна школа [у світлі Міжнародної<br />
конференції „Українська, російська, білоруська еміграція у Чехословакії між<br />
двома світовими війнами”, Прага, 14–15 серп. 1995 р.] // Зона. – 1996. –<br />
№ 11. – С. 181–189: фото.<br />
234. У всякого своя доля: Передмова // Косовська-Рошкулець О.<br />
Я ловитиму твоє мовчання... . – К., 1996. – С. 4–5.<br />
235. Хто винен: Виговський чи запорожці? // Конотопська битва:<br />
Збірник. – К., 1996. – С. 139–140.<br />
236. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
1996. – № 11. – Голов. ред., упоряд.<br />
237. Публ.: Старицька-Черняхівська Л. Вірша просительная // Пам’ять<br />
століть. – 1996. – С. 45–46.<br />
1997<br />
238. Атмосфера: Лист до бібліотекарів, музейників і ...правителів // Літ.<br />
Україна. – 1997. – 17 квіт. – С.8.<br />
239. Засвітився із мороку: Про Валерія Марченка // Робітн. газ. –<br />
1997. – 21 жовт.<br />
240. Зима серед літа: [Уривок з роману „Вірую”] // Зона. – 1997. –<br />
№12. – С. 43–67. – (Проза). – Про роман див. № 493, 508 513, 516, 522, 523,<br />
528, 531, 539, 544, 550, 554, 556, 557, 572, 579.<br />
241. Злочин без покарання // Робітн. газ. – 1997. – 21 жовт.<br />
242. „Зона”, №11, 1999: [Огляд матеріалів] // Літ. Україна. – 1997. –<br />
9 січ.<br />
243. Любов маєш – маєш згоду: Іст. роман // Дніпро. – 1997. – № 1/2. –<br />
С. 12–58; № 3/4. – С. 2–66; № 5/6. – С. 5–68; № 7/8. – С. 5–59. – Про роман<br />
див. № 486,490, 508, 526, 536, 566, 573, 574, 575, 582.<br />
244. „Мене позбавили праці і хлібних карток...”: [Про Гната<br />
Хоткевича] // Робітн. газ. – 1997. – 30 груд.<br />
245. Меценати Києва: [Про кн.: Ковалинський В. Меценати Києва. – К.,<br />
1995. – 367 с.] // Пам’ять століть. – 1997. – №4. – С.152-153. – Серед ін.<br />
меценатів – І. Фундуклей, О. Бобринський, Г. Галаган, П. Демидов-Сан-<br />
Донато, М. Терещенко, Л. Бродський, Б. і В. Ханенки, В. Симиренко та ін.<br />
246. Орлині крила маєм за плечима: Уривок з роману „Борвій” // Жива<br />
вода. – 1997. – Серп. – Про роман див. № 484, 488, 496, 535, 543.<br />
247. Поставлю слово: Про Богдана Лепкого // Робітн. газ. – 1997. –<br />
13 листоп.<br />
248. Сага про Ярославових доньок / Ю. Хорунжий, Ю. Якимів<br />
[Ю. Колесниченко]. – К., 1997. – 36 с. – (Б-ка українця).<br />
249. Що є добро?: Уривок з роману „Любов маєш – маєш згоду” // Жива<br />
вода. – 1997. – Груд. – Про роман див. № 486, 490, 508, 526, 536, 566, 573,<br />
574, 575, 582.<br />
250. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
1997. – № 12. – Голов. ред., упоряд.<br />
1998<br />
251. „...Була ліквідована урядом...”: [Про Херсон. „Просвіту” й участь<br />
в ній батька письмен., Михайла Івановича Хорунжого з його портр.] // Слово<br />
Просвіти. – 1998. – Груд.<br />
252. Вірую: Роман: [Про Михайла Грушевського] // Дніпро. – 1998. –<br />
№ 5/6. – С. 4–30; №7/8. – С. 2–66; № 9/10. – С. 6–58; № 11/12. – С. 2–54. –<br />
Початок. Закінчення: 1999, № 1–6.<br />
253. Вірую: Уривок з одноймен. роману // Літ. Україна. – 1998. –<br />
12 берез. – Про роман див. № 493, 508, 513, 516, 522, 523, 528, 531, 539, 544,<br />
550, 554, 556, 557, 572, 579.<br />
254. Вічна пам’ять: [Є. Р. Чередниченко]: [Некролог] / Ю.Хорунжий,<br />
В. Косовський // Косовський В., Кравець-Кравченко А., Чередниченко Є.<br />
Тризуб: Поезії. – К., 1998. – С. 101–102: портр. [Є. Чередниченка].<br />
255. Григорій Полетика // Уряд. кур’єр. – 1998. – 31 жовт. – С. 8.<br />
256. „І далі завжди говори мені правду”: Про Василя Каразина<br />
// Робітн. газ. – 1998. – 10 лют.<br />
257. Інтинський Мінлаг – вимушена „батьківщина” українців // Злочин<br />
без кари: Збірник. – К., 1998. – С. 155–156.<br />
258. Людина, лікар, патріот і поет // Косовський В., Кравець-Кравченко А.,<br />
Чередниченко Є. Тризуб: Поезії. – К., 1998. – С. 5–6.<br />
259. Меморіальний музей політичних репресій і тоталітаризму // Зона. –<br />
1998. – № 13. – С. 291–293.<br />
260. Ми йдемо, панове!: Розділ з роману „Вірую” // Молодь України. –<br />
1998. – 19 берез. – 23 квіт. – Про роман див. № 493, 508, 513, 516, 522, 523,<br />
528, 531, 539, 544, 550, 554, 556, 557, 572, 579.<br />
261. Перша українська „академія наук” // Уряд. кур’єр. – 1998. –<br />
7 квіт.<br />
262. Пилип Орлик // Уряд. кур’єр. – 1998. – 10 жовт. – С. 8.<br />
263. Розкрита книга (що читаю) //Літ. Україна. – 1998. – 26 лют.<br />
264. Так увіходять до історії: Уривок з роману „Вірую” // Уряд.<br />
кур’єр. – 1998. – 29 січ. – Про роман див. № 493, 508, 513, 516, 522, 523, 528,<br />
531, 539, 544, 550, 554, 556, 557, 572, 579.<br />
265. Хоткевичі // Зона. – 1998. – № 13. – С. 78–82: фото [Богдана Хоткевича].<br />
266. Рец.: Ні, не порвалися! // Перемога. – Фастів, 1998. – 11 берез. – Рец.<br />
на кн.: Косовський В. Як рвалися струни на кобзі. – К: Наук. думка, 1997. –<br />
95 с.: іл.<br />
267. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
1998. – № 13. – Голов. ред., упоряд.<br />
1999<br />
268. Вірую: Роман [про Михайла Грушевського] // Дніпро. – 1999. –<br />
№ 1/2. – С. 17–44; № 3/4. – С. 47–103; № 5/6. – С. 11–39. – Закінчення.<br />
Початок: 1998, № 5–12. – Про роман див. № 493, 508, 513, 516, 522, 523, 528,<br />
531, 539, 544, 550, 554, 556, 557, 572, 579.<br />
269. Володимир Вернадський // Уряд. кур’єр. – 1999. – 13 лют. – С. 10–<br />
11.<br />
270. Гете і Стус // Україна. – 1999. – № 7/8. – С. 60–61.<br />
271. Горда жіноча душа: [150 літ від дня народж. Олени Пчілки]<br />
// Україна. – 1999. – № 6. – С. 40–41.<br />
272. Григорій Кочур // Уряд. кур’єр. – 1999. – 4 груд. – С. 13.<br />
273. До Веприка, до Косовського // Україна. – 1999. – № 12. – С. 38–39.<br />
274. Зінька, Сашко і льотчик: Оповідання // Кур’єр Кривбасу. – 1999. –<br />
№ 118. – С. 97–103.<br />
275. Іван Стешенко // Уряд. кур’єр. – 1999. – 24 лип. – С. 8–9.<br />
276. Історичну назву поновлено // Вісн. Галиц. райорганізації Нар. Руху<br />
України м. Києва. – 1999. – Лют.<br />
277. Михайло Драгоманов // Уряд. кур’єр. – 1999. – 27 берез.<br />
278. Незгоди біль: Уривок з роману „Вірую” // Зона. – 1999. – № 14. –<br />
С. 30–55. – Про роман див. № 493, 508, 513, 516, 522, 523, 528, 531, 539, 544,<br />
550, 554, 556, 557, 572, 579.<br />
279. Олександер Черняхівський // Зона. – 1999. – № 14. – С. 12–29.<br />
280. Фастівська трійця: Про поетичну збірку „Тризуб” // Зона. – 1999. –<br />
№ 14. – С. 339–341.<br />
281. „Хто чесно бореться, відзнаки гідний той”: [Про Гете] // Уряд.<br />
кур’єр. – 1999. – 28 серп.<br />
282. Чистими руками: Уривок з роману „Вірую” // Час /Тіme. – 1998. –<br />
22–27 січ. – С. 10: портр. [Ю. Хорунжого]; 29 січ. – 4 лют. – С. 12.<br />
283. Як стрінеться Дунай з Дніпром / Ю. Хорунжий, М. Положевець<br />
// Марія / Упоряд. Ю. Хорунжий. – К., 1999. – С. 8–12: фото [Марії<br />
Положевець].<br />
284. Упоряд.: Марія: [Спогади про Марію Положевець, її колег і<br />
друзів]. – К.: Сфера, 1999. – 76 с.: фото. – Про кн. див. № 491, 492.<br />
285. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
1999. – № 14. – Голов. ред., упоряд.<br />
2000<br />
286. Валькірія з чорною косою: [Про Оксану Стешенко] // Жінка. –<br />
2000. – № 1. – С. 6–7.<br />
287. Володимир Косовський: Некролог // Літ. Україна. – 2000. – 8 черв.<br />
288. Григорій Галаган // Уряд. кур’єр. – 2000. – 13 трав.<br />
289. Доброчинність – наша риса: Василь Симиренко // Україна. –<br />
2000. – № 3. – С. 34–35.<br />
290. Доброчинність – наша риса: Григорій Галаган // Україна. – 2000. –<br />
№ 1. – С. 32–34.<br />
291. Доброчинність – наша риса: Рильські // Україна. – 2000. – № 5. –<br />
С. 36–37.<br />
292. Доброчинність – наша риса: Рід Тарновських //Україна. – 2000. –<br />
№ 2. – С. 41–43.<br />
293. Доброчинність творчості: (Виломився з рамок епігонства): [Про<br />
Михайла Старицького] // Уряд. кур’єр. – 2000. – 13 груд. – С. 7.<br />
294. Дочка, гідна батька: [Про Катерину Грушевську] // Літ. Україна. –<br />
2000. – 22 черв.<br />
295. Закопаний та віднайдений скарб: Передм. до збірки новел<br />
Михайла Хорунжого „Так було” // Укр. вісн. – Л.; Дубно, 2000. – № 1 (8). –<br />
С. 136–137.<br />
296. Зароблені на цукрі гроші працювали на українську культуру: [Про<br />
Василя Симиренка і родину] // Хрещатик. – 2000. – 25 квіт.<br />
297. Зламаний пагін: Про Вероніку Черняхівську // Робітн. газ. – 2000. –<br />
31 трав.<br />
298. Зупинилося серце Федора Погребенника / Ю. М. Хорунжий,<br />
П. І. Рогова // Освіта України. – 2000. – 19 січ.<br />
299. Колекція Василя Тарновського // Робітн. газ. – 2000. – 7 квіт.<br />
300. Людмила Старицька-Черняхівська: [Передмова] // Старицька-<br />
Черняхівська Л. Вибрані твори. – К., 2000. – С. 5–34.<br />
301. Пам’яті Володимира Косовського // Жива вода. – 2000. – Лип.<br />
302. Плекач зерен духовних: Про Євгена Чикаленка // Дзеркало<br />
тижня. – 2000. – № 23. – С. 17.<br />
303. „Почуваю себе українцем”: [Про Василя Вишиваного] // Нар.<br />
армія. – 2000. – 20 жовт. – С. 6–7.<br />
304. Примітки [примітки, бібліографія, словник давніх українських слів<br />
та виразів] // Старицька-Черняхівська Л. Вибрані твори. – К., 2000. – С. 826–<br />
840.<br />
305. Скрізь дала блискучі докази свого таланту: [Про Катерину<br />
Грушевську] // Жінка. – 2000. – № 11. – С. 6–7.<br />
306. Спогади про Людмилу Андріївну Проценко // Збірник на пошану<br />
Людмили Андріївни Проценко / Уклад. В.Томазов. – К., 2000. – С. 14–16.<br />
307. Старицький – новатор // Молодь України. – 2000. – 12 груд.<br />
308. „Театр не розвага, а школа життя”: Про Марка Кропивницького<br />
// Робітн. газ. – 2000. – 12 трав.<br />
309. У вимірі свого часу: До 160-річчя Михайла Старицького // Робітн.<br />
газ. – 2000. – 12 груд.<br />
310. Урожай „Бібліотеки українця” // Книжник – review. – 2000. –<br />
№ 3. – С. 10.<br />
311. Шевченків побратим: [Про Тараса Шевченка і Олексія Бутакова]<br />
// Робітн. газ. – 2000. – 24 трав.<br />
312. Янгола – більше...: [Про Вероніку Черняхівську] // Уряд. кур’єр. –<br />
2000. – 14 жовт. – С. 7.<br />
313. Рец.: Гра в „Котовського” на етнічній шахівниці // Книжник –<br />
review. – 2000. – № 4. – С. 4: фото [обкл. кн. В. Сергійчука]. – Рец. на кн.:<br />
Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – К.: Укр. видавн.<br />
спілка. – 432 с.<br />
314. Рец.: Двадцять шість століть у володіннях Хроноса // Книжник –<br />
review. – 2000. – № 5. – С. 12: фото [обкл. кн. Г. Кочура]. – Рец. на кн.:<br />
Кочур Г. Третє відлуння: Поетичні переклади / Упоряд. А. Г. Кочур; Ред.:<br />
М. Н. Москаленко, С. К. Жолоб; Авт. вступ. ст. І. М. Дзюба, М. О. Новикова. –<br />
К.: Рада, 2000. – 550 с.<br />
315. Рец.: Двадцять шість століть у володіннях Хроноса // Український<br />
бестселер. – Л., 2001. – С. 36–39: фото [обкл. кн.]. – Рец. на кн.: Кочур Г.<br />
Третє відлуння: Поетичні переклади / Упоряд. А. Г. Кочур; Ред.:<br />
М. Н. Москаленко, С. К. Жолоб; Авт. вступ. ст.: І. М. Дзюба,<br />
М. О. Новикова. – К.: Рада, 2000. – 550 с.<br />
316. Рец.: Польський [віце]-прем’єр дякував йому за якість<br />
артилерійських стволів // Книжник – review. – 2000. – № 8. – С. 6: фото [обкл.<br />
кн.]. – Рец. на кн.: Іван Фещенко-Чопівський: Життєписно-бібліогр. нарис. –<br />
Л.: НТШ, 2000. – 296 с. – (Визначні діячі НТШ; Числ. 8).<br />
317. Рец.: Червоний терор як метод вироблення комуністичного людства<br />
з людського матеріалу капіталістичної епохи //Укр. слово. – 2000. – 10–<br />
16 лют. – С. 7: іл. – Рец. на кн.: Білокінь С. І. Масовий терор, як засіб<br />
державного управління в СРСР (1917–1941 рр.). – К., 1999. – 448 с.<br />
318. Упоряд.: Старицька-Черняхівська Л. Вибрані твори /Упоряд. та<br />
приміт. Ю. Хорунжий. – К.: Наук. думка, 2000. – 840, [8] с.: портр. – (Б-ка<br />
укр. л-ри. Новіт. укр. л-ра).<br />
2001<br />
319. Вірую: [Про Михайла Грушевського]: Роман / Ред. О. Кривенко;<br />
Художники: В. Михайлишин, С. Костюк. – К.: Б-ка українця. Видавець<br />
М. Ляшенко, 2001. – 368 с.: портр. [М.Грушевського]. – У кінці кн. корот.<br />
біогр. дані та бібліогр. творів Ю. Хорунжого. – Про кн. див. № 493, 508, 513,<br />
516, 522, 523, 528, 531, 539, 544, 550, 554, 556, 557, 572, 579.<br />
320. Українські меценати: Доброчинність – наша риса / Худож.<br />
оформлення: Н. В. Михайличенко, Ж. Г. Присяжна. – К.: Видавн. дім „КМ<br />
Академія”, 2001. – 138 с.: портр., фото, іл. – Зміст: Тарновські; Галагани;<br />
Симиренки; Чикаленки; Рильські; Василь Вишиваний (Габсбург); Володимир<br />
Косовський. – Бібліогр. до кожн. розд. – Про кн. див. № 527, 565, 567.<br />
321. Антонович Михайло Дмитрович // Енциклопедія сучасної<br />
України. – К., 2001. – Т. 1. – С. 583–584.<br />
322. Братська солідарність: Про лікарів-братів Черняхівських<br />
// Дзеркало тижня. – 2001. – 2 верес. – С. 11.<br />
323. Василь Вишиваний // Інтернет-газ. / Нац. Спілка письм. України. –<br />
2001. – Трав.<br />
324. Великий родовід: Про Старицьких і увічнення їхньої пам’яті,<br />
закінчення створення музею Михайла Старицького // Дзеркало тижня. –<br />
2001. – № 3. – С. 11.<br />
325. Гармонійне поєднання ідеалів і вчинків Тадея Рильського<br />
// Дзеркало тижня. – 2001. – 27 лип. – С. 18.<br />
326. До смерті буду мрійником-поетом: Передмова // Косовський В.<br />
Дума денна і нічна: Проза, публіцистика, поезії, роздуми, листування. – К.,<br />
2001. – С. 5–18.<br />
327. Євген Чикаленко // Україна. – 2001. – № 3. – С. 48–49: портр. –<br />
(Доброчинність – наша риса).<br />
328. Катерина Грушевська: [Сторінки біографії] // Уряд. кур’єр. –<br />
2001. – 13 жовт. – С. 10.<br />
329. Людина Ідеалу й Честі // Гурдзан В. І біль, і слово...: Публіцистика<br />
/ Упоряд. і авт. передм. „Людина Ідеалу й Честі” Ю. Хорунжий; Ред.:<br />
С. Стецько, С. Жижко, Б. Палів. – К., 2001. – С. 3–4: портр.<br />
330. Наш милосердний добрий кат: [Про кн. поезій Ярослави Савчук<br />
„Яблука долі” // Літ. Україна. – 2001. – 6 верес. – С. 4.<br />
331. Суперечки на мінному полі: (Сперечаймося на здоров’я духовне)<br />
[Про кн. Галини Лозко „Етнологія України”] // Книжник – review. – 2001. –<br />
№ 22. – С. 9.<br />
332. Таки не спізнилася: [Про кн. Надії Суровцової „Листи” (К., 2001)<br />
// Літ. Україна. – 2001. – 20 груд. – С. 7.<br />
333. Таким і пам’ятатимемо...: (Пам’яті поета-політв’язня Миколи<br />
Самійленка) // 10 років роботи комісії Київради з питань поновлення прав<br />
реабілітованих. – К., 2001. – С. 212–213.<br />
334. У тузі за Батьківщиною і коханим: [Про Валерію О’Коннор-<br />
Вілінську] // Літ. Україна. – 2001. – 15 лют. – С. 7.<br />
335. Рец.: До жаданої культурної спільності // Літ. Україна. – 2001. –<br />
25 жовт. – С. 11. – Рец. на кн. Публіцист мислі і серця: Зб. пр. на пошану 80-<br />
річчя Р. Олійника-Рахманного / Упоряд. Ф. Погребеник; Передм. І. Дзюби. –<br />
К.: Четверта хвиля, 2000. – XVI, 335 с: іл., портр.<br />
336. Рец.: Ерудований темперамент // Книжник – review. – 2001. – № 3. –<br />
С. 12: фото [обкл. кн.]. – Рец. на кн.: Володимирська: Культуролог.<br />
путівник. – К.: Видавн. дім „Амадей”, 2001. – 288 с.<br />
337. Рец.: Ерудований темперамент // Український бестселер. – Л.,<br />
2001. – С. 178–180: фото [обкл. кн.]. – Рец. на кн.: Володимирська:<br />
Культуролог. путівник. – К.: Видавн. дім „Амадей”, 2001. – 288 с.<br />
338. Рец.: З увертюрою в Інтернет // Книжник – review. – 2001. – № 4. –<br />
С. 8: фото [обкл. кн.]. – Рец. на кн.: Інтелектуальна власність: Словник-<br />
довідник: У 2 т. / Ред. О. Д. Святоцький. – К.: Видавн. дім. „Ін Юре”, 2000. –<br />
Т. 1–2.<br />
339. Рец.: З увертюрою в Інтернет // Український бестселер. – Л., 2001. –<br />
С. 195–197: фото [обкл. кн.]. – Рец. на кн.: Інтелектуальна власність:<br />
Словник-довідник: У 2 т. / Ред. О. Д. Святоцький. – К.: Видавн. дім. „Ін<br />
Юре”, 2000. – Т. 1–2.<br />
340. Рец.: І дорослим, і дітям // Книжник – review. – 2001. – № 10. –<br />
С. 13: фото [обкл. кн. О. Найдена]. – Рец. на кн.: Найден О. Українська<br />
народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні<br />
особливості. – К.: Артек, 1999. – 256 с.: іл.<br />
341. Рец.: І проклинала, і цим жила // Книжник – review. – 2001. – № 1. –<br />
С. 5: фото [обкл. кн.]. – Рец. на кн.: Катерина Білокур очима сучасників:<br />
Спогади, розвідки з архіву художників / Упоряд. М. Кагарлицький. – К.:<br />
Томіріс, 2000. – 432 с.: іл.<br />
342. Рец.: Із зони в зону // Книжник – review. – 2001. – № 1. – С. 8: фото<br />
[обкл. кн. А. Шевчука]. – Рец. на кн.: Шевчук А. Чорний човен неволі. –<br />
Житомир.: Б-ка журн. „Авжеж!”, 2001. – 96 с.<br />
343. Рец.: Наука і культура лишають нам надію // Книжник – review. –<br />
2001. – № 19. – С. 11: фото [обкл. кн.]. – Рец. на кн.: Україна. Наука і<br />
культура. Вип. 30. – К.: Генеза, 2001. – 456 с.<br />
344. Рец.: Ніколи не пізно // Книжник – review. – 2001. – № 20. – С. 10:<br />
фото [обкл. кн. Н. Суровцової]. – Рец. на кн.: Суровцова Н. Листи. Кн. 1<br />
/ Упоряд. Л. Лук’янова. – К., 2001. – 704 с.: іл.<br />
345. Рец.: Питання лишаються // Книжник – review. – 2001. – № 8. – С. 6:<br />
фото [обкл. кн.]. – Рец. на кн.: Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло<br />
Грушевський: Справа „УНЦ” і останні роки (1931–1934). – К.: Критика,<br />
1999. – 351 с.<br />
346. Рец.: Про літа минулі й теперішні // Книжник – review. – 2001. –<br />
№5. – С. 11: фото [обкл. журн.]. – Рец. на журн.: Сіверянський літопис. № 6. –<br />
2000.<br />
347. Рец.: Роман про справжнього героя // Дзеркало тижня. – 2001. –<br />
17 листоп. – С. 11. – Рец. на кн.: Валерій Марченко: Творчість і життя<br />
/ Упоряд. Н. Смужаниця-Марченко, Н. Кочан. – К.: Дух і Літера: Сфера,<br />
2001. – 536 с.<br />
348. Рец.: Спогади на експорт // Книжник – review. – 2001. – № 12. – С. 8:<br />
фото [обкл. кн. Ю. Юркевича]. – Рец. на кн.: Юркевич Ю. Минувшее<br />
проходит предо мною. – М.: Возвращение, 2000. – 256 с.: іл.<br />
349. Рец.: Сто дев’ять томів в одному // Книжник – review. – 2001. –<br />
№6. – С. 3: фото [обкл. кн. Б. Ясінського]. – Рец. на кн.: Ясінський Б.<br />
Літературно-науковий вістник: Покажч. змісту. Т. 1–109 (1898–1932). – К.;<br />
Нью-Йорк: Смолоскип, 2000. – 544 с.<br />
350. Рец.: Суголосся пер // Книжник – review. – 2001. – № 20. – С. 8:<br />
фото [обкл. кн. Д. Боккаччо]. – Рец. на кн.: Боккаччо Д. Декамерон: Новели<br />
/ Пер. з італ. М. Лукаш. – Д.: Січ, 2000. – 552 с.<br />
351. Рец.: У кожного свій і загальнолюдський // Літ. Україна. – 2001. –<br />
5 квіт. – С. 2. – Рец. на кн.: Націоналізм. Антологія / Упоряд.: О. Проценко,<br />
В. Лісовий; Літ. ред. Л. Білик. – К.: Смолоскип, 2000. – 872 с.<br />
352. Рец.: Убили Каїна // Книжник – review. – 2001. – № 22. – С.4: фото<br />
[обкл. кн. В.Кожелянка]. – Рец. на кн.: Кожелянко В. Конотоп: Роман,<br />
новели. – Л.: Кальварія, 2001. – 174 с. – (Сер. „Дефіляди”).<br />
353. Рец.: Чого не знали Франко і Грушевський // Книжник – review. –<br />
2001. – № 23. – С. 10: фото [обкл. кн. В.Нічика]. – Рец. на кн.: Нічик В.<br />
Києво-Могилянська академія і німецька культура. – К.: Укр. центр духов.<br />
культури, 2001. – 252 с.: іл.<br />
354. Рец.: Ще потребуємо міфів // Книжник – review. – 2001. – № 4. –<br />
С. 6: фото [обкл. кн. І.Саратова]. – Рец. на кн.: Саратов І. Іван Сірко. – Х.:<br />
Акта, 2001. – 112 с. – (Сер. „Харк. біогр. архів”).<br />
355. Рец.: Якби ... // Книжник – review. – 2001. – № 11. – С. 8: фото [обкл.<br />
кн. Л. Костенко]. – Рец. на кн.: Костенко Л. Берестечко: Іст. роман. – К.: Укр.<br />
письм., 1999. – 157 с.<br />
356. Упоряд.: Гурдзан В. „І біль, і слово...”: Публіцистика / Ред.:<br />
С. Стецько, С. Жижко, Б. Павлів. – К., 2001. – 54 с.<br />
357. Упоряд.: 10 років роботи комісії Київради з питань поновлення<br />
прав реабілітованих. – К.: Варта, 2001. – 216 с.<br />
358. Упоряд. та приміт.: Косовський В. Дума денна й нічна: Проза,<br />
публіцистика, поезії, роздуми, листування. – К.: Факт, 2001. – 192 с.: фото, іл.<br />
359. Ред.: 10 років роботи комісії Київради з питань поновлення прав<br />
реабілітованих. – К.: Варта, 2001. – 216 с.<br />
360. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
2001. – № 15. – Голов. ред., упоряд.<br />
2002<br />
361. Микола Плав’юк: Україна – життя моє. Т. 1. Від селянського<br />
сина – до державника / В. Терен, Ю. Хорунжий. – К.: Вид-во ім. О. Теліги,<br />
2002. – 349 с.: фото.<br />
362. Болгарські сліди Драгоманова // Дзеркало тижня. – 2002. –<br />
25 трав. – С. 19.<br />
363. Велична постать: [Про роман „Вірую”] // Літ. Україна. – 2002. –<br />
26 верес. – С. 4. – Підпис.: Ю. Михайленко. – Про роман див. також № 493,<br />
508, 513, 516, 522, 523, 528, 531, 539, 544, 550, 554, 556, 557, 572, 579.<br />
364. Визначний діяч УЦР і УНР // Іван Фещенко-Чопівський:<br />
Матеріали конф., 27–28 верес. 2002 р. – Л., 2002. – С. 77–80.<br />
365. Вічна інтрига: [Про кн. Володимира Свербигуза „Старосвітське<br />
панство”] // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – № 151. – С. 189–191.<br />
366. Гідна свого роду і народу: (Про Марію Старицьку) // Україна.<br />
Наука і культура. – К., 2002. – Вип. 31. – С. 372–379.<br />
367. Епос про великого українця: [М. Грушевський] // Жива вода. –<br />
2002. – Груд. – С. 6.<br />
368. „Зона”, № 16, 2002: [Про зміст журналу] // Літ. Україна. – 2002. –<br />
5 верес. – С. 3.<br />
369. Іван Стешенко – творець українського епосу // Слово і час. –<br />
2002. – № 5. – С. 71–72.<br />
370. Книжковий огляд // Зона. – 2002. – № 16. – С. 318–335.<br />
371. Перемога „Нашої України” // Зона. – 2002. – № 16. – С. 342.<br />
372. Повернення // Студент. вісн. – 2002. – № 2. – С. 10.<br />
373. Пошана і спадок: [Про Івана Фещенка-Чопівського] // Слово<br />
Просвіти. – 2002. – 18 жовт. – С. 4.<br />
374. Стан душі: [Про кн. Михайла Балтянського „Літа ждуть”] // Робітн.<br />
газ. – 2002. – 29 листоп. – С.5.<br />
375. Таланти поза Батьківщиною: [Про Івана Фещенка-Чопівського]<br />
//Уряд. кур’єр. – 2002. – 26 жовт. – С. 13.<br />
376. Троє братів-професорів: [Про Черняхівських] // Уряд. кур’єр. –<br />
2002. – 13 лип. – С. 12.<br />
377. Троє творчих поколінь одного роду: [Про відкриття у Києві музею<br />
Михайла Старицького] // Слово Просвіти. – 2002. – 20 верес. – С. 14.<br />
378. Хліб духовний і насущний: До 140-річчя Євгена Чикаленка // Літ.<br />
Україна. – 2002. – 21 лют. – С. 7.<br />
379. Як тебе не жаліти, Києве мій... // Зона. – 2002. – № 16. – С. 223–230.<br />
380. Рец.: Запалили свічку // Робітн. газ. – 2002. – 13 верес. – Рец. на кн.:<br />
Українська афористика Х – ХХ ст. / Упоряд.: Р. Коваль та ін.; Заг. ред.:<br />
І. Драч, В. Черняк. – К.: Просвіта, 2001. – 320 с. – (Класика світової<br />
афористики; Т. 1).<br />
381. Рец.: Коли б він став на престол // Робітн. газ. – 2003. – 9 квіт. –<br />
С. 4. – Рец. на кн.: Чередниченко Д. Батиха: Вірші різних літ. – К.: ПВП<br />
„Задруга”, 2002. – 476 с.<br />
382. Рец.: Лібералізм – що це? // Робітн. газ. – 2002. – 25 жовт. – С. 6. –<br />
Рец. на кн.: Лібералізм. Антологія / Упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий. – К.:<br />
Смолоскип, 2002. – 1122 с.<br />
383. Рец.: Наближення до таємниці // Робітн. газ. – 2002. – 25 лип. – С. 4:<br />
фото [обкл. кн. Л. Мірошниченко]. – Рец. на кн.: Мірошниченко Л. Над<br />
рукописами Лесі Українки: Нариси з психології творчості та текстології. – К.,<br />
2001. – 260 с.<br />
384. Рец.: Ніколи не пізно // Український best. – К., 2002. – С. 55–56. –<br />
Рец. на кн.: Суровцова Н. В. Листи. Кн. 1 / Упоряд. Л. Лук’янова. – К.: Вид-во<br />
ім. О. Теліги, 2001. – 693 с. – Текст укр., англ., нім.<br />
385. Рец.: Ода матері і дитинства // Робітн. газ. – 2002. – 13 листоп. –<br />
С. 4. – Рец. на кн.: Лопата В. Десь на дні мого серця: Автобіогр. повість<br />
/ Післямова Ю. Мушкетика. – К.: Дніпро, 2002. – 221 с.: іл.<br />
386. Рец.: „Рубали ліс...” // Робітн. газ. – 2002. – 15 серп. – С. 3: фото<br />
[розстріляна і знищена родина Крушельницьких]. – Рец. на кн.:<br />
Крушельницька Л. Рубали ліс...: Спогади галичанки / Упоряд. і ред.<br />
В. М. Трипачук. – Л., 2001. – 260 с.<br />
387. Рец.: Скарбниця людських можливостей // Робітн. газ. – 2002. –<br />
29 листоп. – С. 5. – Рец. на кн.: Губарець В., Падалка І. Скарбами землі<br />
зігрітий: Біогр. повість з життя видат. укр. геолога, академіка Павла<br />
Тутковського. – К.: Київ. правда, 2001. – 224 с., 16 с. іл.<br />
388. Рец.: Сув’язь поколінь // Робітн. газ. – 2002. – 4 лип. – С. 4. – Рец. на<br />
кн.: Києво-Могилянська академія в іменах XVII–XVIII століття: Енцикл.<br />
вид. – К., 2001. – 734, [1] с.: фото.<br />
389. Рец.: Українці в наполеонівському війську // Робітн. газ. – 2002. –<br />
26 черв. – С. 4: фото [обкл. кн. В. Свербигуза]. – Рец. на кн.: Свербигуз В.<br />
Старосвітське панство. – Варшава, 1999. – 248 с.: іл.<br />
390. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
2002. – № 16. – Голов. ред., упоряд.<br />
2003<br />
391. Любов маєш – маєш згоду: [Іван мазепа і Кость Гордієнко]: Іст.<br />
роман / Іл. (гравюри) Василя Лопати; Худож. оформлення О. Я. Остапова. –<br />
К.: Видавн. дім „КМ Академія”, 2003. – 332 с.: іл., портр. [Ю. Хорунжого]. –<br />
Біогр. довід. та бібліогр. творів Ю. Хорунжого: с. 230. – Про кн. див. № 486,<br />
490, 508, 526, 536, 566, 573, 574, 575, 582.<br />
Рец.: Путро О. Літопис козацької слави // Літ. Україна. – 2005. –<br />
17 лют. – С. 6.<br />
392. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. – К.: Вид-во ім. О. Теліги,<br />
2003. – 208 с.: іл., портр. – Зміст: Уведення до книжки; Олена Пчілка: Горда<br />
жіноча душа; Людмила Старицька-Черняхівська: Лицарка честі і праці;<br />
Марія Старицька: Господиня у школі Лисенка; Оксана Стешенко: Валькірія з<br />
чорною косою; Вероніка Черняхівська: Зрубана гілка древа Старицьких;<br />
Ірина Стешенко: Берегиня роду; Катерина Грушевська: Скрізь дала блискучі<br />
докази свого таланту; Валерія О’Коннор-Вілінська: У тузі за Батьківщиною і<br />
коханим; Надія Суровцова: Зв’язкова поколінь. – Про кн. див. № 533, 534,<br />
541, 548, 552, 553, 565, 567, 568, 570, 571.<br />
393. Барбар Аркадій Олексійович // Енциклопедія сучасної України. –<br />
К., 2003. – Т. 2. – С. 237.<br />
394. Василь Каразин – фундатор [Харківського] університету // Вісн.<br />
пенсійн. фонду України. – 2003. – № 7. – С. 58–60.<br />
395. Гомін епох: До 135-річчя від дня народж. Людмили Старицької-<br />
Черняхівської // Культура і життя. – 2003. – 20 серп. – С. 1, 8.<br />
396. Григорій Полетика // Крим. світлиця. – 2003. – 29 серп. – С. 6.<br />
397. Зв’язкова поколінь: Надія Суровцова // Київ. – 2003. – № 6. –<br />
С. 137–147; Дзеркало тижня. – 2003. – 13 верес. – С. 21.<br />
398. Інтерв’ю кореспондентці „Книжник-review” про кращі книжки<br />
2003 року в номінації „Постаті” // Книжник- review. – 2003. – № 13. – С. 19.<br />
399. Іронічні притчі: Новели „Гуцул” і „Широкі натури” // Літ.<br />
Україна. – 2003. – 27 берез. – С. 4.<br />
400. Книжкова полиця: [Про кн. „Шляхетні українки (К., 2003)] // Укр.<br />
слово. – 2003. – 30 жовт. – 5 листоп. – С. 15. – Про кн. див. також № 533, 534,<br />
541, 548, 552, 553, 565, 567, 568, 570, 571.<br />
401. Кратер Олени Пчілки на планеті Венера // Імена України в<br />
Космосі: Наук.-енцикл. вид. – Л.; К.: Видавн. дім „Наутілус” та ін., 2003. –<br />
С. 469–471.<br />
402. Куди йдеш, Європо?: [Щодо вступу України до Євросоюзу]<br />
// Робітн. газ. – 2003. – 19 лют. – С. 4.<br />
403. Мета у нас одна – добра книга: Інтерв’ю з Валерієм Шевчуком<br />
// Робітн. газ. – 2003. – 24 груд. – С. 4.<br />
404. Молодечі шукання: [Про повість Наталі Околітенко „Рось-Марія”]<br />
// Книжник – review. – 2003. – № 20. – С. 7.<br />
405. Природа чи „власть народа?”: [Про кн.: Український голокост,<br />
1932–1933: Свідчення тих, хто вижив / Упоряд. Ю. А. Мицик (К., 2003. –<br />
296 с.)] // Книжник – review. – 2003. – № 24. – С. 25.<br />
406. Про літературну рекламу: Репліка // Літ. Україна. – 2003. –<br />
23 січ. – С. 3.<br />
407. „Скромним словом правди тихої...”: До 95-ліття Григорія Кочура<br />
// Розбудова держави. – 2003. – № 9/12. – С. 51–59.<br />
408. Таланти поза батьківщиною: [І. А. Фещенко-Чопівський] // Наука<br />
і сусп-во. – 2003. – № 3/4. – С. 14–16.<br />
409. Тридцять літератур світу українською: До 95-річчя від дня<br />
народж. Григорія Кочура // Дивослово. – 2003. – № 11. – С. 68–69.<br />
410. Унікальне видання: [Про тритомник „Микола Плав’юк. Україна –<br />
життя моє” (К., 2002. – Т. 1–3)] // Укр. слово. – 2003. – № 11. – С. 14. –<br />
Підпис: Юрій Михайленко.<br />
411. Уривки з повісті „Чуєш, брате мій” // Співець душі народної: До<br />
120-річчя з дня народж. Кирила Стеценка. – К.; Фастів, 2003. – С. 28–42. –<br />
Про повість див. № 465.<br />
412. Хроніка клубу „Літописець” при київському Будинку<br />
письменників за 2002 рік // Молода нація. – 2003. – № 1. – С. 251–263.<br />
413. Рец.: Біографія в контексті історії // Робітн. газ. – 2003. – 23 квіт. –<br />
С. 3. – Рец. на кн.: Микола Плав’юк: Україна – життя моє. – К.: Вид-во<br />
ім. О. Теліги, 2002. – Т. 1–3.<br />
414. Рец.: Грек із душею українця // Робітн. газ. – 2003. – 18 листоп. –<br />
С. 3. – Рец. на кн.: Жадько В. Грек із душею українця: Роман – пошук. – К.,<br />
2003. – 348 с.: фото.<br />
415. Рец.: Детективи – архіваріуси // Робітн. газ. – 2003. – 24 січ. – С. 5. –<br />
Рец. на кн.: Нариси історії архівної справи в Україні: Навч. посіб. для<br />
студентів... / С. В. Абросимова, В. В. Бездрабко, В. В. Болдирєв та ін. – К.:<br />
Видавн. дім „КМ Академія”, 2002. – 609 с.<br />
416. Рец.: Досвід – на розбудову, на поступ // Робітн. газ. – 2003. –<br />
30 лип. – С. 4. – Рец. на кн.: Ратушний А. Історія рідного села. – К.: Укр.<br />
центр. нар. культури „Музей І. Гончара”, 2003. – 96 с.<br />
417. Рец.: Єдина путь серед тисячі доріг // Робітн. газ. – 2003. –<br />
21 жовт. – С. 3. – Рец. на кн.: Савчин М. Тисяча доріг: Спогади жінки<br />
учасниці підпільно-визвол. боротьби під час і після Другої світової війни. –<br />
К.: Смолоскип, 2003. – 540 с.: іл.<br />
418. Рец.: Куди йдеш, Європо? // Робітн. газ. – 2003. – 19 лют. – Рец. на<br />
кн.: Посольський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської<br />
інтеграції. – К.: Смолоскип, 2002. – 168 с.: табл. – (Лауреати „Смолоскипу”).<br />
419. Рец.: Поновлено в пам’яті // Робітн. газ. – 2003. – 20 трав. – С. 3. –<br />
Рец. на кн.: Білокінь С. І. Музей України: Доба, середовище, загибель. – 2-ге<br />
вид., доп. – К., 2002. – 551 с.<br />
420. Рец.: Природа чи влада народу? // Робітн. газ. – 2003. – 22 серп. –<br />
С. 5. – Рец. на кн.: Український голокост, 1932–1933: Свідчення тих, хто<br />
вижив / Упоряд. Ю. А. Мицик. – К.: Видавн. дім „КМ Академія”, 2003. –<br />
296 с.<br />
421. Рец.: „Робітнича газета” творила історію // Робітн. газ. – 2003. –<br />
11 черв. – С. 3. – Рец. на кн.: Український національно-визвольний рух,<br />
Березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали / Редкол.: В. Верстюк<br />
(відп. ред. та упоряд.) та ін. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2003. – 1021, [2] с. –<br />
(Джерела до вивчення історії укр. революції).<br />
422. Рец.: Рятункове коло // Робітн. газ. – 2002. – 4 груд. – С. 2. – Рец. на<br />
кн.: Багряний І. Листування, 1946–1963: У 2 т. / Упоряд. О. Коновал. – К.:<br />
Смолоскип, 2002. – Т. 1–2.<br />
423. Рец.: Таланить тим, хто хоче // Книжник – review. – 2003. – № 12. –<br />
С. 28–29: фото [обкл. кн. В. Бабенко-Вудбери]. – Рец. на кн.: Бабенко-<br />
Вудбери В. Обратно к врагам: Автобиогр. повесть. – К.: Видавн. дім. „КМ<br />
Академія”, 2003. – 336 с.<br />
424. Упоряд.: Співець душі народної: До 120-річчя з дня народж. Кирила<br />
Стеценка / Упоряд.: Ю. Хорунжий, Л. Пархоменко, Т. Неліна. – К.; Фастів,<br />
2003. – 132 с. – (Б-ка офіц. вид.).<br />
2004<br />
425. Любов маєш – маєш згоду: [Про гетьмана Івана Мазепу і Кошового<br />
Запорізької Січі Костя Гордієнка]: Іст. роман / Гравюри Василя Лопати. – К.:<br />
„КМ Академія”, 2004. – 328, [4] с.: фото, іл. – Про кн. див. № 486, 490, 508,<br />
526, 536, 566, 573, 574, 575, 582.<br />
Рец.: Меншій А. Художнє моделювання історії // Вітчизна. – 2005. –<br />
№ 1/2. – С. 157–163; Путро О. Літопис козацької слави // Вісн. Держ. акад.<br />
керів. кадрів культури і мистецтв. – 2005. – № 2. – С. 116–119; Літ.<br />
Україна. – 2005 – 17 лют. – С. 6.<br />
426. Валерій Шевчук: „Я не міг би жити з істотою для якої книжки є<br />
чимось непотрібним”: Розмова Юрія Хорунжого з Валерієм Шевчуком<br />
// Книжник – review. – 2004. – № 3. – С. 4–5.<br />
427. Гортаємо журнали: „Зона”, № 18, 2004: [Про зміст журналу] // Літ.<br />
Україна. – 2004. – 18 берез.<br />
428. Гумор коштує дорого: [Про кн. Євгена Колодійчука „Куплю<br />
президента” (К., 2004)] // Літ. Україна. – 2004. – 3 черв. – С. 8.<br />
429. Доброчинні Симиренки і Яхненки //Вісн. пенсійн. фонду<br />
України. – 2004. – № 8. – С. 47–48.<br />
430. Звинувачений у „справі СВУ”: Про трагічний шлях педагога<br />
Володимира Дурдуківського // Уряд. кур’єр. – 2004. – 19 черв. – С. 6.<br />
431. Іван Стешенко // Зона. – 2004. – № 18. – С. 89–99.<br />
432. Катерина Грушевська // Повір у себе. – Л., 2004. – 16–30 квіт.<br />
433. Книжки: (Огляд) // Зона. – 2004. – № 18. – С. 352–374.<br />
434. Коні та конюхи: Пролог: Повість // Зона. – 2004. – № 18. – С. 208–<br />
268. – Підпис: Юрко Сколот.<br />
435. Леся Падун-Лук’янова // Зона. – 2004. – № 18. – С. 395–396.<br />
436. Михайло Старицький – новатор // Михайло Старицький: Постать і<br />
творчість: Зб. праць Всеукр. наук. конф. – Черкаси, 2004. – С. 18–20.<br />
437. Не ради слави – заради України: [Біогр. відомості про<br />
Олександрів Тулубів] // Уряд. кур’єр. – 2004. – 7 жовт. – С. 19.<br />
438. Не осоромився „уклінним” проханням: Про Михайла<br />
Грушевського: Відповідь історику Василю Марочку // Слово Просвіти. –<br />
2004. – 23–29 груд. – С. 11.<br />
439. Обернено пропорційно... // Слово Просвіти. – 2004. – Ч. 5. – С. 6.<br />
440. Садовський садить сад з Марією ...: Уривок з роману // Літ.<br />
Україна. – 2004. – 12 серп. – С. 5, 7.<br />
441. У свідомості нації // Зона. – 2004. – № 18. – С. 3–6.<br />
442. У свідомості нації // Тарас Шевченко в моєму житті: Розповіді.<br />
Статті. Нариси. – К., 2004. – С. 334–335.<br />
443. Хроніка клубу „Літописець” при київському Будинку<br />
письменників за 2003 рік // Молода нація. – 2004. – № 1. – С. 258–267.<br />
444. Шевченків побратим // Вісн. пенсійн. фонду України. – 2004. –<br />
№ 3. – С. 48–49.<br />
445. Рец.: Нехай не гасне світ науки // Робітн. газ. – 2004. – 9 квіт. –<br />
С. 5. – Рец. на кн.: Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки / Ред.<br />
Е. Бабчук. – К.: Рада, 2003. – 411 с.: іл.<br />
446. Рец.: Приєдналися, щоб від’єднатися // Робітн. газ. – 2004. – 6 січ. –<br />
С. 3. – Рец. на кн.: Переяславська Рада 1654 року: (Історіографія та<br />
дослідження) / Гол. ред. П. Сохань. – К.: Смолоскип, 2003. – ХХ, 890 с.<br />
447. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
2004. – №18. – Голов. ред., упоряд.<br />
2005<br />
448. Мужі чину: Іст. парсуни. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2005. – 424 с.:<br />
портр. [та корот. відомості про авт.]. – Зміст: Вступна репліка; Пилип Орлик і<br />
Перша Конституція України; Григорій Полетика та „Історія Русів”; Василь<br />
Каразин і Харківський університет; Працьовитий рід Лазаревських; Павло<br />
Чубинський – творець українського гімну; Речник української демократії<br />
Михайло Драгоманов і його унікальна книгозбірня; Євген Чикаленко –<br />
меценат, видавець, мемуарист; Володимир Вернадський у ноосфері; Михайло<br />
Косач – філолог, етнолог, фізик, метеоролог; Олександри Тулуби – від<br />
Кириломефодіївця до фольклориста; Медики Олександр, Євген, Михайло<br />
Черняхівські; Іван Стешенко – поет і міністр; Педагог Володимир<br />
Дурдуківський і його школа; Іван Фещенко-Чопівський – йому дякував<br />
польський віце-прем’єр; Версії загибелі Михайла Грушевського; „Не вмирає<br />
душа наша”: (Українська еміграція в Чехословаччині); Григорій Кочур –<br />
патріарх всія літератури; Володимир Косовський: За Україну, за її волю;<br />
Йоганн Вольфганг Гете і Василь Стус; Валерій Марченко проти імперії<br />
брехні; Подія, яка збурила Україну. – Про кн. див. № 579, 583.<br />
449. Садовський садить сад – з Марією і без: Роман. – К.: Фенікс,<br />
2005. – 392 с.<br />
450. Скифы: Ист. повесть / В. Жмыр, Ю. Хорунжий // Internet:<br />
http://Lib.nexter.ru //List.ph?i=29392. – 2005.<br />
451. Боротьба на корті і в житті: [Про кн. Є. Руднєва „Тринадцятий<br />
гейм” (К., 2005)] // Літ. Україна. – 2005. – 28 лип. – С. 6.<br />
452. Василь Стрільців: Некролог // Зона. – 2005. – № 19. – С. 171–172.<br />
453. Гортаємо журнали: Зона, № 19, 2005: [Про зміст журналу] // Літ.<br />
Україна. – 2005. – 16 черв. – С. 6.<br />
454. Останній лоцман: (Микола Садовський) // Уряд. кур’єр. – 2005. –<br />
9 серп. – С. 13.<br />
455. „Страдом”: Розділ роману про Миколу Садовського // Зона. –<br />
2005. – № 19. – С. 65–75.<br />
456. Укотре про мову телебачення // Літ. Україна. – 2005. – 28 лип. –<br />
С. 8.<br />
457. Уривок з повісті „Коні та конюхи” // Київська весна. – К., 2005. –<br />
С. 384–394. – Підпис: Юрко Сколот.<br />
458. Рец.: Книга – лоція // Книжник – review. – 2005. – № 2. – С. 12–13:<br />
фото [Ю. Хорунжого та обкл. кн. Б. Грановського]. – Рец. на кн.: Грабовський Б.<br />
Історія національного друку України в бібліографії за 1483–2000 роки. – К.,<br />
2005. – 496 с.<br />
459. Рец. і тит. рецензент: Фастівщина літературна. – К.; Фастів, 2005. –<br />
196 с.<br />
460. Ред.: Зона: Часопис Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих. – К.,<br />
2005. – № 19. – Голов. ред., упоряд.<br />
ЛІТЕРАТУРА ПРО ЖИТТЯ, ЛІТЕРАТУРНУ, НАУКОВУ<br />
ТА ГРОМАДСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ<br />
ЮРІЯ МИХАЙЛОВИЧА ХОРУНЖОГО<br />
1967<br />
461. Юрій Михайлович Хорунжий: [Біогр. довідка] // Хорунжий Ю.<br />
Вісім місяців – лише мить: Повість. – К., 1967. – С. 112: портр.<br />
1969<br />
462. Околітенко Н. Чуття людяності: [Про кн. „Вісім місяців – лише<br />
мить” // Літ. Україна. – 1969. – 24 січ.<br />
1972<br />
463. Плачинда С. Сюжет і домисел: [Про кн. „Давні мелодії”] // Літ.<br />
Україна. – 1972. – 28 берез.<br />
1976<br />
464. Вартанова О. У пошуках дивного каменю: [Про кн. „Дивний<br />
камінь”] // Друг читача. – 1976. – 21 жовт.<br />
1982<br />
465. Харчук Б. Із надр народних: [Про повість „Чуєш, брате мій”] // Літ.<br />
Україна. – 1982. – 24 черв.<br />
1983<br />
466. Юрій Михайлович Хорунжий // Положій В. Жив-був Іван<br />
/ В. Положій. Острови напроти міста / А.Тютюнник. Занапастити журавля<br />
/ Ю. Хорунжий. Стороною дощик іде / В. Шкляр: Повісті. – К., 1983. – 4-та с.<br />
обкл.: фото.<br />
1984<br />
467. Пінчук С. У дзеркалі душі: [Про кн. перекладів з укр. „Глаза в<br />
зеркале” // Молода гвардія. – 1984. – 28 листоп.<br />
1985<br />
468. Мозолевський Б. Знайомтеся: скіфи: [Про кн. Ю. Хорунжого і<br />
В.Жмира „Гонитва до мосту”] // Київ. – 1985. – № 2. – С. 130–131.<br />
469. Пінчук С. Чи такий ярмарок у Дрогобичі?: [Про кн. „Ярмарок у<br />
Дрогобичі” // Літ. Україна. – 1985. – 26 груд.<br />
470. [Хорунжий Юрій Михайлович]: Корот. біогр. довідка // Україна. –<br />
1985. – № 9. – С. 10: портр.<br />
1987<br />
471. Дзюба І. Юрію Хорунжому – 50 // Літ. Україна. – 1987. – 6 серп.<br />
472. Дідиченко Т. Вибір: [Про кн. „Літа надій”] // Друг читача. – 1987. –<br />
22 січ.<br />
1988<br />
473. Юрій Хорунжий: [Корот. біогр. дані] // Київ. – 1988. – № 8. – С. 59:<br />
портр.<br />
1989<br />
474. Слабошпицький М. Голос музи Кліо // Літ. Україна. – 1989. –<br />
20 квіт. – Про повість „Ясневельможнії гетьмани” у книжці „Коли<br />
промовляють фальконети”.<br />
475. Славинський М. Біовид стає літературним героєм?: [Про повість<br />
„Серця міддю не окути”] // Літ. Україна. – 1989. – 19 жовт. – С. 2.<br />
1990<br />
476. Околітенко Н. [Біографічні відомості про письменника<br />
Ю. Хорунжого] // Ukraine. – 1990. – № 5. – S. 38: портр.<br />
477. [Коротка характеристика роману Ю. Хорунжого „Злет і<br />
заземлення Григорія Полетики”] // Книжник. – 1990. – № 6. – С. 38: портр.<br />
[Ю. Хорунжого].<br />
478. Фащенко В. Тупики стереотипов: Как из них выйти // Лит. газ. –<br />
1990. – 24 янв. – С. 4.<br />
Є матеріал про повість Ю. М. Хорунжого „Серця міддю не окути”.<br />
1991<br />
479. [Короткі біографічні відомості про Ю. Хорунжого] // Філософ. і<br />
соціол. думка. – 1991. – № 9. – С. 166: портр.<br />
480. Лауреат премії Андрія Головка: [Хорунжий Юрій Михайлович]<br />
// Літ. Україна. – 1991. – 10 січ.<br />
1992<br />
481. „Козак Мамай” Юрія Хорунжого: [Про творчість письменника з<br />
нагоди 25-річчя літ. творчості] // Гарт. – 1992. – 19 груд.<br />
1994<br />
482. Сивокінь Г. Крутозлам нашого мислення і літературна творчість:<br />
[Про кн. „Людям мила”] // Літ. Україна. – 1994. – 17 лют.<br />
1996<br />
483. Мушкетик Ю. Честь і обов’язок дати життя в слові: Доп. ... на<br />
ІІ з’їзді письм. України // Літ. Україна. – 1996. – 6 листоп. – С. 2–3: портр.<br />
[Ю. Мушкетика].<br />
Згадується роман Ю. Хорунжого „Злет і заземлення Григорія<br />
Полетики”.<br />
484. Проскура О. Біля джерел української педагогічної думки<br />
// Русова С. Вибрані педагогічні твори. – К., 1996. – С. 8–33.<br />
Згадка про роман Ю. Хорунжого „Борвій”. – С. 5.<br />
1997<br />
485. Білокінь С. І. Хорунжий Юрій Михайлович // Хто є хто в Україні<br />
/ Київ. наук. т-во ім. П. Могили. – К., 1997. – С. 543.<br />
486. Волинський К. Роман про гетьмана Мазепу: [Про роман „Любов<br />
маєш – маєш згоду”] // Літ. Україна. – 1997. – 27 листоп. – С. 3.<br />
487. Дзира Я. „Історія Русів” – видатна пам’ятка української<br />
історіографії: нові дані про її автора // Альманах УНС. – Нью-Йорк, 1997. –<br />
С. 128.<br />
Згадка про роман Ю. Хорунжого „Злет і заземлення Григорія<br />
Полетики”.<br />
488. Хропко П. Громадянський пафос лірики Михайла Старицького:<br />
[Про роман „Борвій”] // Дивослово. – 1997. – № 11. – С. 51.<br />
1999<br />
489. Білокінь С. І. Масовий терор як засіб державного управління в<br />
СРСР (1917–1941 рр.): Джерелозн. дослідж. / Київ. наук. т-во ім. О. Теліги та<br />
ін. – К., 1999. – 446, [1] с.: іл. – (Україна в ХХ ст.).<br />
У розд. „Джерела і література” посилання на публікації<br />
Ю. Хорунжого. – С. 377, 407, 419, 420.<br />
490. Корецька А. Радимо прочитати: Про роман „Любов маєш – маєш<br />
згоду” // Дивослово. – 1999. – № 5. – С. 6.<br />
491. Литвин Г. Её душа была открыта для всех // Правда Украины. –<br />
1999. – 29 окт.<br />
Про вечір пам’яті Марії Положевець і презентацію книжки „Марія”,<br />
упоряд. якої є Ю. Хорунжий.<br />
492. Поклад Н. [Про кн. „Марія”] // Веч. Київ. – 1999. – 6 листоп. – С. 6.<br />
Про збірник „Марія”, упорядником і авт. деяких статей є Ю. Хорунжий.<br />
493. Руднєв Є. Троє поколінь, три долі: [Враження письмен. від<br />
прочитання роману „Вірую”] // Молодь України. – 1999. – 14 груд. – С. 3.<br />
494. Хорунжий Юрій Михайлович // Хто є хто в Україні. – К., 1999. –<br />
С. 301.<br />
495. Шевчук В. Прозаїки шістдесятих та сімдесятих сьогодні і вчора:<br />
Про ранню новелістику Ю. Хорунжого // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – № 118. –<br />
С. 8–9.<br />
2000<br />
496. Карамши С. Таємниця п’єси „За двома зайцями” // Україна. –<br />
2000. – № 3. – С. 43.<br />
Цитата з роману „Борвій” з посиланням.<br />
497. Мицик Ю. Звичайний плагіат // Літ. Україна. – 2000. – 18 трав. –<br />
С. 8.<br />
Про те, як П. Кардаш і С. Кот видали книжку під своїми прізвищами<br />
„Слава українського козацтва” (Мельбурн; К., 1999), передрукувавши нарис<br />
Ю. Хорунжого про Пилипа Орлика з кн. „Гетьмани України: Іст. портрети”<br />
(К., 1991), не вказавши прізвища автора цього нарису.<br />
498. Родик К. Невивчені уроки Ситіна або „гоголізація” триває. – Л.,<br />
2000. – 176 с.<br />
Про історію видання книжок „Коли промовляють фальконети” і<br />
„Гонитва до мосту”. – С. 61, 64.<br />
499. Хорунжий Юрій // Енциклопедія українознавства. – Л., 2000. –<br />
Т. 10. – С. 3629.<br />
500. Хорунжий Юрій Михайлович // Хто є хто в Україні / Київ. наук. т-во<br />
ім. П. Могили. – К., 2000. – С. 512.<br />
2001<br />
501. Горобець В. М., Хижняк З. І. Политика (Полетика, Політика)<br />
Григорій Андрійович // Києво-Могилянська академія в іменах XVII–XVIII<br />
століття. – К., 2001. – С. 431–433.<br />
Посилання на роман Ю.Хорунжого „Злет і заземлення Григорія<br />
Полетики”. – С. 433.<br />
502. Києво-Могилянська академія в іменах XVII–XVIII століття:<br />
Енцикл. вид. / Відп. ред. В. С. Брюховецький; Наук. ред., упоряд.<br />
З. І. Хижняк. – К.: Видавн. дім „КМ Академія”, 2001. – 734, [1] с.: фото.<br />
Посилання на твори Ю. Хорунжого „Злет і заземлення Григорія<br />
Полетики” та „Український флот за Мазепи” див.: Джерела використані<br />
авторами статей. Дод. № 5. – С. 724.<br />
503. Колодійчук Є. Про трьох жінок і одного лицаря // Уряд. кур’єр. –<br />
2001. – 15 верес. – С. 8.<br />
Про „Вибрані твори” Людмили Старицької-Черняхівської і працю<br />
упорядника, автора коментарів і передмови Ю. Хорунжого над книжкою.<br />
504. Корецька А. Вагоме поповнення „Бібліотеки української<br />
літератури” // Літ. Україна. – 2001. – 26 квіт. – С. 6.<br />
Про „Вибрані твори” Людмили Старицької-Черняхівської і працю над<br />
книжкою упорядника, автора коментарів і передмови Ю. Хорунжого.<br />
505. Косовський В. Дума денна і нічна. – К.: Факт, 2001. – 192 с.<br />
Аналіз багатьох творів Ю. Хорунжого у листах до нього від<br />
В. Косовського. – С. 162–173.<br />
506. Меншій А. До проблеми теоретичного осмислення художньої<br />
історико-біографічної прози [Ю. Хорунжого] // Наука і сучасність: Зб. наук.<br />
пр. – К., 2001. – Т. 27. – С. 231–240.<br />
507. Меншій А. Про художню історико-біографічну прозу Юрія<br />
Хорунжого // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. пр. – К., 2001. –<br />
Вип. 6. – С. 181–192.<br />
508. Під знаком відродження і правди: Огляд укр. л-ри з’їзду<br />
письменників // Літ. Україна. – 2001. – 11 жовт.<br />
Відзначено романи Ю. Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду” і<br />
„Вірую” та працю Ю. Хорунжого як редактора часопису „Зона”.<br />
509. Поліщук В. Зі студій над класиками: Літературознав. статті. –<br />
Черкаси: Брама, 2001. – 162, [1] с.: портр. [Т. Шевченка, І. Франка,<br />
М. Старицького, С. Єфремова].<br />
Посилання на праці Ю. Хорунжого, зокрема на його передмову до<br />
„Вибраних творів” Людмили Старицької-Черняхівської. – С. 155.<br />
510. Хорунжий Юрій Михайлович: Біогр. дані та бібліогр. творів<br />
// Хорунжий Ю. Українські меценати: Доброчинність – наша риса. – К.,<br />
2001. – С. 4 обкл., портр.<br />
511. Хорунжий Юрій Михайлович // Хто є хто в Україні. – К., 2001. –<br />
С. 481.<br />
512. Хорунжий Юрій Михайлович: Корот. біогр. дані та бібліогр. творів<br />
// Хорунжий Ю. Вірую: Роман. – К., 2001. – С. 368.<br />
2002<br />
513. Гирич І. Презентація першого історичного роману про Михайла<br />
Грушевського: [Про роман Ю. Хорунжого „Вірую”] // Молода нація. –<br />
2002. – № 2. – С. 354–356.<br />
514. Знову про болгарські сліди Драгоманова: Реакція на ст.<br />
Ю. Хорунжого „Болгарські сліди Драгоманова” в газ. „Дзеркало тижня”<br />
(25 трав. 2002) // Дзеркало тижня. – 2002. – 14 верес. – С. 20.<br />
515. Колодійчук Є. Народжений незалежністю: [Про часопис „Зона”,<br />
ред. якого є Ю. Хорунжий] // Уряд. кур’єр. – 2002. – 11 листоп. – С. 8.<br />
516. Матяш І. Зірка першої величини: Життєпис К. М. Грушевської. –<br />
К., 2002. – 232 с.: іл., портр.<br />
Про образ Катерини Грушевської в романі Ю. Хорунжого „Вірую”. –<br />
С. 12, 24.<br />
517. Меншій А. Від історичної правди до правди художньої: На прикладі<br />
історико-біографічних романів Юрія Хорунжого // Сучасний погляд на<br />
літературу: Зб. наук. пр. – К., 2002. – Вип. 8. – С. 115–127.<br />
518. Меншій А. Документ у структурі художніх біографій<br />
Ю. Хорунжого // Проблеми розвитку регіонального бізнесу та управління: Зб.<br />
ст. наук.-практ. міжвуз. конф. викладачів. – Вінниця, 2002. – С. 96–99.<br />
519. Меншій А. Жінки роду Старицьких у художньо-публіцистичному<br />
осмисленні Ю. Хорунжого // Наук. праці: Наук.-метод. журн. Пед. науки. –<br />
Миколаїв, 2002. – Вип. 2. – С. 117–120.<br />
520. Меншій А. Проблеми публіцистики Ю. Хорунжого // Актуальні<br />
проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. „Лінгвістика і<br />
літературознавство”. – К., 2002. – Вип. 7. – С. 353–360.<br />
521. Меншій А. Трансформація життєвої правди в художню у структурі<br />
історико-біографічних повістей Ю. Хорунжого // Актуальні проблеми<br />
літературознавства: Зб. наук. пр. – Д., 2002. – С. 46–59.<br />
522. Меншій А. Художня реалізація образу Михайла Грушевського у<br />
романі Ю.Хорунжого „Вірую” // Педагогічні науки: Зб. наук. праць. –<br />
Херсон, 2002. – Вип. 31. – С. 169–173.<br />
523. Михайленко [Хорунжий] Ю. Велична постать: Про роман „Вірую”<br />
// Літ. Україна. – 2002. – 26 верес. – С. 2.<br />
524. Міщенко Н. Доброчинність – наша риса: Про твор. шлях<br />
Ю. Хорунжого // Соціал. політика. – 2002. – 24 жовт. – С. 8.<br />
525. [Повідомлення й анотація з коментарем на книжку „Українські<br />
меценати: Доброчинність – наша риса”] // Книжник – review. – 2002. – № 4. –<br />
С.3; Кур’єр Кривбасу. – 2002. – № 152. – С. 215.<br />
526. Тарасова О. Еволюція художньої рецепції образу гетьмана Івана<br />
Мазепи в українській літературі XVII – XX століть: Автореф. дис ... канд.<br />
філол. наук / Запоріз. держ. ун-т. – Запоріжжя, 2002. – 20 с.<br />
Аналіз роману Ю. Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду”.<br />
527. Юрченко О. Доброчинність властива українцям: [Про кн.<br />
„Українські меценати: Доброчинність – наша риса” // Робітн. газ. – 2002. –<br />
29 січ. – С. 7.<br />
528. Юрченко О. Епос про великого українця: Про роман „Вірую”<br />
//Робітн. газ. – 2002. – 10 жовт. – С. 3.<br />
2003<br />
529. Балабольченко А. Спілка визволення України (СВУ) // Злочин<br />
/ Упоряд. Петро Кардаш. – Мельбурн; К., 2003. – С. 89–104: портр.<br />
[С. Єфремова, М. Павлушкова, В. Чехівського].<br />
Посилання на книгу „Опера СВУ – музика ГПУ”, упорядником якої є<br />
Ю. Хорунжий.<br />
530. Біографічна довідка та бібліографія творів Ю. Хорунжого<br />
// Хорунжий Ю. Любов маєш – маєш згоду: Іст. роман. – К., 2003. – С. 230.<br />
531. Букшина Т.Ф. З незламною вірою в Україну // Пед. газ. – 2003. –<br />
Черв.(№ 6). – С. 5.<br />
Виступ заст. директора ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського<br />
Т. Ф. Букшиної на презентації книги Ю. М. Хорунжого „Вірую”.<br />
532. Грановський Б. Історія національного друку України в бібліографії<br />
за 1483–2000 рр. – К., 2003. – 495 с.<br />
Зазначено дві публікації Ю. Хорунжого про бібліотеку М. Драгоманова<br />
в Софії. – С. 390.<br />
533. Зінченко Н. „Шляхетні українки” // Хрещатик. – 2003. – 17 верес. –<br />
С. 8.<br />
Про книжку Ю. Хорунжого „Шляхетні українки”.<br />
534. Книжкова полиця: [Про кн. „Шляхетні українки”] // Укр. слово. –<br />
2003. – 30 жовт. – 5 листоп. – С. 15.<br />
535. Меншій А. Документ у художній структурі роману Ю. Хорунжого<br />
„Борвій” // Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України / НАН<br />
України. Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2003. – Вип. 4. – С. 202–206.<br />
536. Меншій А. Концепція образу Івана Мазепи – державотворця: [На<br />
прикладі роману Ю. Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду”] // Україна:<br />
національна ідея. – К.: Правові джерела, 2003. – С. 523–532.<br />
537. Меншій А. Романи Юрія Хорунжого і українська історико-<br />
біографічна проза 60-90-х років ХХ століття: Автореф. дис... канд. філол.<br />
наук. – К., 2003. – 20 с.<br />
538. Меншій А. Романи Юрія Хорунжого і українська історико-<br />
біографічна проза 60-90-х років ХХ століття: Дис... канд. філол. наук:<br />
10.01.01 –укр. л-ра. – К., 2003. – 178 с. – Рукопис.<br />
539. Міщенко Н. На вівтарі святої віри: [Про творчий вечір<br />
Ю. Хорунжого в Київ. Будинку вчителя, орг. ДНПБ України<br />
ім. В. О. Сухомлинського і обговорення роману „Вірую”] // Молодь<br />
України. – 2003. – 12 черв. – С. 3; Книжник–review. – 2003. – № 12. – С. 15.<br />
540. Міщенко Н. На злеті пам’яті: Про творчий шлях Юрія Хорунжого<br />
// Робітн. газ. – 2003. – 20 лют. – С. 4.<br />
541. Міщенко Н. Тільки пам’ять орієнтує на світле майбутнє // Сіл.<br />
школа. – 2003. – 15 жовт. – С. 6.<br />
Про книжку Ю. Хорунжого „Шляхетні українки”.<br />
542. Павлюк І. Ці три томи // Літ. Україна. – 2003. – 25 верес. – С. 3.<br />
Про тритомник „Микола Плав’юк: Україна – життя моє”, зокрема про<br />
І том „Від селянського сина – до державника” (К., 2002).<br />
543. Поліщук В. Художня проза Михайла Старицького: Проблематика й<br />
особливості поетики романів і повістей письменника. – Черкаси: Брама,<br />
2003. – 376 с.<br />
Посилання на праці Ю. Хорунжого про родину Старицьких, аналіз та<br />
цитування з роману „Борвій”. – С. 24, 28, 269–270, 282, 288, 345, 373, 374.<br />
544. Руженцева Є. З вірою в Грушевського повірити в Україну: [Про<br />
роман „Вірую” і його представлення в Музеї історії Києва 21 листоп. 2002 р.]<br />
// Літ. Україна. – 2003. – 9 січ. – С. 2.<br />
545. Соломка В.А., Заліток Л.М. З незламною вірою в Україну //Пед.<br />
газ. – 2003. – Черв. (№ 6). – С. 5.<br />
Про творчий вечір Юрія Хорунжого в Будинку вчителя.<br />
546. Хорунжий Юрій Михайлович – письменник, журналіст, історик,<br />
літературознавець, геофізик: Корот. біогр. дані та бібліогр. творів<br />
// Хорунжий Ю. Любов маєш – маєш згоду. – К., 2003. – С. 330: портр.<br />
547. Шевчук В. Темна музика сосон: Роман; Сад житейських думок,<br />
трудів та почуттів: Автобіогр. замітки. – К.: Акцент, 2003. – 443, [2] с.: портр.<br />
Про співпрацю над чотиритомною антологією українського<br />
історичного оповідання „Дерево пам’яті”. – С. 438.<br />
548. Юрченко О. Шляхетні українки // Робітн. газ. – 2003. – 22 жовт. –<br />
С. 4.<br />
Про есеї-парсуни Ю.Хорунжого „Шляхетні українки”.<br />
2004<br />
549. Вітаємо Юрія Хорунжого з нагородою – премією імені Володимира<br />
Косовського // Укр. слово. – 2004. – 11–17 серп. – С. 15.<br />
550. Гнатенко В. Історія не мовчить // Літ. Україна. – 2004. – 19 серп. –<br />
С. 7.<br />
Посилання на роман Ю. Хорунжого „Вірую”.<br />
551. Жигун С. Силою любові // Літ. Україна. – 2004. – 1 квіт. – С. 7.<br />
552. Зміст книжки есеїв Ю.Хорунжого „Шляхетні українки” // Зона. –<br />
2004. – № 18. – С. 370.<br />
553. Катерина Грушевська, Людмила Старицька-Черняхівська<br />
// Українки в історії. – К., 2004. – С. 70, 188–189.<br />
Посилання на книжку Ю. Хорунжого „Шляхетні українки”, цитування<br />
з неї.<br />
554. Книжковий огляд // Зона. – 2004. – № 18. – С. 355–358.<br />
Зміст роману Ю. Хорунжого „Вірую”, звіт про презентацію роману у<br />
Львівському музеї М. Грушевського, Музеї історії Києва, київському<br />
Будинку вчителя, Культурному центрі України в Москві.<br />
555. Кондратюк М. В. Жанрова специфіка українських романів „зв’язку<br />
часів” // Вісн. Житомир. пед. ун-ту. Філол. науки. – Житомир, 2004. –<br />
Вип. 15. – С. 146–149.<br />
Аналіз роману Ю. М. Хорунжого „Злет і заземлення Григорія<br />
Полетики”.<br />
556. Мельниченко В. У кривому оці ... // Літ. Україна. – 2004. –<br />
20 трав. – С.3.<br />
Відповідь на критику роботи Українського культурного центру (УКЦ)<br />
в Москві. Серед ін. заходів УКЦ названо презентацію роману „Вірую” у<br />
Москві.<br />
557. Меншій А. У становленні і без ідеалізації: М. Грушевський у романі<br />
Ю. Хорунжого „Вірую” // Слово і час. – 2004. – № 11. – С. 81–90.<br />
558. Міщенко Н. „Найкращий твір мого життя – мій син” // Молодь<br />
України. – 2004. – 4 берез. – С. 3.<br />
559. Міщенко Н. Повернення з небуття: Про роботу клубу „Літописець”<br />
при Київ. Будинку письм. // Молодь України. – 2004. – 4 берез. – С. 4.<br />
Про внесок у роботу клубу „Літописець” Ю. Хорунжого, як його<br />
керівника.<br />
560. Міщенко Н. Пошуки „Літописця” // Літ. Україна. – 2004. – 1 квіт. –<br />
С. 3.<br />
Про клуб „Літописець”, який очолює Ю. Хорунжий та внесок<br />
письменника в роботу цього клубу.<br />
561. Міщенко Н. Слово за гратами // Літ. Україна. – 2004. – 11 берез. –<br />
С. 6.<br />
562. Міщенко Н. Такий старий, такий молодий Старицький // Робітн.<br />
газ. – 2004. – 3 черв. – С. 6.<br />
Про доповідь Ю. Хорунжого на науковій конференції в Черкаському<br />
університеті, присвяченій 100-річчю від дня смерті М. Старицького.<br />
563. Міщенко Н. Таким живе він ... // Молодь України. – 2004. –<br />
15 лип. – С. 3.<br />
Про літературну діяльність Михайла Хорунжого, батька Юрія<br />
Хорунжого та характеристика творчості сина.<br />
564. Міщенко Н. Україна вшановує корифея // Літ. Україна. – 2004. –<br />
17 черв. – С. 2.<br />
Про доповідь Ю. Хорунжого на науковій конференції в Черкаському<br />
університеті, присвяченій 100-річчю від дня смерті М. Старицького.<br />
565. Неживий І. Лауреати премії імені Володимира Косовського 2004<br />
// Літ. Україна. – 2004. – 9 верес. – С. 2.<br />
Серед інших лауреатів – Юрій Михайлович Хорунжий (дилогія книг<br />
есеїв „Українські меценати” та „Шляхетні українки”).<br />
566. Приступко Н. Відомий – невідомий гетьман // Хрещатик. – 2004. –<br />
8 верес. – С. 10.<br />
Про презентацію роману Ю. Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду” у<br />
Музеї гетьманства.<br />
567. Про нагороду Ю. Хорунжого за дилогію есеїв „Українські<br />
меценати” і „Шляхетні українки” літературно-мистецькою премією ім.<br />
Володимира Косовського // Книжник – review. – 2004. – № 15/16. – С. 7.<br />
568. Пясківська О. Епістолярна спадщина Людмили Старицької-<br />
Черняхівської // Зб. праць Всеукр. наук. конф. „Михайло Старицький:<br />
Постать і творчість”. – Черкаси, 2004. – С. 370.<br />
Посилання на книгу Ю. Хорунжого „Шляхетні українки”.<br />
569. Сохацька Є. Образ гетьмана за драмою „Іван Мазепа” Людмили<br />
Старицької-Черняхівської та історичною драмою „Розп’ятий Мазепа” Івана<br />
Огієнка // Зб. праць Всеукр. наук. конф. „Михайло Старицький: Постать і<br />
творчість”. – Черкаси, 2004. – С. 357.<br />
Посилання на Ю. Хорунжого. – С. 357.<br />
570. Сташенко Н. Леся Українка у спогадах і оцінках Оксани та Івана<br />
Стешенків // Зб. праць Всеукр. наук. конф. „Михайло Старицький: Постать і<br />
творчість”. – Черкаси, 2004. – С. 377–383.<br />
Про книгу Ю. Хорунжого „Шляхетні українки”.<br />
571. Щербаченко Т. Чиї вони діти: [Про кн. „Шляхетні українки”]<br />
// Книжник – review. – 2004. – № 4. – С. 24.<br />
2005<br />
572. Мельниченко В. Михайло Грушевський: „Я оснувався в Москві,<br />
Арбат, 55”. – М.: Олма-пресс, 2005. – 448 с.<br />
Цитування і посилання на роман Ю. Хорунжого „Вірую”. – С. 16, 148–<br />
150, 358–359, 434.<br />
573. Меншій А. Художнє моделювання історії: Аналіз образу Івана<br />
Мазепи в романі „Любов маєш – маєш згоду” // Вітчизна. – 2005. – № 1/2. –<br />
С. 157–163.<br />
574. Міщенко Н. Повернення чесного імені Мазепи // Сіл. школа. –<br />
2005. – 20 квіт. – С. 3.<br />
Про роман Ю. Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду”.<br />
575. Міщенко Н. Речник державницької ідеї // Демократ. Україна. –<br />
2005. – 6 серп. – С. 9.<br />
Аналіз роману Ю. М. Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду”.<br />
576. Міщенко Н. Спасибі тобі, берегине-подруга!: [Привітання<br />
колективу журн. „Жінка”] // Літ. Україна. – 2005. – 27 жовт. – С. 2.<br />
Про співробітництво Ю. Хорунжого з часописом, публікацію його<br />
творів про видатних жінок та про його книгу „Шляхетні українки”.<br />
577. Міщенко Н. Таким живе він ...: Рядки з-за грат // Літ. Україна. –<br />
2005. – 24 серп. – С. 3.<br />
Про літературну діяльність Михайла Хорунжого та творчість його сина<br />
Юрія Хорунжого.<br />
578. Міщенко Н. Читаючи „Так було” Михайла Хорунжого // Зона. –<br />
2005. – № 19. – С. 156–161.<br />
579. Міщенко Н. Чому загинув перший український президент: Аналіз<br />
образу Михайла Грушевського в романі Ю. Хорунжого „Вірую” і версій<br />
загибелі Грушевського, висунутих Ю. Хорунжим у книжці „Мужі чину”<br />
// Наук. світ. – 2005. – № 9. – С. 18–19.<br />
580. Письменник Юрій Михайлович Хорунжий // Хорунжий Ю. Мужі<br />
чину. – К., 2005. – С. 422: портр.<br />
581. Хорунжий Михайло [батько] // Жадько В. Український некрополь. –<br />
К., 2005. – С. 325.<br />
В контексті йдеться й про Юрія Хорунжого.<br />
582. Юрченко О. Мить порозуміння настає ...: Про роман Ю. Хорунжого<br />
„Любов маєш – маєш згоду” // Робітн. газ. – 2005. – 13 січ. – С. 5.<br />
583. Веремійчик О. Чоловіки слова і діла. Про книжку Ю. Хорунжого<br />
„Мужі чину” // Укр. слово. – 2005. – 23–29 листоп. – С. 2.<br />
584. [Бібліографія творів Ю. М. Хорунжого] http://www.Khorunzhiy.<br />
openua.net /bio.con.plhtml.<br />
585. [Коротка біографія Юрія Хорунжого та характеристика його<br />
творчості] http: //www.Khorunzhiy.openua. net /bio.con.plhtml.<br />
Портрети Юрія Хорунжого див. № 1, 2, 31, 45, 54, 63, 75, 108, 110, 136,<br />
137, 150, 164, 232, 282, 391, 425, 448, 458, 466, 470, 473, 476, 477, 479, 510,<br />
546, 580.<br />
УЧАСТЬ ЮРІЯ ХОРУНЖОГО У ЛІТЕРАТУРНИХ ЗАХОДАХ,<br />
НАУКОВИХ КОНФЕРЕНЦІЯХ І ГРОМАДСЬКИХ АКЦІЯХ<br />
1987<br />
10 квітня. Головування у „Круглому столі публіцистів” на обговоренні<br />
„Проблеми водних ресурсів України”, пов'язаної з Чорнобильською<br />
катастрофою. Спілка письменників України.<br />
Від квітня 1987 року по квітень 1991-го працював на громадських засадах у<br />
приймальній комісії Київської організації Спілки письменників України.<br />
Восени 1987 року – презентація роману „Борвій” у клубі культури Диміївки,<br />
Київ.<br />
1988<br />
Одвідини клубу УКК (Українського культурологічного клубу) у<br />
приміщенні клубу культури ім. Фрунзе (Куренівка) та на вулиці Олегівській,<br />
10, на приватній хаті.<br />
9 лютого. Обраний заступником республіканської комісії „Письменник і<br />
екологія” (голова – Юрій Щербак).<br />
18 травня. Початок громадської праці у клубі „Літописець” при<br />
київському Будинку письменників. Виступ на вечорі (разом з Борисом<br />
Мозолевським) за темою „Скіфи”. До 2500-річчя походу Дарія І на Північне<br />
Причорномор'я".<br />
20 вересня. Клуб „Літописець”. Доповідь про життя і творчість репресованої<br />
письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. Перша публічна згадка<br />
про неї після 1930-х років.<br />
10–11 жовтня. Поїздка в складі української делегації до Москви на<br />
Міжнародний екологічний симпозіум „Екологія і суспільство” (разом з Юрієм<br />
Щербаком і Валерієм Князюком).<br />
1989<br />
Січень. Доповідь на пленумі Спілки письменників України: „Екологія і<br />
література”.<br />
Виступ в Інституті автоматики АН України про екологічну ситуацію в Україні.<br />
19 січня. Виступ на вечорі „Павло Чубинський і українська мова”. Спілка<br />
письменників України (надалі – СПУ).<br />
Участь у зборах Товариства української мови ім. Т. Шевченка.<br />
4 березня. Участь у Першому з'їзді товариства „Меморіал”. Будинок кіно.<br />
12 травня. Клуб „Літописець”. Доповідь „Олександр Лазаревський – великий<br />
український історик”.<br />
17 травня. Виступ на вечорі перекладачів за темою „Перекладацька<br />
спадщина Людмили Старицької-Черняхівської”. СПУ. Головував –<br />
Григорій Кочур.<br />
30 травня. Виступ на вечорі „Козацьке серце Дмитра Яворницького”. СПУ.<br />
У травні поїздка від СПУ до Болгарії. Праця в Болгарській Академії наук над<br />
архівом Михайла Драгоманова.<br />
У червні поїздка до місця останньої Запорозької Січі (с. Покровське на<br />
Дніпропетровщині).<br />
Поїздка до села Гнідина на Бориспільщині, школи, якою керувала Валентина<br />
Стрілько. На її прохання – розповідь учителям і учням про Павла Чубинського<br />
та наш гімн.<br />
Восени. Організація і проведення разом з Валерієм Шевчуком засідання клубу<br />
„Літописець”, де вперше поставлено питання про правдиве висвітлення ролі<br />
Івана Мазепи в історії. Виступ на цю тему.<br />
17 листопада. Виступ на вечорі до 140-річчя Олени Пчілки. Київський<br />
Будинок учителя.<br />
20 грудня. Клуб „Літописець”. Організація вечора пам'яті політв'язня<br />
письменника Гелія Снєгірьова – до 60-річчя „процесу СВУ”.<br />
1990<br />
16 січня. Розповідь про розстріляну енкаведистами поетесу і перекладачку<br />
Вероніку Черняхівську на літературному вечорі до 90-річчя від дня її народження.<br />
СПУ.<br />
21 березня. Клуб „Літописець”. Доповідь: „Григорій Полетика – український<br />
публіцист, історик, педагог ХVIII століття”.<br />
Поїздка до Москви на запрошення Українського товариства в Росії (ініціатива<br />
Лариси Триленко, керівника Товариства). Доповіді перед українською<br />
діаспорою на історичні теми, одвідини української недільної школи в Москві.<br />
2–5 серпня. Участь у святкуванні 500-річчя українського козацтва. Поїздка<br />
(разом з Марією Положевець, Володимиром Жмирем, його онукою<br />
Настею, Аллою Марченко, її сином Андрієм Горбалем) за маршрутом:<br />
Нікополь (Микитинська Січ), Капулівка (Чортомлицька Січ), Запоріжжя<br />
(Хортицька Січ). Незабутнє враження (є фото)...<br />
5–7 вересня. Участь у Міжнародному симпозіумі „Голодомор 1932 – 33 років<br />
в Україні”. Київ.<br />
29 вересня. Участь у Зборі Всеукраїнського товариства репресованих.<br />
25–28 жовтня. Участь у Другому з'їзді Руху.<br />
Восени неодноразово брав участь у походах демонстрантів до Лук'янівської<br />
в'язниці – з вимогою звільнити заарештованого народного депутата Степана<br />
Хмару. Збір підписів з цією вимогою, зокрема за ініціативою Марії Положевець<br />
на вечорі до 100-річчя письменниці Зінаїди Тулуб – 30 вересня у Будинку<br />
вчителя. Відправка телеграми на ім'я Леоніда Кравчука з цією вимогою – за<br />
підписами 95 учасників вечора.<br />
14 грудня. Виступ на вечорі, присвяченому Іванові та Юрію Липам –<br />
письменникам і політичним діячам. Будинок учителя.<br />
15 грудня. Запрошення на Установчий з'їзд Демократичної партії України, яку<br />
тоді очолював Юрій Бадзьо. Членом партії не став (мислив себе поза партіями<br />
в будь-який час; за Совєтського Союзу не вступив до комуністичної партії на знак протесту проти її політики).<br />
1991<br />
14 лютого. Виступ на вечорі до 150-річчя Михайла Драгоманова. СПУ.<br />
19 лютого. Виступ на вечорі „Переклади та переспіви Михайла<br />
Старицького”, який вів разом з Григорієм Кочуром. СПУ.<br />
27 березня. Головував і виступав на літературно-мистецькому вечорі,<br />
присвяченому 150-річчюТадея Рильського. СПУ.<br />
Участь у Х-му з'їзді письменників України (згодом буде названий 1-им в Україні після проголошення Декларації про суверенітет 16 липня 1990 року). Обраний до Ради СПУ, раніше – головою творчого об'єднання прозаїків Київщини і одним із секретарів Київської організації СПУ на громадських засадах.<br />
13–17 травня. Участь у Міжнародній науковій конференції, присвяченій 500-<br />
річчю українського козацтва, у приміщенні великої конференц зали Академії<br />
наук України. 14 травня виступив з доповіддю „Катерининська комісія<br />
1767 – 1768 років і українське питання”. Доповідь опубліковано у збірнику,<br />
виданому Інститутом історії АНУ.<br />
16 травня. Вів і виступав на вечорі „Родина Стешенків”. СПУ.<br />
15–16 червня. Участь у заходах у м. Рівному і Берестечку з нагоди 340-річчя<br />
Берестецької битви. Доповідь на науковій конференції про події в Києві 1651 р.<br />
по Берестецькій битві (надруковано у збірнику матеріалів конференції).<br />
21–22 червня. Участь у Першому Всесвітньому конгресі українських<br />
політичних в'язнів. Київ.<br />
24 серпня – історичний день. Разом з дружиною Марією Положевець і<br />
сином Олексієм Хорунжим вистояли під стінами Верховної Ради,<br />
вимагаючи разом з іншими демонстрантами прийняття Акту про<br />
незалежність України. І домоглися-таки!<br />
14–15 вересня. Участь у Форумі інтелігенції України. Київ.<br />
Вересень. Участь у Міжнародній конференції „Михайло Драгоманов і<br />
проблеми суспільно-політичного і національно-культурного розвитку в<br />
Україні та Європі”. Доповідь на тему „Невідомі поезії Михайла<br />
Драгоманова”. Київ.<br />
15–17 жовтня. Участь у Міжнародній науковій конференції в Одесі<br />
„Культура півдня України”. Доповідь: „Театр корифеїв на півдні України<br />
(80-ті роки XIX ст.)”. Опублікована в одеській газеті.<br />
Листопад. Поїздка від СПУ на 9 днів до Праги задля праці в Слов'янській<br />
бібліотеці при Національній чеській бібліотеці Кліментинум. Вивчення<br />
праць українських емігрантів 1920 – 1930-х років. Виступ у Карловому<br />
університеті перед українською діаспорою і відповіді на запитання про<br />
літературну і політичну ситуацію в Україні. Разом з пражанином Богданом<br />
Зілинським побував у містах Подєбрадах і Мельнику, де працювали<br />
українські емігранти.<br />
14 листопада. Головування на вечорі, присвяченому 130-річчю письменниці<br />
Любові Яновської. СПУ.<br />
Численні виступи у школах, вузах, бібліотеках. Розповіді про репресованих діячів<br />
української культури. Прийняв пропозицію Всеукраїнського товариства<br />
репресованих редагувати часопис Товариства „Зона” і почав працю над<br />
формуванням часопису.<br />
1992<br />
У січні підписав до друку перше число часопису „Зона”, який побачив світ у<br />
березні.<br />
22–23 січня. Участь у Конгресі українців незалежних держав. Київ. Палац<br />
„Україна”.<br />
19 лютого. Клуб „Літописець”. Доповідь за темою „Празька школа українських<br />
істориків (1920-1930 роки)”.<br />
20 лютого. Вів вечір, присвячений 125-річчю письменниці Грицька<br />
Григоренка (Олександри Судовщикової, дружини Михайла Косача). Виступав<br />
зі словом про неї. Доповіді Наталі Шумило і Лариси Мірошниченко про<br />
ювілярку. СПУ.<br />
У травні поїздка разом з Ліною Костенко, Неонілою Підпалою, Дмитром<br />
Онковичем, Петром Засенком, Олексієм Опанасюком до села Романівки –<br />
батьківщини Тадея і Максима Рильських, одвідини їхнього музею, виступ перед<br />
романівцями.<br />
20 червня. Був присутній на Зборі українських націоналістів Волинського<br />
краю у м. Рівному. Записав на диктофон виступ Слави Стецько для публікації в<br />
„Зоні”,ч. 2, 1992.<br />
Серпень. Участь у святкуванні 50-ліття УПА. Київ.<br />
2 серпня. Участь у Конгресі національно-демократичних сил України.<br />
Київський Будинок кіно.<br />
21–24 серпня. Участь у Всесвітньому Форумі українців. Київ. Палац<br />
„Україна”.<br />
Листопад. Виступ на вечорі, присвяченому 110-річчю громадського діяча і<br />
соціолога Микити Шаповала. СПУ.<br />
1993<br />
21 лютого. Участь у Всеукраїнському Форумі антикомуністичного<br />
антиімперського Фронту. Київ. Палац „Україна”.<br />
13 березня. Як головний редактор часопису „Зона” запрошений на Третій<br />
Збір Спілки політв'язнів Івано-Франківщини, на якому виступив. Місто Івано-<br />
Франківськ.<br />
5–6 червня. Участь у Другому Всесвітньому Конгресі українських політичних<br />
в'язнів. Київ. Колишній „Жовтневий палац”.<br />
25 червня. Проведення вечора і виступ на відзначення 120-річчя Івана<br />
Стешенка – міністра освіти УНР, літературознавця, поета, педагога. Виступ<br />
записано на касету. В організації вечора взяла участь Павла Рогова. Київський<br />
Будинок учителя, в минулому приміщення Української Центральної Ради.<br />
2–4 липня. Участь у Першому Всеукраїнському Зборі Конгресу Українських<br />
Націоналістів. Київ. Палац „Україна”.<br />
Кінець липня. Поїздка в гурті з Ларисою Мірошниченко, Любовію Дрофань та<br />
іншими до Музею Лесі Українки в Новограді-Волинському в зв'язку з 80-річчям<br />
від дня смерті поетеси. Виступ у музеї про репресії щодо Лесиних колег.<br />
14 вересня. Вів вечір, присвячений 85-річчю письменника і політв'язня<br />
сталінських концтаборів Анатоля Костенка. Слово про присутнього Анатоля<br />
Костенка. Будинок учителя.<br />
24 вересня. Ведення вечора і виступ до 125-річчя Людмили Старицької-<br />
Черняхівської. В організації вечора взяла участь Павла Рогова. Виступали Віра<br />
Козієнко, Євген Сверстюк, Валерій Шевчук, Павло Громовенко, Олександр<br />
Чулюк-Заграй, хор „Гомін” під керівництвом Леопольда Ященка.<br />
Жовтень м-ць. У СПУ на засіданні секретаріату Київської організації<br />
запропонував твори Івана Світличного на здобуття премії ім. Тараса Шевченка,<br />
написав текст подання. Премію присуджено Івану Світличному посмертно і Надії<br />
Світличній у березні 1994року.<br />
5–7 листопада. Участь у Міжнародних громадських слуханнях на тему<br />
„Комунізм – глухий кут цивілізації". Київ. Колишній „Жовтневий палац”.<br />
8 грудня. Організація і головування на творчому вечорі поета і громадського<br />
діяча, колишнього політв'язня Володимира Косовського. Слово про нього.<br />
СПУ.<br />
9–12 грудня. Участь у П'ятих Всеукраїнських Зборах Руху.<br />
1994<br />
Проведення і виступ на вечорі до 125-річчя старшого брата Лесі Українки<br />
Михайла Косача – письменника і фізика. СПУ.<br />
Виступи у школах Києва. Розповіді про творчий рід Старицьких.<br />
16 квітня. Головував і виступав на вечорі, присвяченому родині Косачів, –<br />
під час з'їзду Союзу Українок у київському Будинку вчителя. Ідея вечора<br />
належала Марії Положевець, голові київського відділу Союзу Українок.<br />
13–14 жовтня. Участь у науково-практичній конференції „Гетьман Іван<br />
Мазепа та його доба”. Прочитав доповідь на тему „Гетьманографія<br />
української празької еміграції”, Інститут історії Академії наук України.<br />
Виступ на відкритті пам’ятної дошки Павлові Чубинському на стіні будинку, де<br />
колись містилася чоловіча гімназія № 2. Київ, бульвар Т. Шевченка.<br />
Жовтень. У СПУ на секретаріаті Київської організації запропонував твори на<br />
здобуття премії ім. Тараса Шевченка: „Друге відлуння” Григорія Кочура і<br />
„Блудні сини України” Євгена Сверстюка. Премії обом присуджено у березні<br />
1995-го.<br />
1995<br />
30 січня. Виступ на вечорі, присвяченому пам'яті поета, громадського діяча,<br />
колишнього політв'язня і члена редколегії часопису „Зона” Євгена<br />
Чередниченка. Місто Фастів.<br />
Квітень. Ведення вечора і виступ під час презентації книжки Валерія Марченка<br />
„Листи до матері з неволі” у Музеї літератури України. Ще виступали: Ніна<br />
Михайлівна Марченко, Євген Сверстюк, Микола Плав'юк, Петро<br />
Дорожинський, Марія Положевець та інші.<br />
20 червня. Виступ у першій програмі Українського радіо з доповіддю<br />
„Михайло Драгоманов – речник української демократії” (опублікована у<br />
„Зоні”,ч. 10, 1995).<br />
30 червня. Участь у науковій конференції, присвяченій Конотопській битві<br />
1659 року. Виголосив доповідь на тему „Хто винен: Виговський, чи<br />
запорожці?” (надрукована у збірнику).<br />
14–15 серпня. Участь у Міжнародній конференції „Українська, російська,<br />
білоруська еміграція у Чехословаччині між Першою і Другою світовими<br />
війнами”. Місто Прага. Виголошення українською мовою доповіді на тему<br />
„Празька українська історіографічна школа”. Опублікована англійською<br />
мовою у збірнику матеріалів конференції у 2-х томах, українською – у „Зоні",<br />
ч. 11, 1996.<br />
Кінець серпня. Виступ у кінотеатрі „Мир” під час презентації книжки<br />
Володимира Косовського „Я б сипав райські самоцвіти”. Місто Фастів.<br />
7–8 листопада. Участь у Міжнародному Конгресі політичних в'язнів<br />
комуністичних режимів. Київ.<br />
11 листопада. Участь у Конгресі української інтелігенції. Київ.<br />
14 грудня. Ведення і виступ на вечорі до 155-річчя Михайла Старицького і<br />
100-річчя виходу з друку його і Людмили Старицької трилогії „Богдан<br />
Хмельницький”. СПУ. Виступ на Українському радіо на цю тему.<br />
23 грудня. Виступ на Конгресі київської інтелігенції з доповіддю: „Дух<br />
тоталітаризму витає над столицею”. Опублікована в „Зоні”,ч. 10, 1995, у<br />
рубриці „Наші злигодні” під назвою „Як ми «зносили» пам'ятки<br />
тоталітаризму”.<br />
1996<br />
30 січня. Виступ у Музеї літератури України під час презентації книжки<br />
Євгена Чередниченка „Воскресіння”.<br />
26 лютого. Виступ на конференції „Софія Русова — педагог, учений,<br />
патріотка” з повідомленням: „Архів Софії Русової”. Київський Будинок учителя.<br />
12 березня Виступ під час презентації 4-томової антології українського<br />
історичного оповідання „Дерево пам'яті”. СПУ.<br />
13 березня. Організація, головування, вступне слово під час презентації<br />
часопису „Зона” у зв'язку з виходом ч. 10. СПУ.<br />
Березень. Участь у Четвертому з'їзді „Меморіалу” ім. Василя Стуса. Місто<br />
Тернопіль.<br />
Квітень. Участь у презентації книжки Дмитра Паламарчука „Подзвіння”.<br />
Слово про книжку і дружні стосунки політв'язнів – Дмитра Паламарчука і<br />
Михайла Хорунжого, якому автор присвятив вірш у книжці. СПУ.<br />
8 травня. Виступ у полтавській школі № 11, клас 2б, де навчався онук Юрко<br />
Хорунжий. Розповідь про українську історію. Місто Полтава.<br />
28 травня. Ведення і виступ на вечорі до 100-річчя політичного діяча і поета<br />
Василя Вишиваного (з австрійської династії Габсбургів). Київський Будинок<br />
учителя.<br />
20 червня. Виступ під час презентації книжки Василя Проходи „Записки<br />
непокірливого”. СПУ.<br />
23 серпня запрошений до палацу „Україна” на святкування 5-ої річниці<br />
Незалежності України.<br />
1 вересня. Участь у літературно-мистецькому святі до 140-річчя Івана Франка.<br />
Місто Фастів.<br />
2 вересня до „Дня знань” виступав перед учнями одинадцятих класів кількох шкіл у Дарницькій районній бібліотеці Києва. Розповідав про історію боротьби за незалежну Українську державу і власні історичні твори в цьому світлі.<br />
18 вересня виступав у школі № 78 м. Києва (вул. Басейна, 4). Розповідав про<br />
життя і діяльність Богдана Хмельницького.<br />
16 жовтня. Клуб „Літописець”. Розповідав про педагога Володимира<br />
Дурдуківського. Надруковано розвідку у „Зоні”, ч. 11.1996.<br />
24 грудня. Виступ на вечорі, присвяченому 120-річчю Спиридона Черкасенка.<br />
Крім епізодів, пов'язаних з життям і творчістю Черкасенка в еміграції, розповів<br />
про те, як у студентському театральному гуртку Херсонського<br />
педінституту у п'єсі Черкасенка "Про що тирса шелестіла" грали мати і батько -<br />
Юлія і Михайло Хорунжі під керівництвом Юрія Шумського. Про творчість<br />
ювіляра розповів також Олекса Мишанич. СПУ.<br />
1997<br />
Січень. Виступав на вечорі, присвяченому 160-річчю Павла Житецького. СПУ.<br />
У січні взяв участь у публічній дискусії щодо автора "Історії Русів". СПУ.<br />
26 лютого. Брав участь у презентації книжки поезій Ольги Косовської-<br />
Рошкулець, до якої написав передмову. Місто Фастів.<br />
8 квітня. Виступав у м. Фастові перед зав. бібліотеками і зав. клубами.<br />
Зустріч була присвячена трьом фастівським поетам: Андрію Кравцю-<br />
Кравченку, Євгену Чередниченку і Володимиру Косовському, який також<br />
виступив.<br />
Брав участь від СПУ у Шевченківському святі на Херсонщині. 22 травня виступав у Херсонському педагогічному інституті, який 1923 року закінчив тато<br />
Хорунжий Михайло Іванович, 1927-го – мати Хорунжа Юлія Єрофіівна.<br />
Залишив для інститутського музею спогади тата і мами і копії їхніх дипломів<br />
про закінчення інституту. 23 травня їздив до Нововоронцовського району<br />
(180 км від Херсона), виступав перед місцевим активом. Того ж дня надвечір<br />
дістався села Золота Балка, де народився тато. Зустрівся з його<br />
односельцями. Подарував сільській бібліотеці свої книжки „Злет і заземлення<br />
Григорія Полетики” і „Людям мила”. 25 травня зустрівся з татовими<br />
побратимами в неволі (у Комі АРСР) – Миколою Василенком і Любомиром<br />
Полюгою.<br />
24 вересня. Вів вечір спогадів про Валерія Марченка. СПУ.<br />
3 листопада. Виступив на конференції до 60-річчя масового комуністичного<br />
терору 1937 року. Тема доповіді: „Інтинський «Мінлаг» – вимушена<br />
батьківщина українців”. Надрукована у збірнику матеріалів конференції.<br />
Вручив усім виступовцям часопис „Зона”, ч. 12, 1997.<br />
1998<br />
Відзначення 10-річчя клубу „Літописець”. Виступ як заступника голови<br />
клубу Валерія Шевчука, який також виступив. СПУ.<br />
28 січня. За ініціативи директора Центральної освітянської бібліотеки України<br />
Павли Іванівни Рогової у читальному залі бібліотеки в приміщенні Будинку<br />
вчителя відбувся творчий вечір Ю. Хорунжого, зустріч з читачами роману „Любов маєш – маєш згоду”, який був надрукований у журналі „Дніпро” 1997 року. Вступне слово Павли Рогової, слово про творчість виголосив Валерій<br />
Шевчук. В обговоренні роману взяли участь Євген Руднєв, Атена Пашко,<br />
Євген Пронюк, Алла Диба, актор Борис Лобода і бандурист.<br />
Березень. Виступ на вечорі, присвяченому письменнику Юрію Горлісу-Горському, авторові роману „Холодний яр”. Будинок учителя.<br />
18 березня. Клуб „Літописець”. Доповідь „Михайло Грушевський і<br />
«Літературно-науковий вісник»” – до 100-річчя виходу першого тому «ЛНВ».<br />
20 липня. Виступ на Сьомих липневих читаннях Всеукраїнського товариства<br />
політв'язнів і репресованих, присвячених Василю Вишиваному і Миколі<br />
Щербаку, авторові „Зони”. Будинок учителя.<br />
Вересень. Виступ на вечорі, присвяченому 130-річчю Людмили Старицької-<br />
Черняхівської. Київська міська бібліотека ім. Лесі Українки.<br />
15 жовтня. Виступ на вечорі, присвяченому 130-річчю Л.Старицької-<br />
Черняхівської, проведеному за ініціативи й участі Федора Погребенника і<br />
Павли Рогової. Виступили також аспірантка Педуніверситету Інна Чернова<br />
(захистить 2002 року кандидатську дисертацію про драматургію Старицької-<br />
Черняхівської) і Алла Миколаївна Грінченко, яка особисто знала письменницю.<br />
Будинок учителя.<br />
30 жовтня. Виступ у Центральній освітянській бібліотеці разом з Андрієм<br />
Кочуром і Максимом Стріхою на вечорі, присвяченому 90-річчю Григорія<br />
Порфировича Кочура, організованому за ініціативи Павли Рогової.<br />
17 листопада. Брав участь у відкритті меморіальної дошки Григорію Кочуру<br />
на стіні його будинку в м. Ірпені – як його учень в літературі і член оргкомітету<br />
з відзначення 90-річчя. Цього ж дня довелося ховати на ірпінському кладовищі<br />
друга Григорія Кочура і Михайла Хорунжого – Дмитра Паламарчука...<br />
29 листопада. Разом з Володимиром Косовським виступав на презентації<br />
книжки трьох фастівських поетів (Володимира Косовського, Андрія Кравця-<br />
Кравченка і Євгена Чередниченка) під назвою „Тризуб”. Палац культури<br />
залізничників у м. Фастові.<br />
1999<br />
18 лютого. Виступ на шведсько-українській конференції з приводу книжки<br />
Вейбулля „Коротка історія Швеції” в Інституті журналістики Київського<br />
університету імені Т. Шевченка. Доповідав на теми: „Причина поразки<br />
шведсько-українського війська під Полтавою” й „Інформаційна<br />
об'єктивність і суб'єктивність історичних джерел стосовно шведсько-<br />
російської війни 1700 – 1709 років”. Вечеря у шведського посла, доктора<br />
філології Якобсона і його дружини. Посол зацікавився романом „Любов<br />
маєш – маєш згоду”, опублікованому у журналі „Дніпро”. Автор надав д-ру<br />
Якобсону примірник журнального варіанту, і той прочитав роман<br />
українською мовою.<br />
21 квітня. Клуб „Літописець”. Доповідь на тему „Медики брати<br />
Черняхівські як українські діячі”. Опублікована під назвою „Олександер<br />
Черняхівський” у „Зоні”, ч. 14, 1999.<br />
Вересень. Поїздка у складі української делегації разом з Дмитром<br />
Гнатюком, Іваном Драчем, Павлом Мовчаном та іншими до Придністров'я<br />
на відкриття 25 вересня стели гетьманові Іванові Мазепі у селі Варниці<br />
(Молдова) поблизу Бендер (Придністровська Молдавська Республіка). У<br />
Варниці спершу був похований на цьому місці Мазепа – над Дністром з<br />
широким краєвидом, нагадує Чернечу гору в Каневі, – а потім<br />
перепохований у соборі святого Юра в м. Галаці (Румунія). Виступ під час<br />
відкриття стели.<br />
29 вересня. Відкриття у читальному залі Центральної освітянської бібліотеки<br />
при Будинку вчителя, за сприяння директора бібліотеки Павли Рогової,<br />
фотовиставки робіт Юрія, Олексія і Вікторії Хорунжих „Київські будинки<br />
ХVIII – XX століть”. Виставка діяла упродовж жовтня місяця.<br />
6 жовтня. Виступ у Кобзарській світлиці Українського дому, разом з Ніною<br />
Михайлівною Марченко, під час Днів українського письменства, на тему<br />
„Репресовані українські письменники”.<br />
20 жовтня. Клуб „Літописець”. Підготував доповідь про українського<br />
мецената і громадського діяча Григорія Ґалаґана. Прочитала Антоніна Корецька на прохання доповідача через його хворобу.<br />
Наприкінці жовтня на засіданні Ради Київської організації Спілки<br />
письменників України висунуто на здобуття Шевченківської премії в галузі<br />
літератури 2000 року романи „Борвій”, „Злет і заземлення Григорія<br />
Полетики”, „Любов маєш – маєш згоду”, „Вірую” (перші два — книжки, два<br />
останніх – у журналі „Дніпро”). Висунення підтримали Центральна<br />
освітянська бібліотека (подання підписала Павла Рогова) і Всеукраїнське<br />
товариство політв'язнів і репресованих (подання підписав Євген Пронюк).<br />
Премія 2000 року була присуджена поетові Борису Нечерді посмертно.<br />
15 грудня. Доповідь „Карло XII, Іван Мазепа, Петро І” на студентській<br />
конференції в Національній Академії управління.<br />
22 грудня. Клуб „Літописець”. Співдоповідь про обставини вбивства Івана<br />
Стешенка як доповнення до основної доповіді Антоніни Корецької „Іван<br />
Стешенко – педагог і вчений”.<br />
2000<br />
9 лютого. Вів вечір до 105-річчя Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурґа).<br />
Будинок учителя.<br />
6 березня. Доповідь на вечорі, присвяченому 100-річчю Катерини Грушевської<br />
(із циклу „Визначні жінки України”, цикл запропонувала продовжити Павла<br />
Рогова). Співдоповідь Ірини Матяш. Думи співав кобзар Віктор Лісовол.<br />
Будинок учителя.<br />
22 березня. Клуб „Літописець”. Доповідь „Шевченко і Тарновські”.<br />
20 квітня. Вів перший в Україні вечір, присвячений Євгенові<br />
Харлампійовичу Чикаленку. Слово про нього. Також виступили історик<br />
Владислав Верстюк і онук Чикаленка Євген Іванович Чикаленко. СПУ.<br />
25 квітня. Доповідь про Вероніку Черняхівську до її 100-річчя для учнів<br />
Педагогічного ліцею, що на Львівському майдані в Києві. Музей літератури<br />
України.<br />
11 травня. Вів вечір, присвячений Вероніці Черняхівській у циклі „Визначні<br />
жінки України”. Брали участь Павла Рогова і Алла Грінченко. Будинок<br />
учителя. Зберіг афішу вечора.<br />
31 жовтня. Виступ на вечорі, який вів Євген Сверстюк, присвяченому Олені<br />
Пчілці. Будинок учителя.<br />
13 грудня. Виступ на вечорі, присвяченому 160-річчю Михайла Старицького і<br />
трагічній долі його родини. Будинок учителя.<br />
2001<br />
На пропозицію дирекції Будинку письменників при СПУ погодився очолити<br />
клуб „Літописець”, який до цього вів Валерій Шевчук. Засідання проводилися<br />
практично щомісяця, крім літніх. Зміст доповідей опублікувало в альманасі<br />
„Молода нація”, видавництво „Смолоскип”, № 1, 2003; № 1, 2004.<br />
18 квітня. На засіданні клубу „Літописець” розповів про свою працю над<br />
„Вибраними творами” Людмили Старицької-Черняхівської як упорядник,<br />
автор передмови і приміток. Була представлена ця книжка, яку видала „Наукова<br />
думка” 2000 року.<br />
29 листопада. Виступ на вечорі до 160-річчя Михайла Драгоманова. Розповів<br />
про свою роботу над архівом Драгоманова в Болгарії та одвідання його<br />
могили у травні 1989 року. Київський музей Лесі Українки.<br />
2002<br />
15 січня. Виступ на вечорі пошани Євгена Чикаленка до його 140-річчя.<br />
Будинок учителя.<br />
24 січня. У клубі „Літописець” представлена книжка Юрія Хорунжого<br />
„Українські меценати. Доброчинність – наша риса” (Видавничий дім „КМ<br />
Академія”, 2001). Вів представлення письменник Євген Колодійчук. Автор<br />
розповів про працю над книжкою. Виступили читачі, письменники.<br />
24 квітня. Виступ на вечорі до 70-ліття письменника Василя Шевчука.<br />
Запропонував секретаріату СПУ допомогти вдові письменника Валентині<br />
Шевчук видати книжку „100 пісень Василя Шевчука”. СПУ.<br />
23 серпня. Нарешті відкрито в Києві по вул. Саксаганського, 93, Музей<br />
Михайла Старицького і його родини, про потребу відкриття якого<br />
Ю. Хорунжим писано багаторазово.<br />
27–28 вересня. Участь у Міжнародній конференції, присвяченій пам'яті Івана<br />
Фещенка-Чопівського. Доповідь „Іван Фещенко-Чопівський – визначний діяч<br />
Української Центральної Ради і Української Народної Республіки”. Львів.<br />
29 вересня. Перше представлення книжкою роману „Вірую” (видавництво<br />
„Бібліотека українця”) у Львівському меморіальному музеї Михайла<br />
Грушевського. Вела представлення директор музею Марія Магунь. Автор<br />
розповів студентам Львівської Політехніки про працю над романом.<br />
16 жовтня. Клуб „Літописець”. Ведення засідання, присвяченого 10-річчю<br />
часопису „Зона”. Слово про здобутки часопису за 10 років (16 чисел загальним<br />
обсягом 4250 стор).<br />
23 жовтня. Виступ у Київській міській раді під час представлення творів<br />
політрепресантів.<br />
23 жовтня. Виступ у Будинку вчителя на Всеукраїнському семінарі<br />
бібліотекарів, організованому Державною науково-педагогічною бібліотекою<br />
України (директор Павла Іванівна Рогова), з розповіддю про видані книжки.<br />
Участь Видавничого дому "КМ Академія" (директор Віра Соловйова).<br />
21 листопада. Представлення роману „Вірую” в Музеї історії Києва.<br />
Виступи учасників обговорення записано на аудіо касету.<br />
2003<br />
12 лютого. Був присутній на громадських слуханнях у сесійній залі<br />
Верховної Ради, що присвячені 70-річчю голодомору 1932–1933 років в<br />
Україні. Занотував тези виступів для публікації в „Зоні”, ч. 18, 2004.<br />
19 лютого. Клуб „Літописець”. Доповідь на тему „Масонство в Україні”.<br />
Запрошений літературним експертом на громадських засадах до часопису<br />
„Книжник-рев'ю” для визначення кращих книжок року, виданих в Україні.<br />
З червня. Творчий вечір Юрія Хорунжого і обговорення роману „Вірую”.<br />
Ведучі вечора – Павла Рогова і Юрій Мушкетик. Виступали письменники,<br />
історики, працівники ДНПБУ, читачі, автор. Будинок учителя.<br />
27 червня. Зустріч з членами літературно-мистецького клубу "Золота троянда"<br />
у м. Хмільнику Вінницької області.<br />
З вересня. Виступ під час обговорення книжки Марії Савчин „Тисяча доріг” (в-во „Смолоскип”). Будинок учителя.<br />
10 вересня. Представлення книжки „Шляхетні українки” (в-во ім. Олени<br />
Теліги) у Музеї Михайла Старицького.<br />
17 вересня. Клуб „Літописець”. Ведення вечора, присвяченого 135-річчю<br />
Людмили Старицької-Черняхівської. Представлення книжки „Шляхетні<br />
українки” (одна з героїнь книжки – Людмила Старицька-Черняхівська).<br />
19 вересня. Виступ на вечорі, присвяченому творчості художника Василя<br />
Лопати (ілюстратора і книжок Ю. Хорунжого). Ведуча Павла Рогова.<br />
ДНПБУ, Будинок учителя.<br />
9 жовтня. Представлення роману „Вірую” перед українською діаспорою в<br />
Росії. Відповіді на запитання слухачів. Москва. Культурний центр України в<br />
Москві, вул. Арбат, 9. Вів представлення директор Центру, доктор<br />
історичних наук Володимир Мельниченко.<br />
24 листопада. Разом з Ларисою Мірошниченко виступив на вечорі<br />
вшанування до 100-річчя смерті письменника і фізика Михайла Косача. Київський<br />
Музей Лесі Українки.<br />
28 листопада. Виступ перед студентами філологічного факультету<br />
Київського університету ім. Т. Г. Шевченка з розповіддю про свій життєво-<br />
творчий шлях. Подарував бібліотеці при кафедрі української філології<br />
книжку „Шляхетні українки”.<br />
2 грудня. На вченій раді Педагогічного університету ім. Михайла<br />
Драгоманова аспірантка Аліса Меншій захистила дисертацію на звання<br />
кандидата філологічних наук на тему „Романи Юрія Хорунжого і українська<br />
історико-біографічна проза 60 – 90-х років XX століття”.<br />
2004<br />
4 березня. Виступ у Київській обласній бібліотеці для юнацтва. Обговорення<br />
книжки "Шляхетні українки" учнями культурно-освітнього училища № З,<br />
викладачами, бібліотекарями.<br />
21 березня. Виступ у 1-ій програмі „Радіоголос Києва” під рубрикою<br />
„Монологи про любов”. Розповідав про особисте і творче життя Вероніки<br />
Черняхівської.<br />
27 квітня. Виступ над могилою Михайла Старицького на Байковому<br />
кладовищі в день сотої річниці від дня смерті. Про значення його творчості в наш час.<br />
12–13 травня. Участь у Всеукраїнській конференції, присвяченій життю і<br />
творчості Михайла Старицького – у Черкаському національному<br />
університеті ім. Богдана Хмельницького. Зробив доповідь на пленарному<br />
засіданні 12 травня на тему „Михайло Старицький – новатор”. Поїздка<br />
13 травня до села Кліщинців, де народився Михайло Старицький<br />
(Чорнобаївський район Черкаської обл.). На межі району прийняв хліб-сіль і<br />
витканий рушник від громадськості району. Відвідав музей Старицького у<br />
Кліщинцях, подарував до експозиції музею роман „Борвій” і книжку есеїв<br />
„Шляхетні українки”. Разом з іншими учасниками конференції брав участь в<br />
урочистостях у сільському клубі. Виголосив слово про творчий доробок<br />
М. Старицького і його неминучість. До речі, музей Старицького в Кліщинцях –<br />
перший музей письменника в Україні, київський музей Старицького відкрито<br />
пізніше (2002 року).<br />
12 червня. Відкриття пам'ятника Володимиру Косовському на його могилі в<br />
селі Веприку. Був запрошений організаційним комітетом і сказав про Косовського слово під час відкриття пам’ятника.<br />
31 липня. У Фастівському краєзнавчому музеї отримав звання лауреата<br />
літературно-мистецької премії 2004 року ім. Володимира Косовського за<br />
книжки: дилогію есеїв „Українські меценати. Доброчинність-наша риса” та<br />
„Шляхетні українки” – диплом, посвідчення і нагрудний знак.<br />
26 серпня. Презентація історичного роману „Любов маєш - маєш згоду” у<br />
київському Музеї гетьманства. В обговоренні роману взяли участь письменники<br />
Іван Драч і Юрій Попсуєнко, доктори історичних наук Юрій Мицик і Олексій<br />
Путро, мистецтвознавці Юрій Кузьменко і Володимир Підгора, ілюстратор<br />
роману художник Василь Лопата, працівники Державної науково-<br />
педагогічної бібліотеки України ім. Василя Сухомлинського Лариса<br />
Пономаренко і Тетяна Сахарова, директор видавництва „КМ Академія” Віра<br />
Соловйова, читачі роману лікар Ірина Пядик-Халявко й архітектор Володимир<br />
Ленченко. Заключне слово-автора. Інститут української археографії і<br />
джерелознавства ім. М. С. Г|рушевського НАНУ та Державна науково-<br />
педагогічна бібліотека України ім. В. Сухомлинського висунули роман Юрія<br />
Хорунжого „Любов маєш – маєш згоду” на здобуття премії ім. Дмитра<br />
Яворницького. Підтримано редакцією газети „Літературна Україна”.<br />
15 грудня. У київській бібліотеці ім. Євгена Плужника до 190-річчя від<br />
народження Тараса Шевченка отримав подяку від Шевченківської районної<br />
держадміністрації м. Києва – за багаторічну сумлінну літературну працю.<br />
Листопад – грудень. Разом із сином Олексієм, журналістом, допомагали<br />
морально і матеріально жителям наметового містечка у Києві на підтримку<br />
Ющенка під час президентських виборів. Старший онук Юрко брав активну у<br />
студентському рухові „Ющенко – так!” у м. Чернівцях.<br />
2005<br />
16 лютого. Доповідь на засіданні клубу „Літописець”. Тема: „Версії загибелі<br />
Михайла Грушевського”. Це була 20-та доповідь Ю. Хорунжого у клубі<br />
"Літописець".<br />
24 березня. Виступ у Музеї літератури України на обговоренні книжок<br />
видавничого дому „Києво-Могилянська академія” про голодомори в Україні<br />
1932–1933 і 1946–1947 років.<br />
25 липня. Виголосив слово на честь ювілярки до 80-ліття Ольги Іванівни<br />
Косовської-Михайличенко, члена ОУН, політв'язня, громадської діячки. Київ.<br />
29 серпня. Виступ у м. Фастові в приміщенні Краєзнавчого музею під час<br />
обговорення книжки “Фастівщина літературна”.<br />
16 листопада. Представлення книжки Ю. Хорунжого „Мужі чину” у<br />
Будинку письменників України. Вів представлення письменник Євген<br />
Руднєв.<br />
26 листопада. Указом Президента України В.Ющенка від 26 листопада<br />
2005 року Ю. Хорунжого нагороджено орденом „За заслуги”.<br />
ДОПОМІЖНІ ПОКАЖЧИКИ<br />
Іменний покажчик<br />
У покажчику подаються за абеткою усі прізвища, які зустрічаються в<br />
бібліографічному описі та в анотаціях, а також прізвища осіб, про яких<br />
йдеться в тексті (персоналії). У дужках після номера (номерів) вказується<br />
участь кожної особи в створенні видання з наведенням ідентифікуючих<br />
ознак: (уклад.) – укладач, (ред.) – редактор, (іл.) – ілюстрації, (перс.) –<br />
персоналія тощо. Автори творів подаються без позначок. Між собою позиції<br />
або групи позицій з однаковими ідентифікуючими ознаками розділяються<br />
крапкою з комою.<br />
Абросимова С.В. 415<br />
Анна Ярославна 74 (перс., портр.) 104,<br />
131, 248 (перс.)<br />
Антонович Михайло 321(перс.)<br />
Апанович Олена 138, 203<br />
Бабенко – Вудбері В. 423<br />
Бабчук Емма 445 (ред.)<br />
Багряний Іван 422<br />
Балабольченко А. 529<br />
Балтянський Михайло 373<br />
Барбар А.О. 393 (перс.)<br />
Бездрабко В.В 415<br />
Берія Л. 80, 90 (перс.)<br />
Беч Л.-3. 224 (перс.)<br />
Білик Л. 351 (ред.)<br />
Білокінь С.І. 317, 419, 485, 489<br />
Білокур Катерина 341 (перс.)<br />
Бобринський О. 245 (перс.)<br />
Богомаз Б .45 (іл.)<br />
Боккачо Д. 449<br />
Болдирєв В.В. 415<br />
Бродський Л. 245 (перс.)<br />
Брюховецький В.С. 502 (ред.)<br />
Букшина Т.Ф. 531<br />
Бутаков Олексій 311 (перс.)<br />
Вартанова О 464<br />
Вейкшан В. 15 (іл.)<br />
Вереміїва І. 68<br />
Веремійчик О. 583<br />
Верес О. 148<br />
Вернадський В.І. 269, 448 (перс.)<br />
Верстюк В. 421 (ред.)<br />
Виговський Іван 235 (перс.)<br />
Вишиваний Василь 303, 320, 323<br />
(перс.)<br />
Волинський Кость 486<br />
Высоцкий С. 23 (ред.)<br />
Габсбург див. Вишиваний Василь<br />
Галаган Григорій 245, 288, 290 (перс.)<br />
Галагани (рід.) 320 (перс.)<br />
Гейдек Петро 49 (перс. та іл.)<br />
Геродот 161 (перс.)<br />
Гете Й.-В. 270, 281, 448 (перс.)<br />
Гижа М. 224 (перс.)<br />
Гирич І. 513<br />
Гілецький М. 224 (перс.)<br />
Гнатенко В. 550<br />
Гордієнко Кость 208, 391, 425 (перс.)<br />
Горобець В.М. 501<br />
Грановський Б.В. 458, 532<br />
Гречанюк С. 57<br />
Грушевська Катерина 294, 305, 328,<br />
392, 431, 518, 553 (перс.)<br />
Грушевський Михайло 252, 268, 319,<br />
345, 353, 367, 438, 448, 513,<br />
522, 557, 572, 579 (перс.)<br />
Губарець В. 387<br />
Гурдзан В. 329, 356<br />
Даниш Т. 224 (перс.)<br />
Демидов-Сан-Донато П. 245 (перс.)<br />
Дзира Я. 487<br />
Дзюба І.М. 314,315 (вступ. ст.); 335<br />
(упоряд.), 471<br />
Дідиченко Т. 472<br />
Дорошенко Петро 79 (портр.)<br />
Драгоманов Михайло 41, 42, 86, 123,<br />
132, 136, 144, 220, 277, 362, 448,<br />
514, 532 (перс.)<br />
Драч Іван 380 (ред.)<br />
Дурдуківський Володимир 229, 430,<br />
448 (перс.)<br />
Євтушенко В.М. 64 (іл.)<br />
Єлизавета [Ярославна] 74, 104, 131, 248<br />
(перс.)<br />
Єфремов Сергій 510, 529 (портр.)<br />
Жадько В. 414,581<br />
Жигун С. 551<br />
Жижко С. 329, 356 (ред.)<br />
Жмир (Жмыр) В.Ф. 23 (авт. і пер.), 52,<br />
450, 468<br />
Жолоб С.К. 314, 315 (ред.)<br />
Журавель А. 224 (перс.)<br />
Закревський М. 140, 143<br />
Заліток Л.М. 545<br />
Заньковецька Марія 440, 449 (перс.)<br />
Заруба Д.О. 19 (іл.)<br />
Зінченко Н. 533<br />
Іванченко Раїса 207 (перс.)<br />
Ісаков С. 62<br />
Кагарлицький М. 341 (упоряд.)<br />
Каразин Василь 256, 394, 448 (перс.)<br />
Карамиш С. 496<br />
Кардаш П. 497 (перс.)<br />
Ковалинський В. 245<br />
Коваль Р. 380 (упоряд.)<br />
Кожелянко В. 352<br />
Козієнко В. 68<br />
Колесниченко Юрій 74, 124, 248<br />
Колодійчук Євген 428, 503, 515<br />
Кондратюк М.В. 555<br />
Коновал О. 422 (упоряд.)<br />
Корецька А. 490, 504<br />
Косач Михайло 62, 65, 200, 202, 221,<br />
448 (перс.)<br />
Косовська-Рошкулець О. 234<br />
Косовський Володимир 12, 273, 287,<br />
301, 320, 448 (перс.); 87, 254, 258, 266,<br />
326, 359, 505<br />
Костенко Л. 355<br />
Костюк С. 319 (іл.)<br />
Костюченко П. 3,31 (іл.)<br />
Кот С. 497 (перс.)<br />
Котляр Е. 4 (іл.)<br />
Кочан Н. 347 (упоряд.)<br />
Кочур А.Г. 314,315 (упоряд.)<br />
Кочур Григорій 182, 188, 216, 314,<br />
315; 195, 222, 272, 406, 408, 448<br />
(перс.)<br />
Кочур-Воронович І. 216 (портр.)<br />
Кравець-Кравченко А. 254, 258<br />
Кривенко О. 319 (ред.)<br />
Кривинюк Михайло 118 (перс.)<br />
Кропивницький Марко 308 (перс.)<br />
Крушельницька Лариса 386<br />
Крушельницькі (родина) 386 (фото)<br />
Лазаревська Г.М. 129 (фото)<br />
Лазаревська Ганна 129 (фото)<br />
Лазаревська Катерина 129 (фото)<br />
Лазаревський Борис 129 (фото)<br />
Лазаревський Гліб 129 (фото)<br />
Лазаревський О.М. 129 (фото)<br />
Лазаревський Олександр 197 (перс.)<br />
Лазаревські (родина) 129, 448 (перс.)<br />
Лепкий Богдан 247 (перс.)<br />
Лисенко Микола 10 (перс.)<br />
Литвин Г. 491<br />
Лісовий В. 351, 382 (упоряд.)<br />
Логвин Ю. 89 (перс.)<br />
Лозко Г. 331<br />
Лопата Василь 7, 52, 391, 425 (іл.);<br />
385<br />
Лукаш М. 449 (пер.)<br />
Лук’янова Л. див. Падун-Лук’янова<br />
Леся<br />
Людкевич Ярослава 188<br />
Ляшенко М. 319 (видав.)<br />
Мазепа Іван 79, 184, 196, 208, 425,<br />
486, 502, 526, 536, 569, 573, 574 (перс.)<br />
Мамай 481 (перс.)<br />
Марочко Василь 438 (перс.)<br />
Марченко Валерій 192, 206, 217, 239,<br />
448 (перс.); 213, 347<br />
Марченко М. 23 (рец.)<br />
Матяш І. 516<br />
Медников С. 13 (рец.)<br />
Мельниченко В. 556, 572<br />
Меншій Аліса 425 (рец.); 506, 507, 517-<br />
525, 535-538, 557, 573<br />
Михайличенко Н.В. 320 (іл.)<br />
Михайлишин В. 319 (іл.)<br />
Мицик Ю.А. 420 (упоряд.)<br />
Мірошниченко Л. 383<br />
Міхнушов О. 85 (іл.)<br />
Міщенко Ніна 524, 539 - 541, 558 -564,<br />
574 - 579<br />
Многогрішний Д. 79 (портр.)<br />
Мозолевський Б. 468<br />
Москаленко М.Н. 314, 315 (ред.)<br />
Мучій Ф. 224 (перс.)<br />
Мушкетик Ю. 385, 483<br />
Найден О. 340<br />
Невестюк Я. 224 (перс.)<br />
Неживий І. 565<br />
Неліна Т. 424 (упоряд.)<br />
Нічик В. 353<br />
Новикова М.О. 314, 315 (вступ. ст.)<br />
Огієнко Іван 569<br />
О’Коннор-Вілінська Валерія 183, 334,<br />
392 (перс.)<br />
Околітенко Наталія 2, 110, 404, 462,<br />
476<br />
Олесь Олександр 164 (перс.)<br />
Олійник-Рахманний Р. 335 (перс.)<br />
Омецінська Олена 95 (перс.)<br />
Орлик Пилип 121, 127, 128, 149, 262,<br />
497, 448<br />
Остапов О.Я. 391 (іл.)<br />
Павлів Б. 329, 356 (ред.)<br />
Павлушков М. 529 (портр.)<br />
Павлюк І. 542<br />
Падалка І. 387<br />
Падун-Лук’янова Леся 344, 384<br />
(упоряд.), 433 (перс.)<br />
Паньківський Северин 101 (перс.)<br />
Пархоменко Л.О. 46 (рец.); 424<br />
(упоряд.)<br />
Пінчук С. 67 (рец.); 467, 469<br />
Плав’юк Микола 361, 410, 413(перс.)<br />
Плачинда Сергій 68, 463<br />
Погребенник Федір 298 (перс.), 335<br />
(упоряд.)<br />
Поклад Н. 492<br />
Полетика Григорій 108, 111, 137, 146,<br />
150, 163, 190, 255, 396, 448, 487, 501,<br />
555(перс.)<br />
Поліщук В. 509, 543<br />
Положевець Марія 283; 283, 284<br />
(портр., перс.); 491, 492 (перс.)<br />
Положій В. 54, 466<br />
Попов В. 40 (іл.)<br />
Посельський В. 418<br />
Потьомкін Григорій 116 (перс.)<br />
Пристайко В. 345<br />
Приступко Н. 566<br />
Присяжна Ж.Г. 320 (іл.)<br />
Прожогін Н.Н. 46 (іл.)<br />
Проскура О. 484<br />
Проценко Людмила 306 (перс.)<br />
Проценко О. 351, 382 (упоряд.)<br />
Путро О. 391, 425 (рец.)<br />
Пушик Степан 53 (перс., портр.)<br />
Пчілка Олена 271, 392, 401 (перс.)<br />
Пясківська О. 568<br />
Ратушний А. 416<br />
Рильський Тадей 325 (перс.)<br />
Рильські (рід.) 291, 320 (перс.)<br />
Рогова П.І. 298<br />
Родик Костянтин 498<br />
Розумовський Кирило 201 (перс.)<br />
Россельс В. 22, 58 (пер.)<br />
Руднєв Є. 451, 493<br />
Руженцева Є. 544<br />
Русова Софія 112, 119 (перс.); 142, 484<br />
Савчин М. 417<br />
Савчук Ярослава 330<br />
Сагайдачний Петро 113 (перс.)<br />
Садовський Микола 440, 449, 454, 455<br />
(перс.)<br />
Самійленко Володимир 154 (перс.,<br />
портр.); 212 (перс.)<br />
Самійленко Микола 333 (перс.)<br />
Самойлович І. 79 (портр.)<br />
Саратов І. 354<br />
Свербигуз Володимир 365, 389<br />
Сверстюк Євген 178<br />
Святоцький О.Д. 338, 339 (ред.)<br />
Сергійчук В. 313<br />
Сивокінь Г. 482<br />
Симиренки (рід.) 296, 320, 429 (перс.)<br />
Симиренко Василь 245, 289, 296 (перс.)<br />
Сірко Іван 354 (перс.)<br />
Слабошпицький М. 474<br />
Славинський М. 475<br />
Смужаниця-Марченко Н.М. 213, 347<br />
(упоряд.)<br />
Соломка В.А. 545<br />
Сохань П. 446 (ред.)<br />
Сохацька Є. 569<br />
Старицький О.Ф. 202, 221<br />
Сталін Й. 80, 90 (перс.)<br />
Старицька Марія 366, 392 (перс.)<br />
Старицька-Черняхівська Людмила 80,<br />
81, 90, 122 (перс., портр.); 84, 172, 174,<br />
175, 182, 198, 300, 392, 395, 504, 553,<br />
568, 569 (перс.); 141, 154, 156, 159, 168,<br />
189, 231, 237, 304, 318, 503, 509<br />
Старицький Михайло 36, 60, 67-69,<br />
109, 169, 293, 307, 309, 324, 377, 436,<br />
488, 509, 543, 564, 568, 570 (перс.)<br />
Старицькі (рід.) 107, 324, 543 (перс.)<br />
Сташенко Н. 570<br />
Степанишин Б.І. 46 (рец.); 48 (перс.)<br />
Стефаник Василь 44 (перс.)<br />
Стеценко Кирило 11,46,50,76,411,424<br />
Стецько С. 329, 356 (ред.)<br />
Стешенко Іван 126,134 (перс., портр.);<br />
179, 210, 215, 275, 369, 431, 448, 570<br />
(перс.)<br />
Стешенко Ірина 392 (перс.)<br />
Стешенко Оксана 286, 392, 570 (перс.)<br />
Стрільців Василь 452 (перс.)<br />
Стус Василь 270, 448 (перс.)<br />
Сулько Валентин 39 (перс.)<br />
Суровцова Надія 332, 344, 384; 392,<br />
397 (перс.)<br />
Тарасова О. 526<br />
Тарновський Василь 299 (перс.)<br />
Тарновські (рід.) 292, 320 (перс.)<br />
Терен В. 361, 542<br />
Терещенко В.В. 46 (іл.)<br />
Терещенко М. 245 (перс.)<br />
Томазов В. 306 (уклад.)<br />
Трипачук В.М. 386 (упоряд. і ред.)<br />
Тулуб Олександер 215 (уклад.); 437<br />
(перс.)<br />
Тулуби Олександери 176, 448 (перс.)<br />
Тутковський Павло 387 (перс.)<br />
Тютюнник А. 54, 466<br />
Українка Леся<br />
41, 42, 60, 118, 383, 570 (перс.)<br />
Фащенко В. 479<br />
Фещенко-Чопівський Іван 316, 364,<br />
373, 375, 408, 448 (перс.)<br />
Франко Іван 43, 353 (перс.); 509<br />
(портр.)<br />
Фундуклей І. 245 (перс.)<br />
Ханенко Богдан 245 (перс.)<br />
Ханенко Варвара 245 (перс.)<br />
Харчук Б.М. 46 (рец.); 465<br />
Хижняк З.І. 501<br />
Хмельницький Богдан 79 (портр.)<br />
Хмельницький Юрій 79 (портр.)<br />
Хорунжий Михайло (батько) 23, 58<br />
(пер.); 251 (перс., портр.); 295; 563, 577,<br />
578, 581 (перс.)<br />
Хоткевич Богдан 265 (портр.)<br />
Хоткевич Гнат 244 (перс.)<br />
Хоткевичі (родина) 265 (перс.)<br />
Хропко П. 488<br />
Чередниченко Д. 381<br />
Чередниченко Євген 199, 225, 254<br />
(перс.); 254, 258<br />
Черкасенко Спиридон 142, 153, 164<br />
(перс.)<br />
Черняк В. 380 (ред.)<br />
Черняхівська Вероніка 97, 114, 297,<br />
312, 392 (перс.); 160, 171<br />
Черняхівський Євген 448 (перс.)<br />
Черняхівський Михайло 448 (перс.)<br />
Черняхівський Олександр 279, 448<br />
(перс.)<br />
Черняхівські (брати) 322,376 (перс.)<br />
Чехівський В. 529 (портр.)<br />
Чижевський Дмитро 194 (перс.)<br />
Чикаленки (рід.) 320 (перс.)<br />
Чикаленко Євген 302, 327, 378, 448<br />
(перс.)<br />
Чичканов П. 17 (іл.)<br />
Чубинський Павло 78, 448 (перс.)<br />
Шаповал Юрій 345<br />
Шевченко Тарас 134, 509 (портр.); 311,<br />
442, 444 (перс.)<br />
Шевчук Анатолій 342<br />
Шевчук Валерій 166 (упоряд.); 403,<br />
426, 495, 547<br />
Шендеровський В. 445<br />
Шкляр В. 54, 466<br />
Штонь Г. 58 (рец.)<br />
Шумило Н. 8 (рец.)<br />
Щербаченко Т. 571<br />
Юркевич Юрій 157, 177, 348<br />
Юрченко О. 527, 528, 548, 582<br />
Якимець Яков 155<br />
Якимів Ю. див. Колесниченко Ю.<br />
Якимов Ю. див. Колесниченко Ю.<br />
Янович В. 224 (перс.)<br />
Ясенецька М. 224 (перс.)<br />
Ясінський Богдан 349<br />
Яхненки (рід.) 429 (перс.)<br />
Окремо видані твори Юрія Хорунжого<br />
Матеріал розташований в алфавіті назв творів письменника.<br />
Борвій: Роман-драма. – К., 1987. 67<br />
Вірую: Роман. – К., 2001. 319<br />
Вісім місяців – лише мить: Повість. – К., 1967. 2<br />
Глаза в зеркале: Повести и рассказы. – М., 1984. 58<br />
Гонитва до мосту: Повість. – К., 1983. 52<br />
Давні мелодії: Іст. оповідання. – К., 1971. 7<br />
Дзвонити тричі: Оповідання та повість. – К., 1971. 8<br />
Дивний камінь: Оповідання, повість. – К., 1976. 19<br />
Злет і заземлення Григорія Полетики: Іст.- сучас. роман. – К., 1994. 190<br />
Коли промовляють фальконети: Повість. – К., 1988. 70<br />
Літа надій: Повісті. – К., 1986. 64<br />
Любов маєш – маєш згоду: Іст. роман. – К., 2003, 2004. 391, 425<br />
Людям мила: Оповіді про Людмилу Старицьку-Черняхівську –<br />
письменницю, патріотку, страдницю... – К., 1993. 172<br />
Микола Плав’юк: Україна – життя моє. Т.1. – К., 2002. 361<br />
Мужі чину: Іст. парсуни. – К., 2005. 448<br />
Сага про Ярославових доньок. – К., 1997. 248<br />
Садовський садить сад – з Марією і без: Роман. – К., 2005. 449<br />
Серця міддю не окути: Повісті. – К., 1990. 91<br />
Таємна грамота: Іст. повість. – К., 1990. 92<br />
Українські меценати: Доброчинність – наша риса. – К., 2001. 320<br />
Чуєш, брате мій: Повісті. – К., 1989. 76<br />
Шість балів за впертість: Повісті. – К., 1982. 46<br />
Шляхетні українки: Есеї-парсуни. – К., 2003. 392<br />
Ярмарок у Дрогобичі: Повість і оповідання. – К., 1984. 59<br />
Зміст<br />
Від укладача…………………………………………………3<br />
Менший А. Творчі горизонти Юрія Хорунжого………. …4<br />
Хорунжий Ю. Автобіографія……………………………….16<br />
Покажчик праць Юрія Михайловича Хорунжого………...20<br />
Література про життя, літературну, наукову та громадську<br />
діяльність Юрія Михайловича Хорунжого………………...48<br />
Участь Юрія Михайловича Хорунжого у<br />
літературних заходах, наукових конференціях<br />
і громадських акціях……………………………………58<br />
Допоміжні покажчики…………………...…………………..75<br />
Іменний покажчик……………………………………...75<br />
Окремо видані твори Юрія Хорунжого………….........80<br />
Довідкове видання<br />
Академія педагогічних наук України<br />
Державна науково-педагогічна бібліотека ім. В. О. Сухомлинського<br />
Юрій Михайлович Хорунжий<br />
Біобібліографічний покажчик<br />
Упорядник Рона Станіславівна Жданова<br />
Вступна стаття Аліса Меншій<br />
Науковий редактор Рогова Павла ІванівнаUnknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-47631432952502673232010-04-16T14:47:00.000+03:002010-04-20T10:56:21.777+03:00Мужі чину: Історичні парсуни<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="http://artvertep.com/res/images/store/big/5414.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="http://artvertep.com/res/images/store/big/5414.jpg" /></a></div>Вони не плакали, не стогнали, не скиглили, не сиділи на печі й не били себе в груди з демагогічними викриками. Вони працювали упродовж трьох століть і дещо встигли зробити й роблять для України. Ця книжка — про таких чоловіків дії: від творця першої Конституції Пилипа Орлика до студентів, які змінили політичний клімат у жовтні 1990-го і стали предтечею Народного вибуху 2004-го.<br />
<br />
Ілюстрована унікальними документальними знімками.<br />
<span class="Apple-style-span" style="line-height: 24px;"><br />
</span><br />
<span class="Apple-style-span" style="line-height: 24px;">Мужі чину. – К., “Вид-во ім. О. Теліги”, 2005. - 421 с.; </span>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-46747334145737367242010-04-16T13:49:00.002+03:002010-04-20T10:55:34.436+03:00САДОВСЬКИЙ САДИТЬ САД З МАРІЄЮ І БЕЗ...<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg_zkuFiSbRgujwTGX298NG89fhkf9HVesKzw1roT-OGu408dnsZrfl8TLiJhb4KS5a-sCBM3NAakqKoElcDlJ7WVgJSsf76wqNmUmbjUFnMcecg-Q2OqUxZ-4K9qmAhMwuM6-VaPwSR6t0/s1600/image002.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg_zkuFiSbRgujwTGX298NG89fhkf9HVesKzw1roT-OGu408dnsZrfl8TLiJhb4KS5a-sCBM3NAakqKoElcDlJ7WVgJSsf76wqNmUmbjUFnMcecg-Q2OqUxZ-4K9qmAhMwuM6-VaPwSR6t0/s320/image002.jpg" /></a> Роман присвячений корифею української професійної сцени, засновнику і директору першого стаціонарного українського театру в Києві та Ужгороді, видатному майстру – актору і режисеру, одному з перших українських кіноартистів, блискучому письменнику – мемуаристу і перекладачу – Миколі Садовському (1856 – 1933).<br />
У творі через архівні матеріали висвітлено стосунки Садовського з багатьма політичними і культурними діячами, колегами по сцені, зокрема, драматичні, із зіркою української сцени Марією Заньковецькою. Читач зможе дізнатися про маловідомі, навіть театрознавцям, еміграційний (1920-26 роки) і останній, після повернення, київський періоди життя і творчості великого митця і патріота.<br />
– К., “Фенікс”, 2005. – 392 с.<br />
<div><br />
</div>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-8863168870429144592010-04-16T12:41:00.000+03:002010-04-20T10:57:55.303+03:00Юрій Хорунжий. Любов маєш - маєш згоду.<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="http://km-academia.ukma.kiev.ua/pic/horunzhiy_mazepa.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="http://km-academia.ukma.kiev.ua/pic/horunzhiy_mazepa.jpg" /></a></div><span class="Apple-style-span" style="font-family: Arial; font-size: small;"><span class="Apple-style-span" style="font-size: 13px;"><br />
</span></span>Історичний роман про І. Мазепу.<br />
<br />
Хто над ким? Обставини, проти яких ми безпорадні, чи ми, які створюємо їх і спрямовуємо? Та вічна проблема "вождь нації, держава і народ", котру намагався вирішити Іван Мазепа залежно саме від обставин, урешті-решт багато втративши, але чимало й осягнувши, зрозумівши...<br />
Викрутаси світової історії вперепліт з інтимним життям українського гетьмана, зусиллями кошового отамана Костя Гордієнка, замірами російського і європейських монархів.<br />
<br />
<br />
<div class="MsoNormal" style="line-height: 150%; margin-bottom: .0001pt; margin-bottom: 0cm; margin-left: -14.2pt; margin-right: -2.85pt; margin-top: 0cm; text-align: justify; text-indent: 14.2pt;"><span lang="UK" style="line-height: 150%;">Любов маєш – маєш згоду. – К., “КМ Академія”, 2003. – 328 с.; <o:p></o:p></span></div>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-9291607626011021812010-04-16T12:33:00.000+03:002010-04-20T10:58:25.715+03:00Шляхетні українки. Есеї-парсуни<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="http://www.knyha.com/t/docman/image/10341/10341_big.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="http://www.knyha.com/t/docman/image/10341/10341_big.jpg" /></a></div>Документально-есеїстична книжка письменника Юрія Хорунжого присвячена драматичним, в більшості випадків трагічним, долям Олени Пчілки, Людмили Старицької-Черняхівської, Марії Старицької, Оксани Стешенко, Вероніки Черняхівської, Ірини Стешенко, Катерини Грушевської, Валерії О'Коннор-Вілінської, Надії Суровцової - щирих патріоток України, творців її культури, шляхетних не лише за походженням, а й за своїм чином.<br />
Видання ілюстроване унікальними світлинами, зокрема з фотоархіву автора і музейних фондів.<br />
<span class="Apple-style-span" style="line-height: 24px;"><br />
</span><br />
<span class="Apple-style-span" style="line-height: 24px;">Шляхетні українки. – К., “Вид-во ім. О. Теліги”, 2003. – 206 с.; </span><br />
<br />
<a name='more'></a><br />
<br />
Дякуємо Крайовій Управі Організації України Канади ім. О.Басараб <br />
за сприяння у виданні цієї книжки.<br />
<br />
Уведення до книжки<br />
<br />
Чому ці жінки, ці яскраві постаті нашої історії, про яких піде мова, зібралися під одною палітуркою, точніше, чому я зібрав їх?<br />
Ні, вони таки самі згуртувалися, їх зібрала сама Доля, українська земля, на якій вони народилися, і Час, ота мить в його безкінечності, коли треба було гуртувати Народ і збирати Державу.<br />
Усі вони були дворянками за званням і людьми великого, чистого Сумління, незважаючи на відносні матеріальні статки, які, здавалося б, мали забезпечити їм безжурне існування. Але за їхніми вікнами вирувало Життя в усій багатоликості, стукало у стіни їхніх домівок і в їхні серця, і вони відхилили фіранки зашторених вікон, вийшли у Світ.<br />
Героїні моїх есеїв були добре знайомі між собою (і це ще одна причина мого зацікавлення), жили поряд, колегувалися, дружили, зустрічалися на вечірках і урочих зібраннях, вдома одна в одної. Київ для них був затісний... Так само і Відень, Прага. Котрась із них навіть здибає свою давню колежанку в далекому засланні, куди їх закинула сваволя тирана... Але головне - це українська корисна праця. То була ідейна мета їхнього життя - як в Україні, так і на еміграції, як на волі, так і в ув'язненні.<br />
Їх згуртувала Українська Народна Республіка: працею в її інституціях - зрілих жінок, і навчанням, вихованням, всотуванням досвіду старших - молодими дівчатами, які понесуть згодом набуте через усе життя, через тюрми, поневіряння, смерть... УНР - короткий період нашої державності, її неоціненний прецедент, завдяки якому врешті відбулася держава Україна, - то був іспит для моїх героїнь, який вони витримали з честю. УНР постала для них і в них самих.<br />
Усі вони мали шляхетне походження. Маю на увазі не тільки офіційне дворянське звання, а їхні давні козацькі корені, тобто це була виплекана Часом справжня українська аристократія, не у владному, а в духовному вимірі цієї понятійної категорії. Дійсно, дворянський рід Олени Пчілки закорінився у далекому тлумачеві (драгоманові) у козацькому війську Богдана Хмельницького. Пращури дворян Старицьких були і серед козацької старшини, і серед українського духівництва. Предок Грушевських був чигиринським сотником за гетьманування Хмельницького та Виговського і звався просто - Груша... Валерія О'Коннор-Вілінська доводилася родичкою Старицьким і Лисенкам, отож мала спільні з ними козацькі корені. Прадід Надії Суровцової носив козацьке прізвище Сирівець, хоча уже мав дворянське звання.<br />
Врешті голос крові і звитяги предків озвався в моїх героїнях, як озвався він в онуки запорожця Андрія Нещадими з п'єси Людмили Старицької-Черняхівської "Останній сніп"...<br />
... Коли читач перегорне останню сторінку книжки, познайомившись із життям цих славних жінок, ще мало відомих загалові (це також спонукало мене до написання), їхніми діями, їхньою творчою культурною і громадською працею, то зрозуміє, що вони були справді шляхетні - не лише за своїм походженням, а й за своїм чином.<br />
<br />
Зміст<br />
<br />
Уведення до книжки.<br />
<a href="http://www.ukrlife.org/main/minerva/parsuny_pch.htm">Олена Пчілка: Горда жіноча душа.</a><br />
Людмила Старицька-Черняхівська: Лицарка честі і праці.<br />
<a href="http://www.blogger.com/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0:%20%D0%93%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D1%8F%20%D1%83%20%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%96%20%D0%9B%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0.">Марія Старицька: Господиня у школі Лисенка</a>.<br />
<a href="http://www.blogger.com/%D0%9E%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE:%20%D0%92%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D1%96%D1%80%D1%96%D1%8F%20%D0%B7%20%D1%87%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%8E%20%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%8E.">Оксана Стешенко: Валькірія з чорною косою.</a><br />
<a href="http://www.blogger.com/%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0%20%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%8F%D1%85%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0:%20%D0%97%D1%80%D1%83%D0%B1%D0%B0%D0%BD%D0%B0%20%D0%B3%D1%96%D0%BB%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B0%20%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85.">Вероніка Черняхівська: Зрубана гілка древа Старицьких</a>.<br />
Ірина Стешенко: Берегиня роду.<br />
Катерина Грушевська: Скрізь дала блискучі докази свого таланту.<br />
Валерія О'Коннор-Вілінська: У тузі за Батьківщиною і коханим.<br />
Надія Суровцова: Зв'язкова поколінь.Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-63398578172322929042010-04-16T11:35:00.000+03:002010-04-20T10:59:07.185+03:00Українські меценати; Доброчинність — наша риса.<span class="Apple-style-span" style="font-family: Arial, Helvetica, sans-serif; font-size: 11px;"></span><br />
<div class="fonta12" style="font-family: Arial, Helvetica, sans-serif; font-size: 12px;"><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="http://www.knyha.com/t/docman/image/10020/10020_big.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="http://www.knyha.com/t/docman/image/10020/10020_big.jpg" /></a></div><span class="Apple-style-span" style="font-family: 'Times New Roman'; font-size: medium;">Книжка есеїв про родини Тарновських, Ґалаґанів, Симиренків, Чикаленків, Рильських, Василя Вишиваного і Володимира Косовського - доброчинців, які прислужилися розвою української культури і суспільства загалом.</span><br />
<span class="Apple-style-span" style="font-family: 'Times New Roman'; font-size: medium;"><br />
</span><br />
<span class="Apple-style-span" style="font-family: 'Times New Roman'; font-size: medium;"></span><br />
<div class="MsoNormal" style="line-height: 150%; margin-bottom: .0001pt; margin-bottom: 0cm; margin-left: -14.2pt; margin-right: -2.85pt; margin-top: 0cm; text-align: justify; text-indent: 14.2pt;"><span lang="UK" style="line-height: 150%;">Українські меценати. Доброчинність – наша риса. – К., “ КМ Академія”, 2001. – 136 с.; <o:p></o:p></span></div></div>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-52095182750677819682010-04-16T10:55:00.002+03:002010-04-16T10:55:37.221+03:00ЗЛЕТ І ЗАЗЕМЛЕННЯ ГРИГОРІЯ ПОЛЕТИКИ<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiy9xekibqLz0hMsLXDQveraaLGUdDKi5sY0xs9eng4CXJIpTGktTNxbspKCy9glNjU707IlC2SrcfZxObuIIGOgLm7R-_MimrhDrtezVN6fxF9qmc2JH0-P61O0NkSsfuMPnHvL7SZF2Ly/s1600/image002.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiy9xekibqLz0hMsLXDQveraaLGUdDKi5sY0xs9eng4CXJIpTGktTNxbspKCy9glNjU707IlC2SrcfZxObuIIGOgLm7R-_MimrhDrtezVN6fxF9qmc2JH0-P61O0NkSsfuMPnHvL7SZF2Ly/s320/image002.jpg" /></a></div>Роман побудований в кількох часових площинах: від наших днів – углиб історії, до другої половини 18 століття. Головний герой – історик за фахом – обирає тему для своїх досліджень, а саме пошуків автора славнозвісної пам”ятки української літератури «Історія Русів».<br />
У застійний період історик зустрів чималий опір , йому намагалися нав”язати іншу, «сучаснішу» тему, цькували, хотіли звільнити з роботи і т. ін. Тв він вистояв і дочекався свого часу, коли зміг працювати над тим, до чого лежала душа. <br />
- К., “Український письменник”, 1994. – 288 с.Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-54073968490117820752010-04-15T14:57:00.000+03:002010-04-20T10:48:37.685+03:00СЕРЦЯ МІДДЮ НЕ ОКУТИ<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhDoHa9qje-50CykNZZhW7sK27A_kG13QFqIAm6Uk_gPOeYwJSJ3nRoBQihuorayHrIxGPluJn8DX6oa0NLCVsB7ZfHaqYHlqyApLTsrxG0XdopiACju14-LWFwa3EDubSHssWgvFqzatJ4/s1600/image002.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhDoHa9qje-50CykNZZhW7sK27A_kG13QFqIAm6Uk_gPOeYwJSJ3nRoBQihuorayHrIxGPluJn8DX6oa0NLCVsB7ZfHaqYHlqyApLTsrxG0XdopiACju14-LWFwa3EDubSHssWgvFqzatJ4/s320/image002.jpg" /></a></div>Книжка відзначається тематичною розмаїтістю. У повісті, яка винесена в заголовок, доля головного героя простежується впродовж чотирьох десятиріч: від подій 1946 року в київській Лук”янівській в”язниці, через етапи й сталінський концтабір на території Комі АРСР до аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року.<br />
У повісті «Надія» змальоване життя дівчини, котра залишивши дім і батька, опиняється віч-на-віч із суспільством застою – глухим і байдужим до людської долі, наскрізь просякнутим брехнею і лицемірством. <br />
Повість «Ах, вернісаж, ах вернісаж...» присвячена вічній проблемі: художник і суспільство, пошуки істини і намагання залишитися людиною за будь-яких обставин. <br />
– К., “Молодь”, 1990. – 189 с.Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-76200275977553753122010-04-15T13:50:00.000+03:002010-04-20T10:49:43.712+03:00ТАЄМНА ГРАМОТА<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiQXRtXmNowcqkaEPx9pbPR234mp3OgUO8fJkzhODxlljx6cyc_gGEWtNO0q0Kfk-6sbhEU8xOIhlZhLK8o42UP6DGkqGd53_l_QLtHL9DEQUkl2OnAYtWLkoHsaSNJhrlFwJhehnHMoofK/s1600/image002.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiQXRtXmNowcqkaEPx9pbPR234mp3OgUO8fJkzhODxlljx6cyc_gGEWtNO0q0Kfk-6sbhEU8xOIhlZhLK8o42UP6DGkqGd53_l_QLtHL9DEQUkl2OnAYtWLkoHsaSNJhrlFwJhehnHMoofK/s320/image002.jpg" /></a></div>Історична повість, яка присвячена подіям 70-х років ХІХ сторіччя на Чигиринщині. В творі яскраво описані долі українських революціонерів-народників Володимира Дебогорія-Мокрієвича, Михайла Фроленка, Яківа Стефановича, Івана Бохановського, Лева Дейча, Валер”яна Осинського, Володимира Свириденка, Йосипа Давиденка, Миколи Полетики, Михайла Гудзя, Григорія Попка, Юхима Олійника, Івана Піскового, Кузьми Прудкого, Марії Ковалевської та багатьох інших.<br />
Вищезгадані особистості заради кращої долі свого народу залишили своє забезпечене життя: престижну роботу, навчання в вищих учбових закладах, сім”ї тощо. Внаслідок чого, багато з них втратили все, а деякі навіть життя...<br />
– К., “Веселка”, 1990. – 235 с.Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-30331642334812224062010-04-15T13:47:00.000+03:002010-04-20T10:50:23.630+03:00КОЛИ ПРОМОВЛЯЮТЬ ФАЛЬКОНЕТИ<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj878IgZo-5PKu8p1tMrIr5bDSGkU0FJVbgyVK-KaZW2lErXU_L9mg8gl4ps7ZtET2wwV5fLKzOLot4XcWAlKuHn2vceEjb1WHD_1hj_tzdAdm8hU_roth-ROP6SuBJYvedn7nq9vgWQR79/s1600/image001.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj878IgZo-5PKu8p1tMrIr5bDSGkU0FJVbgyVK-KaZW2lErXU_L9mg8gl4ps7ZtET2wwV5fLKzOLot4XcWAlKuHn2vceEjb1WHD_1hj_tzdAdm8hU_roth-ROP6SuBJYvedn7nq9vgWQR79/s320/image001.jpg" /></a></div>Цей історичний триптих об”єднує спільна ідея боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів у період, коли вона набула особливої гостроти: наприкінці 16 та в 17 століттях.<br />
У повістях поставлено важливі морально-етичні проблеми: вірність своєму народові на противагу матеріальному благополуччю й високим чинам, пошуки свого місця й громадянського «я» серед бурхливих подій того часу, духовне єднання вождя й народу – порушення цієї заповіді призводить до трагічних подій історії.<br />
Геогафія повістей широка – від грецького Афону до Поділля, Києва, Чигирина і Запорізької Січі. Діють тут як відомі історичні постаті, так і прості козаки, селяни, міщани, вчителі й учні Київського колегіуму.<br />
– К., “Молодь”, 1988. – 183 с.Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-26045148215170844692010-04-15T13:44:00.000+03:002010-04-20T10:49:03.622+03:00Борвій. Роман про Михайла Старицького<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgxMWI8me6JAIDGAatfgKPNfDr74ZXel_TmiCHw6-BU6mGiWIsBfJ0MeAWFmhCV64fBYr_DQ446DG7jBYJqYRZrrpZgNDmRQ7DasoLuF2PDXwLTDnUDHHJVmMTM4GLSzWoDY-n_BpyGh2Fs/s1600/image002.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgxMWI8me6JAIDGAatfgKPNfDr74ZXel_TmiCHw6-BU6mGiWIsBfJ0MeAWFmhCV64fBYr_DQ446DG7jBYJqYRZrrpZgNDmRQ7DasoLuF2PDXwLTDnUDHHJVmMTM4GLSzWoDY-n_BpyGh2Fs/s320/image002.jpg" /></a></div>Цей роман присвячений життю та творчості Михайла Петровича Старицького, видатного українського письменника, другої половини ХХ століття, поета, драматурга, прозаїка, перекладача, видавця, театрального та громадського діяча. Його п”єси «За двома зайцями», «Циганка Аза», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», трилогія про Богдана Хмельницького, роман про Устима Кармелюка, інші твори увійшли до скарбниці української класичної літератури.<br />
В «Борвії» діяльність М.П. Старицького розкривається на фоні важкого періода в громадському та культурному житті українського народу.<br />
– К., “Радянський письменник”, 1987. – 475 сUnknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-44212095948333380812010-03-29T12:51:00.001+03:002010-04-29T12:53:47.382+03:00Гонитва до мосту<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjxkIPJyJ8dNghY38yoh_bxi4XwEda6ikJpkKMXbCEl0rYc6fD1Ho7lcuT1UEX27vKpQUgiiydpVUS4cGXMAMuhmK9zGoaBlWV7kU6c99m2n-N6AshUc0yqyDQm8Lay0mzcOGWws8Cg1gdB/s1600/image001.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjxkIPJyJ8dNghY38yoh_bxi4XwEda6ikJpkKMXbCEl0rYc6fD1Ho7lcuT1UEX27vKpQUgiiydpVUS4cGXMAMuhmK9zGoaBlWV7kU6c99m2n-N6AshUc0yqyDQm8Lay0mzcOGWws8Cg1gdB/s320/image001.jpg" /></a></div><br />
Ця повість присвячена одній з найяскравіших сторінок скіфської історії. Основу розповіді складають події, пов”язані зі спробою царя древньої Персії Дарія Гістаспи завоювати Скіфію в 514 році до н.е. Умінням та відвагою, перемігши велике військо ворога, скіфи здобули собі славу непереможних.<br />
Повість знайомить з ріноманітними традиціями та звичками, які характерні для скіфських племен, персів, греків та інших народів, які брали участь у цій війні.<br />
– К., “Веселка”, 1983. – 135 с.;Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-39747856722563128472010-03-28T12:56:00.000+03:002010-04-29T12:57:58.517+03:00Владимир ЖМЫР, Юрий ХОРУНЖИЙ<br />
<br />
СКИФЫ<br />
<br />
Историческая повесть<br />
(печатается с сокращениями)<br />
<br />
<br />
<a name='more'></a><br />
<br />
<br />
ЧАСТЬ ПЕРВАЯ<br />
<br />
Прозвучал клич, и погнал царь<br />
грозовой клин боевых войск<br />
за рубеж вод, где чужой край,<br />
и попрал мир.<br />
И срубил плот, и связал мост<br />
через пролив тот.<br />
<br />
Э с х и л. Персы<br />
<br />
<br />
1<br />
<br />
Казалось, сам светоносный Ахурамазда - бог, настолько мудрый,<br />
насколько и благий, - освятил это утро первого дня весеннего месяца<br />
вияхна*. Солнце, не жгучее, а теплое и ласковое, залило Сузы**, а утреннее<br />
уличное многолюдье сегодня превратилось в настоящее столпотворение.<br />
_______________<br />
* Староперсидское название месяца, частично совпадает с мартом.<br />
(Здесь и дальше примеч. авт.)<br />
** Один из центральных городов Древней Персии.<br />
<br />
Нежданный приход царских войск в Сузы вызвал множество толков. Одни<br />
говорили, что в Египте восстал наместник и собрал двести тысяч войска.<br />
Другие говорили: восстали не египтяне, а бактрийцы, и вражеское войско<br />
насчитывает не двести, а триста пятьдесят тысяч.<br />
Так говорили люди, а царские наблюдатели, эти глаза и уши царя,<br />
которые при других обстоятельствах не допустили бы подобных разговоров,<br />
загадочно усмехались и как бы невзначай прибавляли от себя некоторые<br />
подробности. Все чувствовали - близятся важные события.<br />
Но торговле это не мешало. Она с прибытием войска значительно<br />
оживилась. Сузанцы сочли бы непростительным грехом отпустить такое<br />
множество людей в поход с тяжелыми кошельками.<br />
И сегодня воинство толпилось, пило, дралось, покупало, меняло и<br />
медленно, но неудержимо продвигалось волнами к центру города, к насыпному<br />
холму, туда, где возвышалась на 60 локтей ападана - летняя резиденция царя<br />
земли.<br />
На площади перед ападаной, от которой спускались вниз два ряда<br />
каменных ступеней, разъезжали саки* в кожаных островерхих шапках, с<br />
короткими мечами, а в глубине, вокруг холма, стояли латники-персы. По<br />
ступеням, на всех площадках ападаны прохаживались увешанные оружием<br />
бессмертные** - гвардия царя. Их яркие желтые и оранжевые одежды, расшитые<br />
узорами и отороченные мехом барса, удивляли даже привычных к роскоши<br />
сузанцев.<br />
_______________<br />
* Азиатское племя, земли которого входили в состав Древней Персии.<br />
** Так их называли, потому что гвардия всегда имела постоянное<br />
число воинов - 10 тысяч. Отсюда видимость вечности, бессмертия<br />
царской гвардии.<br />
<br />
Во внутренние покои шум города едва проникал. Там, в левой зале,<br />
сидело и стояло двадцать человек. Шел совет.<br />
Сам Дарий, сын Гистаспа из рода Ахеменидов, царь Персии - под широким<br />
балдахином на троне, с жезлом в правой и маленьким пылающим рожком в левой<br />
руке. Два раба с опахалами и закрытыми белой тканью ртами стояли сбоку,<br />
недвижно - в зале было нежарко, даже немного прохладно. За рабами, на<br />
тронном возвышении, замерло четверо бессмертных персидской сотни, еще двое<br />
- внизу.<br />
Тут находились участники переворота, когда семь лет назад, десятого<br />
дня месяца багаядиса, Дарий с шестью соратниками ворвался в резиденцию<br />
самозваного царя-мага и убил его.<br />
Присутствовал, кроме того, мабед-мабедов* Барт, а также младший<br />
Ахеменид - брат Дария.<br />
_______________<br />
* Верховный маг. М а г и - жрецы в Древней Персии.<br />
<br />
Совет длился уже два часа. Все присутствующие успели высказать свое<br />
мнение и теперь повторялись снова и снова, выжидающе посматривая на Дария,<br />
который молчал...<br />
- Поэтому, - продолжал Ахеменид-младший, - не будет никакой пользы от<br />
этого похода. Я уже говорил, что скифы нищие, не имеют городов. Наши воины<br />
останутся недовольные, казна пустой.<br />
Командующий латниками Гобрий сидел на фоне крылатого льва с когтями<br />
орла, внимательно слушал и согласно кивал. Лицом своим, седой курчавой<br />
бородой он походил на изображенное за его спиной страшилище, однако речи<br />
говорил рассудительные:<br />
- По-моему, не следует идти далее Фракии. Там укрепимся, и тогда под<br />
ударом будут не только скифы. Откроется прямой путь на Элладу.<br />
Гобрий умолк. Казалось, он уже окончил, но внезапно заговорил снова:<br />
- Не надо спешить. Соберем большое войско. Посмотрим, как к этому<br />
отнесутся греческие полисы.<br />
Тогда резко заговорил мабед-мабедов:<br />
- Пусть свидетелем моим будет всемудрый Ахурамазда, если я понимаю,<br />
почему мы так долго обсуждаем этот вопрос. Разве великий Заратустра* не<br />
учит нас быть непримиримыми, презирать язычников? Эти дикари, эти<br />
муравьи** разбегутся перед непобедимым войском властелина властелинов.<br />
Нужно захватить, а еще лучше убить их царя, поставить другого, послушного.<br />
Пусть Ахурамазда приведет к счастливому концу дела рук твоих! - кончил<br />
маг, обращаясь исключительно к Дарию.<br />
_______________<br />
* Пророк и основатель религии зороастризма.<br />
** Согласно религии нечистые твари.<br />
<br />
- Скифов надо проучить. Они стали слишком уж... Все народы платят<br />
дань Персии и прислушиваются к каждому слову царя царей, а они считают,<br />
что это их не касается. А неслыханно наглое письмо к царю царей? Как они<br />
осмелились на такую дерзость! - Видарна коснулся самого больного места<br />
Дария. Он вообще себе многое позволял. И хотя Барт всегда не соглашался и<br />
спорил с ним, теперь они были заодно, и это сыграло решающую роль.<br />
- Значит, решено! - наконец произнес Дарий. - Через три дня<br />
выступаем, и пусть Ахурамазда рукой непоборной моей покарает скифов и<br />
уничтожит род их на вечные времена! - Царь прислонил жезл к трону и потер<br />
большое красное ухо. - Брат мой и те, кто левее Гобрия, вы остаетесь<br />
здесь, присмотрите именем Ахурамазды и царя за всеми, пока я буду в<br />
походе.<br />
Солнце показывало полдень, когда на верхних ступенях появились две<br />
сотни бессмертных, и толпа глухо охнула. Сотни разместились на четвертой<br />
ступени. Между колонн показался Дарий со своей свитой и остановился между<br />
крылатыми быками. Восторженный гул на площади перешел в настоящий рев и<br />
неожиданно оборвался глубокой тишиной, когда на вторую ступень слева от<br />
Дария выступил глашатай царя. Все замерло, лишь рабы-евнухи ритмически<br />
раскачивали опахала. Движения их были изящны, артистичны.<br />
Глашатай-египтянин, четко выговаривая слова, закричал в толпу:<br />
- Я, Дарий, царь великий, царь Персии, царь страны, сын Гистаспа,<br />
внук Аршамы, Ахеменид из племени Парси. С давних времен мы знатны.<br />
Ахурамазда дал мне царство. И вот я посоветовался с Ахурамаздой и другими<br />
богами. Поэтому по справедливости вершу я, выступая с войском моим против<br />
скифов. Я уничтожу их, потопчу край их, пленю все рукой могучей своей. Эти<br />
скифы коварны и не чтят великого Ахурамазды. Я чту Ахурамазду и поступлю с<br />
ними по желанию моему. Ибо справедливый и правый, я и караю сурово. Пусть<br />
Ахурамазда дарует добрый конец делам рук моих!<br />
- Йо! Ио, йо!.. - дико завыла толпа, и копья взметнулись, блестя<br />
клюгами*, и саки вздыбили коней, размахивая мечами.<br />
_______________<br />
* К л ю г а - собственно копье, то, что насаживается на древко.<br />
<br />
Глашатаи еще много раз выкрикивали царское решение в городе и в<br />
опустевшем лагере возле восточных ворот. Сотни гонцов на рысях несли весть<br />
дорогами и тропами на север, юг и восток, на запад, по большому царскому<br />
пути...<br />
А в Сузах, в пригороде, в лагере, на холмах, возле небольших<br />
алтарей-очагов под открытым небом, в часовенках, где хранили огонь, в<br />
многочисленных храмах родовых и племенных богов, наконец, в царском храме<br />
- везде резали коз, били быков, коней, жгли мясо, готовили хаому - пищу<br />
богов.<br />
Царь Дарий, весь двор, Барт, одетый в белоснежную сорочку до колен,<br />
подпоясанный позолоченным ремешком, в накинутом сверху пурпурном плаще с<br />
широкими рукавами, вступили в храм. Маги пели гимн воинственному сыну<br />
Ахурамазды, оку небес:<br />
<br />
Митре, владеющему широкими<br />
пастбищами, поклоняемся мы.<br />
Правдивому, красноречивому,<br />
тысячеухому, чудесносотворенному,<br />
десятитысячеглазому, высокому...<br />
<br />
Барт, торжественно прямой, медленно поднимался к огненному камню,<br />
держа в левой руке чашу, а правой чуть придерживая крышку. Наконец он<br />
достиг вершины пирамиды и начал лить хаому в пламя. По храму разнесся<br />
аромат.<br />
<br />
Он разжигает битву,<br />
Он стоит среди битвы,<br />
Разбивая ряды воинов... -<br />
<br />
гремел гимн.<br />
<br />
<br />
2<br />
<br />
Второго дня того же весеннего месяца вияхна ранним утром из западных<br />
ворот Суз выехал отряд бессмертных.<br />
Возглавлял отряд тридцатилетний Гаусана, сотник пятой персидской<br />
сотни. Кроме обычного снаряжения, имел он старательно зашнурованную сумку<br />
- в ней лежал приказ Дария вассальным грекам Ионии, Эолиды, Дориды* и<br />
островов.<br />
_______________<br />
* Поселения греков в Малой Азии.<br />
<br />
Только под вечер на четвертые сутки они прибыли в Эфес и прямо с<br />
дороги, в дорожной пыли, направились ко дворцу Продика, тирана города*.<br />
Гаусане весьма повезло. Продик отправлял тризну по своему умершему отцу,<br />
окончилось ристалище, и теперь гости возлежали за пищей и вином. В зале<br />
были и Гистией из Милета, и тиран Херсонеса, и другие ионийцы, эолийцы и<br />
островитяне. Гаусане не было нужды скакать дальше. Виночерпий второй раз<br />
обносил гостей, и пир еще не достиг того уровня беззаботного возлияния,<br />
которое необходимо достичь, чтобы в полной мере угодить богам и тени<br />
умершего.<br />
_______________<br />
* Правитель греческого города-государства.<br />
<br />
Гаусана передал царское послание Продику. Взгляды всех гостей<br />
устремились к нему.<br />
Дарий приказывал вассальным греческим городам снарядить флот, всего<br />
600 триер* и вспомогательных кораблей, а еще идти к Колхидонии над<br />
Босфором и готовить все, чтобы к приходу самого царя с войском можно было<br />
навести мост через Босфор.<br />
_______________<br />
* Военное судно с тремя рядами весел и парусами.<br />
<br />
- Недоброе задумал царь Дарий, говорю я вам, - прервал наконец<br />
затянувшееся молчание русый Мильтиад, тиран Херсонеса. - Готовится<br />
наступление на Элладу. Мы этого не должны допустить. Иначе конец надеждам<br />
освободиться от персов. Конец всему!<br />
Продик нахмурился, и рыжая борода прикрыла ему грудь.<br />
- Клянусь Зевсом, я не знаю, что тебе ответить. Но так оно и есть,<br />
как ты говоришь, уважаемый Мильтиад.<br />
Потом откликнулся еще один из гостей, растерянно вертя пустую чашу.<br />
- Но что мы можем? Я тоже обеспокоен наступлением на скифов. Греки<br />
Ольвии и Пантикапея издавна торгуют с ними. Скифы - это хлеб и скот. Но<br />
что делать?<br />
Мильтиад гордо встрепенулся:<br />
- Люди, собравшиеся здесь! Я вас спрашиваю. Не стыдно ли нам,<br />
сильнейшим и славнейшим среди греков, служить Дарию? Хватит! Клянусь<br />
богами Олимпа, время положить конец этому!<br />
Возникло беспокойное молчание. Все понимали, что каждое слово,<br />
сказанное теперь, может многое решить. Каждый боялся сказать это решающее<br />
слово...<br />
Наконец Гистией из Милета, Гистией, который совсем недавно вернулся<br />
из Персии, начал говорить своим вкрадчивым, но четким голосом, который<br />
никак не подходил к его тучному телу.<br />
- Понимаешь ли ты, Мильтиад, какой опасности мы можем подвергнуться?<br />
Недоброе советуешь. Разве будут считать нас смелыми, если, не обдумав и не<br />
рассчитав всего, мы выступим против Дария? Нет и еще раз нет! Не смелостью<br />
будет это, клянусь Аполлоном, не смелостью, говорю я вам, а безумием и<br />
безрассудством. Мы сослужим себе плохую службу. А торговля с персами? Нашу<br />
керамику покупают не только в Элладе и Скифии, но и в Великой Персии. Наши<br />
мастера-строители имеют заказы от персидской и мидийской знати, и казна<br />
городов наших всегда полна.<br />
Гистией умолк и оглядел присутствующих. Продик сосредоточенно<br />
вглядывался в чашу, тиран Кизика рассматривал рисунок на подносе,<br />
правитель Самоса оправлял хитон - все были чем-то заняты, и только<br />
Мильтиад твердо смотрел на оратора.<br />
- Поэтому, - продолжал Гистией, наклоняясь большим телом, -<br />
необходимо сейчас решить, кто сколько триер выставит, а не заниматься<br />
пустыми и вредными разговорами.<br />
Все согласно закивали головами, и Продик, облегченно вздохнув,<br />
сказал:<br />
- Пусть Арей* решает нашу судьбу!<br />
_______________<br />
* Бог войны (греч.).<br />
<br />
- Некоторые считают, что зло может породить пользу, но есть люди,<br />
которые знают, что из посеянного зла вырастает только зло, - сказал,<br />
вставая, Мильтиад. Но его уже не слушали, и разговор принял деловой<br />
оборот. Каждый торговался об уменьшении своей доли, и только далеко за<br />
полночь, когда с этим вопросом покончили, разговор приобрел прежний<br />
характер.<br />
<br />
<br />
3<br />
<br />
В Сузах готовились к выступлению. Собирались обозы, пополнялись<br />
запасы скота, ячменя, пшена... В кожаные мехи наливали раданаку -<br />
маслянистую, легковоспламеняющуюся жидкость для светильников. Неподалеку<br />
от Суз раданака вытекала прямо из-под земли. Да мало ли забот у воинов,<br />
которые отправляются в далекий чужой край, где все неведомо и враждебно.<br />
Хватает дел у приближенных царя царей: необходимо раздобыть греческие<br />
карты скифских земель. Оказалось, что карты почти пустые, с едва<br />
обозначенными пометками восьми рек и нескольких озер. Города и дороги на<br />
них вовсе не нанесены...<br />
И только Дарий погрузился в непонятную дремоту. Почти не выходил из<br />
женской половины, а это значило, что никто из приближенных, даже Гобрий и<br />
Видарна, не мог с ним видеться.<br />
Вот и сейчас царь Дарий возлежал на широком топчане, устланном<br />
пестрым ковром. Внизу, у самого пола, на подставке стояла амфора с терпким<br />
красным вином, сладости и сыр. Никого нет в полутемной опочивальне, ни<br />
один звук не проникал сквозь толстые, увешанные коврами стены. Иногда за<br />
пологом двери ухо улавливало легкие шаги слуг и стражи.<br />
Дарий сдвинул немного на затылок белую войлочную тиару и в который<br />
раз попытался понять, почему его тревожит предстоящий поход. Ведь он уже<br />
давно намеревался выступить против скифов, и с его согласия сатрап<br />
Каппадокии* совершил набег на их земли. Но одна из жен отговорила Дария от<br />
похода и направила взор царя на Элладу. В результате под его руку подпал<br />
остров Самос. Это был значительный успех, его следовало развить. Но<br />
восстал Вавилон. Три тысячи знатных вавилонцев с обрезанными ушами и<br />
носами были распяты у разрушенных стен города.<br />
_______________<br />
* Подвластный Дарию край на южном берегу Понта Эвксинского<br />
(Черного моря). С а т р а п - властитель сатрапии.<br />
<br />
Потом царь вновь вспомнил о скифах. Но не решился тотчас же выступить<br />
против них. И еще позавчера терпеливо выслушивал отговоры младшего брата.<br />
Слишком недоступной казалась эта земля. Однако мало ли недоступных земель<br />
покорил он, царь царей? Разве более доступен, скажем, далекий Египет?..<br />
Теперь в стране покой и порядок. Умиротворены все двадцать сатрапий.<br />
Пусть некоторые называют его торгашом за то, что точно определен размер<br />
дани для каждой сатрапии. Ерунда! Сам Ахурамазда, который вручил ему эту<br />
землю, вселил такую мудрую мысль. Сила оружия и точное распределение дани<br />
умиротворили край.<br />
Дарий медленными глотками отпил вино. Память унесла его в первый год<br />
царствования, когда он не знал покоя и ждал ударов отовсюду. Трудно<br />
удержать власть, труднее, чем захватить. Ведь тогда, семь лет назад,<br />
десятого дня месяца багаядиса, требовались только решительность, быстрота<br />
и смелость...<br />
Дарий любил вспоминать те дни.<br />
Допив вино, царь слегка ударил чашей по узорчатому медному диску. Еще<br />
не растаял глухой звук, как полог двери приподнялся и старший евнух<br />
выжидающе склонился у входа.<br />
- Позвать царственную Федиму!<br />
...Царь жестом указал на мягкое ложе, и Федима с достоинством<br />
опустилась у его ног. Стройный молодой стан и плавные сдержанные движения,<br />
ухоженное лицо и полусумрак опочивальни не могли ввести Дария в<br />
заблуждение. Жена была ненамного моложе его. Ведь она знала еще Камбиса и<br />
перешла от него к Дарию по закону.<br />
- Память потревожила былые дела, благородная Федима. Поведай мне, как<br />
ты раскрыла нам подлого мага, присвоителя власти?<br />
Федима подняла на Дария слегка раскосые глаза и, раскачиваясь,<br />
заговорила хрипловатым голосом:<br />
- Ты знаешь, доблестный повелитель, что после смерти сына Кира,<br />
владыки Камбиса, я, как и все прочие жены царя, стала согласно обычаю<br />
супругой его брата Смердиса. Так вот, когда минуло восемь лун, ко мне отец<br />
прислал раба.<br />
Отец первым заподозрил неладное. Ведь новый царь, Смердис, тот, кто<br />
называл себя братом Камбиса*, не выходил из дворца и не призывал никого к<br />
себе из знатных людей. Поэтому отец мой спросил меня, со Смердисом ли делю<br />
я ложе. Но что могла ответить я, которая никогда не видела Смердиса<br />
раньше? Тогда отец мой вновь прислал раба и велел мне спросить у других<br />
жен, брат ли Камбиса мой новый муж? Но и этого не могла я исполнить, ибо<br />
не встречалась ни с кем.<br />
_______________<br />
* К а м б и с - царь Персии, его брат Смердис должен был<br />
наследовать царство и по обычаю всех жен.<br />
<br />
Снова пришел раб и передал мне такие слова: <Дочь! Твое высокое происхождение требует от тебя мужества в совершении опасного дела. Я думаю, тот, кто делит с тобой ложе и властвует, не Смердис, не сын Кира. Ты должна выяснить правду. Сделай так! Когда царь уснет, ощупай его уши, на месте ли они. Если ушей нет, то это не Смердис, а подлый маг, присвоивший его имя. Когда-то Кир приказал отрезать ему уши за непослушание>.<br />
Я пообещала отцу выполнить опасное поручение. И вот ночью в<br />
опочивальне царя при тусклом свете рожков я привстала на ложе,<br />
прислушиваясь к звукам за дверью и дыханию рядом. Ведь если он не спит и<br />
узнает, что я замыслила, то жестокая казнь ждет меня. Сдерживая дрожь,<br />
просунула я руку под тонкую серую тиару. Меж спутанных волос нащупала<br />
ушное отверстие без раковины. Еще сильнее задрожало мое тело, я сделала<br />
над собой усилие, чтобы не кинуться прочь из опочивальни...<br />
Дарий, который не впервые слушал рассказ Федимы, уже не вникал в<br />
смысл слов, а вспоминал то славное время, когда он прибыл в город и<br />
присоединился к шести заговорщикам. Все решили, что самозванец должен<br />
смертью заплатить за позор жен Камбиса и за присвоение власти. Рвались<br />
немедленно исполнить решение, ибо с каждой луной власть самозванца<br />
укрепляется, а привлечение новых людей могло привести к раскрытию<br />
заговора. Тогда всех ждала жалкая гибель.<br />
Дарий придумал безумный по смелости план: <Пойти во дворец открыто и даже шумно. Ведь стража не посмеет остановить столь знатных людей. А если их остановит сам страж дверей, тогда Дарий солжет, что прибыл, имея поручения от правителя Парси, своего отца Гистаспа. Где ложь неизбежна, там смело нужно лгать>. Гобрий подлил масла в огонь, напомнив, что им,<br />
персам, не гоже оставлять власть в руках магов-мидийцев. Тогда все сразу<br />
после совета пошли во дворец...<br />
Они всемером вошли в дворцовые ворота, и стража была полна<br />
нерешительности и почтения при виде столь знатных и доблестных господ.<br />
Потом они наткнулись на вечно подозрительных и строптивых евнухов.<br />
Жирные бабьи лица то искажались гневом: брань сыпалась на голову стражи,<br />
то изображали лживую почтительность, смешанную с подозрительностью: по<br />
какому делу пришли господа... Три евнуха заслонили собой дверь, Дарий<br />
кивает Гобрию. Семеро пошли прямо на евнухов. На лицах первых<br />
решительность, на лицах вторых страх и растерянность. Блеснула сталь<br />
кинжалов.<br />
...Наконец они побежали по коридорам, взволнованные, и от этого<br />
сделали лишний круг в мужских покоях дворца. Тут на шум выскочили двое. По<br />
одежде видно, что один из них самозванец. Он с луком. Второй, страж двери,<br />
копьем ранил двоих заговорщиков. Отец Федимы слева, Видарна справа, почти<br />
одновременно вонзили свои кинжалы в тело стража.<br />
Самозванец, отбросив бесполезный лук, побежал на женскую половину,<br />
пытаясь запереть дверь. Гобрий всей тяжестью тела упал на дверь, Дарий<br />
услышал по ту сторону шум борьбы, в полумраке он разглядел два сплетенных<br />
тела. Он был в нерешительности.<br />
- Бей! - крикнул ему с пола Гобрий. - Бей!<br />
- Но я могу поразить тебя!<br />
- Бей обоих, - захрипел Гобрий.<br />
И бог Ахурамазда направил руку Дария в сердце врага...<br />
Потом уже впятером - раненых оставили во дворце - они стояли перед<br />
знатнейшими персами с отсеченной головой мидийца-мага и рассказывали о<br />
подлом злодеянии и о своем подвиге...<br />
Царь поднимает взгляд на давно умолкнувшую женщину и потирает ухо.<br />
Опочивальня полнится мглой. Дарий бьет в диск и велит зажечь светильники.<br />
Федима недвижно сидит у его ног...<br />
Когда после заговора немного улеглось волнение, начали думать об<br />
организации власти и решили определить царя жребием. Только отец Федимы,<br />
этот самый гордый из персов, отказался от жребия в пользу остальных:<br />
- Не желаю я властвовать, но не желаю и быть подвластным. За отказ от<br />
жребия даруйте мне и моим потомкам право не подчиняться никому из вас, -<br />
сказал он.<br />
И было решено - пусть живет, как знает, но пусть же ни он, ни его<br />
потомки не нарушают персидских законов.<br />
Дарий опять направил свой взгляд на жену, сидящую у его ног. Все еще<br />
во власти прошлого, царь улыбнулся своей хитрости и находчивости конюха,<br />
принесшей ему жребий власти. Не прогоняя улыбки, он кивнул Федиме, которая<br />
тотчас пересела поближе к нему, на широкий топчан.<br />
Кто знает, скоро ли они увидятся, ведь перс воин не берет в поход<br />
своих жен. И Дарию напоследок хотелось быть ласковым с Федимой...<br />
<br />
<br />
4<br />
<br />
Ольвийский ипподром раскинулся за городом. Колесницы, запряженные<br />
тройками, поднимали пыль, разбегаясь по полю, и круто заворачивали у живой<br />
изгороди. Возничие грели лошадей. В бронзовой пыли, висящей над<br />
ипподромом, синими и зелеными пятнами плавали хитоны ольвиополитов.<br />
В третьем ряду сидел гончар Диамант и тонкой кисточкой рисовал на<br />
доске коней и колесницы.<br />
Круглолицый человек с волосами, ниспадающими на плечи, сел рядом.<br />
- Диамант надеется превзойти великого Эксекия*?<br />
_______________<br />
* Известный в Элладе рисовальщик на вазах.<br />
<br />
- Дай срок, Теодор. Ты первый придешь ко мне. И не будешь заказывать<br />
вазы и амфоры за морем.<br />
- Ха-ха! Диамант! Боги недаром каждую минуту ссорятся между собой на<br />
Олимпе, а мы становимся их орудием. Мечи и щиты, копья и луки - вот товар,<br />
который всегда будет иметь спрос, пока боги не спустятся на землю.<br />
- О да, ты мудрый торговец, Теодор. Но тень Орфея не оставит меня.<br />
Эта музыка, которая отовсюду звучит, прислушайся, Теодор. В каждом нашем<br />
шаге, в каждом движении нашей мысли она навевает иное видение колесниц и<br />
коней. Присмотрись к рисункам Эксекия. Они плоские, бестелесные.<br />
В поле разворачивался ряд коней, разномастных, с подрезанными или<br />
буйными, как у львов, гривами, тонконогих и широкогрудых; их подгоняли<br />
длинными палицами бородатые ольвиополиты - люди различных занятий, а<br />
теперь просто возничие, на повороте один бородач потерял равновесие,<br />
взмахнул руками, выпал из колесницы, кони остановились, повернули морды и<br />
растерянно заржали. Остальные пошли на второй круг. Мелькали хитоны,<br />
развевались бороды, отплевывались ездоки, глаза застилала пыль, а между<br />
зрителями, именитыми ольвиополитами, царило спокойствие. Им, собственно,<br />
было безразлично, кто победит, все они имели лошадей и колесницы, поэтому<br />
каждый считал только себя достойным лаврового венка.<br />
Но вот зрители уже спускаются поздравить победителя. Диамант подарил<br />
ему свою доску с изображением коней.<br />
- Собираешься прославиться, мастер Диамант? - ухмыльнулся Теодор. -<br />
Нужно подружиться с тобой. Ты не откажешься после от старого дружка? -<br />
Теодор заглянул в глаза гончару, прикоснулся бородой к его шее.<br />
- Оставь насмешки, Теодор. Я хочу сделать рисунок... как бы это тебе<br />
сказать... телесным, объемным! Ты выпиваешь вино, открывается дно чаши, а<br />
оттуда несется колесница!<br />
- Ну нет, для меня это слишком. Без килика* доброго самосского не<br />
понять. Пошли ко мне. Мой служка как раз приготовил обед.<br />
_______________<br />
* К и л и к - сосуд для вина (греч.).<br />
<br />
Теодор взялся за бронзовое кольцо дверей. Они нехотя подались. Когда<br />
глаза привыкли к слабому свету, можно было рассмотреть убранство покоев.<br />
Стены комнаты в шкурах. Угол занимало деревянное ложе хозяина. Посреди<br />
ложе для гостя. Два инкрустированных яшмой треножника.<br />
Теодор с силой хлопнул в ладоши. Вбежал слуга.<br />
- Помой гостю ноги.<br />
Диамант снял сандалии, с удовольствием опустил ноги в деревянное<br />
корыто. Слуга, омыв ноги, потер их оливковым маслом.<br />
Разбавлял вино водой и наполнял килики. Теодор и Диамант хмелели<br />
каждый на своем ложе.<br />
- Время жениться нам, Теодор!<br />
- Да, помощница в хозяйстве и утешительница не помешает. Довольно уже<br />
ходить к подругам. А нравятся ли будущему Эксекию мои шкуры? Я выменял их<br />
на мечи и наконечники для стрел у скифов. Чудаки они! Только меняют. Денег<br />
не берут! Был в Ольвии оружейник царского кочевья и, думаешь, к кому он<br />
обратился?<br />
- К тебе, подсказывает этот килик. Пусть тебе везет во всем! Скифы<br />
бывают и у меня. С ними выгодно иметь дело. Они щедры, когда речь идет о<br />
стоящих вещах.<br />
- Молодой этот оружейник-скиф знает толк. Потрогай шкуру. Не<br />
какой-нибудь худородный волк - настоящий медведь. Подарил он мне мешок<br />
шерсти. Но я не остался в долгу - ведь не в последний раз имею с ним дело.<br />
Положил ему на воз золотую фигурку их богини.<br />
- Ты уже освоил и скифский пантеон?<br />
- Я купил несколько статуэток. Пригодятся. Хотя та скифская шерсть и<br />
не стоит греческого золота, да пускай. Надо смотреть вперед и не<br />
жадничать. Варвары только недавно поняли, что такое золото, и поэтому<br />
ценят его вдвойне.<br />
- Наша по... посуда пуста, Теодор, прикажи наполнить ее вином.<br />
- Чего ты бухаешь столько воды, презренный? Жаль господского добра?<br />
Не разбавляй! Ведь как у них пьют? Не раз-ба-вля-я!<br />
После трапезы друзья решили прогуляться. Тяжело дыша, поднимались в<br />
верхний город, когда оттуда очень четко прозвучал скрипучий звук рога. На<br />
одной ноте, с небольшими интервалами звук повторялся. Они остановились<br />
отдышаться, и тревога отрезвила их. Этот сигнал означал только одно: в<br />
Ольвии произошло нечто важное, и коллегия архонтов созывает горожан.<br />
- Смотри, Теодор, два ворона сидят рядом.<br />
- Хорошая примета, Диамант. Но к чему вдруг сборище, когда близится<br />
ночь?<br />
- Пошли быстрее к храму...<br />
Храм Деметры, покровительницы Ольвии, поднимался возле единственной в<br />
городе липовой рощи. Площадь перед ним уже заполнили люди. Зажгли факелы.<br />
Дым обволакивал капители, поднимался к фризу, где светло-красный Геракл<br />
вершил свои подвиги. Из храма выходили члены ольвийских коллегий, чинно<br />
размещались на трех массивных ступенях.<br />
Старший жрец поднял руку с длинной палицей.<br />
- Греки! Ольвиополиты! Щедрая Деметра в который уже раз встречает<br />
свою дочь Персефону на пути из подземного царства. Прорастает трава,<br />
деревья выбрасывают листья, играют звери, и птицы вьют гнезда. Но боги<br />
Олимпа посылают нам тяжкое испытание. Персидское войско приближается к<br />
берегам Понта Эвксинского.<br />
Шум поднялся над площадью. Напрасно кричал жрец: <Слушайте, слушайте!><br />
- Пусть говорят стратеги!<br />
- Слово жрецам!<br />
- Персидское войско на берегах Понта!<br />
- Я хочу говорить! Я хочу сказать! - кричал один из стратегов. И,<br />
когда немного стихло, начал: - Дуб и камыш поспорили, кто сильнее. Налетел<br />
страшный ветер, камыш нагнулся и остался целым. А дуб против ветра<br />
боролся, подставив свою грудь, и был вырван с корнем. Сколько имеет Ольвия<br />
воинов? Полторы тысячи мужчин и юношей в состоянии держать оружие. У Дария<br />
войско - тьма. Греки! Я считаю выход один - откупиться...<br />
Заговорил архонт.<br />
- Четыре года назад персы уже побывали на нашем побережье. Это был<br />
набег во главе с сатрапом Каппадокии. Царь скифский Иданфирс послал Дарию<br />
письмо, в котором грозил отомстить за своего брата, взятого в плен. Я<br />
думаю, это письмо и вызвало поход. Теперь идет сам Дарий. Значит, это не<br />
набег, а война - долгая, до конца. Нечего и думать противостоять персам.<br />
Единственный выход, и это совет коллегии стратегов, выбранной вами, -<br />
выкуп. Предлагаю каждому внести по десять драхм.<br />
- Ого...<br />
- Это много...<br />
- А что сделаешь?..<br />
- Архонтам виднее.<br />
- А что, если персы и деньги возьмут и нас в придачу?<br />
Архонт продолжал:<br />
- Дарий идет на скифов. Наше дело - сторона. Думаю, что его войско<br />
вообще нас минует. Но необходимо быть наготове. Выставить дозоры,<br />
прекратить всякие сношения со скифами.<br />
- Я хочу говорить! - Это был ольвиополит, который добывал соль в<br />
лимане Гипаниса*. - Один человек бежал от преследователей. Прибежал к<br />
реке, но встретил волка и полез на дерево, которое нависло над водой. Но<br />
на ветке качалась змея. Тогда человек прыгнул в воду, но там его<br />
подстерегал крокодил... Так может случиться и с нами, если мы со всеми<br />
поссоримся. Скифы, слава богам, соседи, с которыми можно жить...<br />
_______________<br />
* Г и п а н и с - Южный Буг.<br />
<br />
- Я хочу говорить! Я хочу! - закричал Диамант, не дождавшись, пока<br />
кончит оратор. - Греки! Стыдно нам будет, и боги нас покарают, если мы<br />
предадим своих соседей, не предупредим об опасности. Оратор прав! Завтра с<br />
рассветом я поеду в степь к скифам.<br />
Тогда слово попросил Теодор.<br />
- Мой приятель Диамант собирается совершить угодное богам дело. Но<br />
найдет ли он скифов? Я найду их быстрее, чем Диамант. Я бывал у них не<br />
раз. И они знают меня и мой товар. Я исколесил чуть ли не всю Скифию и<br />
забирался даже к савроматам и будинам*.<br />
_______________<br />
* С а в р о м а т ы, б у д и н ы - соседские со скифами племена.<br />
<br />
- Пусть едет Теодор! - согласились все.<br />
Теодор сдерживал радость. Начиналась большая война, скифам<br />
понадобится оружие, много оружия! Вместит ли воз Теодора все, что можно<br />
прихватить у ольвийских кузнецов? Вывезут ли трое лошадей столько железа?<br />
Мечи, шлемы, пики, дротики, панцири, конская сбруя... Все это понадобится<br />
скифам.<br />
<br />
<br />
5<br />
<br />
Уже третий месяц шло войско Дария. Скрипели кибитки на высоких<br />
деревянных колесах, запряженные мулами и ослами. Плыли обложенные поклажей<br />
горбы верблюдов. Пешие и конные двигались бесконечной вереницей, и к ним<br />
присоединялись новые и новые отряды, роды и даже целые племена.<br />
Широкая, мощеная царская дорога не в состоянии была поместить на себе<br />
всех, и потому слева и справа вдоль дороги были вытоптаны все посевы и<br />
пастбища. Их хозяева роптали на бога, на людей, ругались, дрались, но<br />
потом, махнув рукой, присоединялись к войску и уже сами топтали чужие<br />
посевы и пастбища...<br />
Купцы с разным товаром на маленьких повозках; бродячие знахари с<br />
деревянными ящиками или кожаными сумками, полными трав, толченого угля,<br />
мела, костей; стайки женщин - все это, захваченное войском, отставало,<br />
останавливалось, опять присоединялось и двигалось на закат солнца.<br />
Казалось, что шумный поток этот ползет беспрерывно, и так<br />
действительно и было, если смотреть на все войско. Но то тут, то там, на<br />
холмах или в оврагах можно было увидеть лагерь отряда или племени, где<br />
резали овец, жгли костры, спали, ели, молились... А мимо лагеря двигалось<br />
войско. И можно было отдыхать день, два, три... А войско шло. Потом лагерь<br />
сворачивался, присоединялся к общему потоку, а другой отряд или племя<br />
останавливались и могли передохнуть день или два.<br />
И вот уже широкогрудые бактрийские кони вынесли ассирийскую колесницу<br />
Дария на холм, и он увидал пролив Босфор и два его гористых острова и<br />
греческий флот - все 600 триер, разместившихся вдоль берега. Греки тоже<br />
заметили колесницу Дария и большой отряд колесниц, который остановился<br />
позади царя, и сотни бессмертных, выезжавших на холм.<br />
Дарий с советниками и двором принял греков милостиво. Царю была<br />
приятна возбужденность греков, он догадывался, что причиной тому -<br />
впечатление от мощи персидского войска.<br />
После церемонии приема начался деловой разговор. Гистией ручался, что<br />
штиль будет минимум двадцать дней, и поэтому решили завтра же приступить к<br />
строительству моста...<br />
- А эти греки молодцы, деловые люди, - говорил Дарий Гобрию, когда<br />
после приема в просторном шатре царя собрались на трапезу только<br />
избранные. - И главный... как его?<br />
- Гистией, - подсказал Барт, пережевывая жареную телятину.<br />
- Да, - вмешался в разговор молодой Видарна, и Барт недовольно<br />
кашлянул. - Но, к сожалению, они не все такие. Мне докладывали, великий<br />
царь, что некоторые не хотят твоей победы. Например, Мильтиад из<br />
Херсонеса...<br />
- Пустое, - вдруг оборвал его Гобрий, - пустое, сплетни.<br />
Гобрий терпеть не мог придворные интриги, презирал за них Видарну.<br />
Сейчас он опасался, что очередная сплетня начальника бессмертных<br />
затормозит работу на переправе.<br />
Они сидели среди смоляных факелов, пили вино. Тонко пели женские<br />
флейты, им вторили глухие удары и хрипловатые вздохи мужских флейт. Потом<br />
в музыку вплелись плавные движения танцовщиц. Всех опутал сладостный туман<br />
пира.<br />
А утром с холма Дарий смотрел вниз на кучи плотов. Царь видел, как<br />
рабы под надзором греков забивают в берег толстые сваи, как выгружают с<br />
кораблей канаты, как вяжут плоты, как буквально на глазах в Босфор<br />
врезается широкая лента моста, как эта лента шевелится на легкой волне. А<br />
на земле из-за горизонта шли войска. И Дарий чувствовал себя<br />
могущественным и всевластным, уже не царем и даже не царем царей, а<br />
подобным богу. Но Дарий знал и другое. Знал, что без греков-ионийцев он не<br />
в состоянии выйти в Европу, знал, как необходимы ему греческие триеры и<br />
греческие строители. Сейчас необходимы против скифов, а еще нужнее будут<br />
потом, когда... Но сегодня Дарий не признался бы в этом даже осторожному<br />
Гобрию. Да, конечно, Дарий мечтал об Элладе. А дальше лежали еще земли и<br />
моря. Для этого необходимы были те же греки - и Гистией, и Мильтиад, и<br />
другие. И не потому Дарий чувствовал себя равным богу, что все мог<br />
свершить, нет. Он знал, что в состоянии принудить людей делать то, чего<br />
сам он сделать не в силах.<br />
<Что же заставляет людей быть послушными мне, - думал Дарий. - Ведь я сам не владею особенной силой. Но почти все исполнится по приказу моему, все подвластно воле моей. Только великий бог Ахурамазда может свершить такое. Его дух дал мне силу и славу. И я не обману высоких ожиданий. Пусть ум мой будет быстрый, а рука твердой и недремной!><br />
Внизу от берега отходили триеры, чтобы позже мост не преградил им<br />
путь. Четыре плавали возле моста, поочередно придерживая передние плоты,<br />
пока подводили и привязывали следующее звено - течение становилось все<br />
сильнее.<br />
Дарий еще долго следил за всем происходящим внизу, пока Видарна не<br />
сообщил ему, что в шатре все готово к совету.<br />
Это был короткий совет. Дарий определил задание грекам. После<br />
постройки моста им следовало плыть, через Понт к Истру* и там, в дельте,<br />
найти удобное место для еще одного моста.<br />
_______________<br />
* И с т р - Дунай (греч.).<br />
<br />
Когда греки ушли и остались только придворные советники, полководцы и<br />
Барт, Видарна начал докладывать о поступлении налогов из сатрапии.<br />
Оказалось, что там не все благополучно.<br />
Дарий нервно тер правое ухо, а Барт начал говорить сразу же после<br />
Видарны.<br />
- Мы разрешили им всяческие вольности. Они молятся всякой погани.<br />
Надо разрушить их языческие капища. Пусть царь вспомнит учение Заратустры,<br />
тогда сатрапии не решатся нарушать приказы властелина.<br />
Царь же думал о том, что ему не следует быть чрезмерно суровым с<br />
сатрапами, начиная это сложное дело против скифов.<br />
- Повелеваю послать гонцов в земли мои, в Киликию, Лидию, Мизию,<br />
Вавилон и Индию. Пусть в письме будет предостережение сатрапам. И еще<br />
послать гонца к брату моему. Приказываю ему своей властью покарать<br />
секретарей этих сатрапов. Пусть сделает согласно обычаю: обрежет им уши и<br />
носы и привяжет на столбах возле центральных, ворот, чтобы люди видели мою<br />
власть и твердость руки.<br />
Наконец мост длиною в четыре греческие стадии* был готов, и первые из<br />
множества тысяч воинов Дария вступили на землю Европы. Перед ними<br />
раскинулась Фракия. Одновременно через Понт двинулся греческий флот. Все<br />
фракийские племена, кроме гетов, перешли на сторону Дария. Но и гетты<br />
оборонялись недолго.<br />
_______________<br />
* С т а д и я - 192 м.<br />
<br />
Движущаяся лента войск, перешедших Босфор, вскоре достигла Истра.<br />
Недалеко от моста, где река делится на два рукава, был построен еще один<br />
мост, и огромная вооруженная масса, не знающая чувства жалости, не знающая<br />
никаких других законов, кроме закона силы, вступила на левый берег.<br />
<br />
<br />
6<br />
<br />
На берегу Борисфена* съехались цари скифов-сколотов**. Не ставя<br />
шатров, развели костры невры - из их края вытекает Борисфен. За холмом, на<br />
видном месте, расставили свои возы меланхлены, на расстоянии двухсот шагов<br />
их нельзя было различить из-за темной одежды.<br />
_______________<br />
* Б о р и с ф е н - Днепр (греч.).<br />
** С к и ф ы - греческое, с к о л о т ы - самоназвание.<br />
<br />
Обособленно разбили лагерь посланцы андрофагов*. А может быть, это<br />
остальные теснились подальше, напуганные рассказами о жителях холодного<br />
края?<br />
_______________<br />
* А н д р о ф а г и - людоеды (греч.).<br />
<br />
Вслед за савроматами подошли тавры, и совет был назначен на<br />
завтрашнее утро.<br />
Между пестрым людом на берегу Борисфена выделялись двое в деревянных<br />
сандалиях и свободных плащах. Они бродили по лагерю сколотов между<br />
вооруженными людьми, между кострами и войлочными кибитками на телегах.<br />
- Теодор, клянусь богам, мне тут нравится, - кричал один. - Смотри,<br />
амазонка!<br />
- Хорошо! - вторил толстый, с жирными волосами, хитро щурился, поймав<br />
рукою бороду и поглядывая на свою телегу, уже освобожденную наполовину от<br />
мечей и пик. К ним подошел молодой сколот с редкой и мягкой бородой.<br />
- Прошу, прошу, друг Аспак! - закричал Теодор. - Понравились ли царю<br />
Скопасису мои дротики и мечи?<br />
- Уважаемый купец, с твоим оружием можно обойти весь мир. Приглашаю<br />
тебя и твоего приятеля к моему костру. Будьте гостями и братьями!<br />
Диамант и Теодор не заставили себя приглашать дважды. Взяли за ручки<br />
амфору и, кряхтя, пошли за оружейником.<br />
...Утром вожди и старейшины сколотов собрались возле высокой кибитки<br />
царя сколотского племени паралатов Иданфирса. Их окружали посланцы<br />
соседних племен. Иданфирс, уже немолодой, но стройный и, видно, недюжинной<br />
силы, старался говорить спокойно:<br />
- Надвигается войско персов на степи ваши и наши. Греки-ольвиополиты<br />
привезли нам весть, а воин-гетт, который спасся от персов, подтвердил их<br />
слова.<br />
Гибкий, как лоза, гетт стал перед царями и послами. Он ударил себя в<br />
грудь и провел ладонью по горлу, упал на колени и рукою пригнул себе<br />
голову, потом поднялся с криком:<br />
- Дарий! Истр!<br />
- Слышите? - Иданфирс взглядом обвел всех. - Скоро Дарий будет здесь.<br />
Большое войско у него, если удалось покорить все племена противоположной<br />
суши и заставить поднять против нас оружие. Но не думайте, что мы погибли.<br />
Ведь наши прадеды били персов в Мидии и собирали дань там не одно лето.<br />
Так противостоим же дружно нападению, соседи!<br />
На средину вышел посланец агафирсов и, позванивая золотыми<br />
украшениями, молвил:<br />
- Дарий идет на сколотов. Если бы они прежде не задели персов набегом<br />
на Мидию, то сегодня мирно пасли свои стада. Они без нас нападали на<br />
Мидию, пусть сами обороняются теперь. Мы не трогали персов, и персы не<br />
станут трогать нас. Они не пойдут за Порату*. Они двинутся к Борисфену.<br />
_______________<br />
* П о р а т а - Прут.<br />
<br />
Выступил тавр, заросший до глаз.<br />
- Если перс пойдет на мой край, мы не останемся в долгу. Пусть<br />
попытается сунуть нос в Таврию, в наши горы! А сейчас нечего нам с ним<br />
воевать.<br />
И тогда от савроматского посольства отделилась царица савроматов Пата<br />
- на вороном, в светлом плаще, колчан на левом боку полон стрел. Многие из<br />
приезжих засмеялись, поняв, женщина хочет говорить на совете вождей.<br />
- Сколоты думают верно, - начала Пата. - Когда сколоты властвовали в<br />
Мидии? Возможно, и было. Найдется ли сейчас хоть один человек, который<br />
видел это и может подтвердить? Только умершие могли бы подтвердить, так<br />
было или нет. И персы едва ли помнят об этом. Если бы речь шла о мести<br />
сколотам, то зачем Дарий затронул фракийцев и геттов? Та же участь<br />
постигнет и нас, если мы будем отсиживаться в своих домах.<br />
- Воюй, женщина, если ты такая удалая. А мы поедем к своим родам, -<br />
так ответил атаман невров, закованный в железо, и его спутники зазвенели<br />
железными браслетами.<br />
- Тавр за всех сказал, - добавил от себя старейшина меланхленов в<br />
черном тулупе до пят.<br />
- А мы... за вами, - выдушил из себя угрюмый андрофаг.<br />
И тогда заговорил светлоглазый будинский вождь:<br />
- Будины и братья наши гелоны обещаем царям сколотским и царице<br />
савроматов свою помощь! Наша женщина-будинка замужем за Иданфирсом, и мы<br />
не бросим ее детей в беде!<br />
После отъезда несогласных Иданфирс приказал принести большой глиняный<br />
сосуд с вином. Ножом надрезал десницу, подержал над сосудом, чтобы в него<br />
пролилось несколько капель крови. Цари племен сколотских сделали то же,<br />
передали сосуд савроматам, гелонам и будинам. Сошлись вместе возле<br />
поставленного на камень сосуда и омочили свои мечи в нем.<br />
- Пусть союз наш будет крепче этого напитка, а для перса страшней<br />
молнии в чистом поле. - И, зачерпнув золотым рогом вина, Иданфирс отпил и<br />
пустил его по кругу.<br />
- Да будет так, - сказал длинноногий Скопасис, царь катиаров.<br />
- Мы с вами, - отозвался царь траспов.<br />
Иданфирс снял шлем и отбросил назад волосы, будто освобождаясь от<br />
тяжелой думы:<br />
- Мы не будем пока сходиться с персом в открытом бою. Лучших<br />
всадников пошлем к Истру, пусть следят. Затем разделимся на два войска.<br />
Первое возглавляет Скопасис и Пата. И пойдут они на реку Танаис и<br />
Меотиду*. Второе войско - под моим началом - будет отступать на восход<br />
солнца. Да, мы будем отступать. Скот гнать перед собой. По пути засыпать<br />
все источники. Между реками выбирать самый длинный путь. Мы пойдем<br />
кочевьями в стороне от селений и нив пахарей. Но после нас персам<br />
останется голая земля. Да простит нам это покровительница всякой живой<br />
твари и наименьшего стебелька щедрая богиня Апи... Мы принесем ей и мужу<br />
ее Папаю богатую жертву - тела врагов наших! Если перс погонится за<br />
Скопасисом и савроматами вокруг Меотиды - хорошо, за моей частью войска -<br />
еще лучше. Долго ли выдержит перс или нет, но когда-то он ослабеет. И<br />
тогда мы ударим и уничтожим его войско. Не так ли, братья-цари?<br />
_______________<br />
* Дон и Азовское море.<br />
<br />
- Очень хорошо придумал брат Иданфирс. Дарий найдет тут свою могилу.<br />
Тем временем золотой рог Иданфирса пошел между царскими слугами. В<br />
руки Аспака он попал от молоденького савромата, узкого в плечах, с тонкой<br />
фигурой. Аспак с интересом разглядывал безволосое лицо. Да это савроматка!<br />
И серьги маленькие в ушах, и кафтан, расшитый бисером, и массивная гривна<br />
на шее. Девушка не походила на молодых сколоток. Была с оружием и в<br />
мужской одежде.<br />
Он внимательно оглядел ее всю, подумал, удержит ли эта маленькая рука<br />
меч - акинак, загляделся в черные глаза. Интересно, какова в бою...<br />
Садясь на коня, Аспак еще раз увидел между савроматскими послами<br />
царицу Пату и молоденькую девушку, которая передала ему рог. Ведь<br />
получается, что он побратался с ней...<br />
<br />
<br />
7<br />
<br />
Когда переправа через Истр была закончена, Дарий приказал мост<br />
разрушить. Войско, которое на кораблях, пусть сойдет на сушу и примкнет ко<br />
всем.<br />
- Разреши слово, царь.<br />
- Кто ты?<br />
Поднялся белокурый грек с кудрявой бородой, которая росла так, что<br />
нельзя было разобрать, где кончаются кудрявые волосы, а где начинается<br />
борода.<br />
- Я Коэс из Митилены, начальник триеры, - ответил человек. - И вот<br />
что я хочу сказать, царь. Ты намерен идти походом в край, где не управляют<br />
землей, где нет городов. На то воля Зевса. Но вели, чтобы мост через Истр<br />
стоял, как стоит. А стеречь назначь тех, кто его строил. Если выйдет, как<br />
ты задумал, и мы найдем и покорим скифов, то будем иметь обратную дорогу<br />
для добычи и пленных, а если не сможем их найти, у нас будет надежная<br />
дорога для возвращения.<br />
Дарий нахмурился и потянулся рукой к уху. Коэс почувствовал<br />
недовольство царя и заговорил быстрее:<br />
- Нет, я не думаю, что мы слабее скифов. Ты скажешь, что я так говорю<br />
с целью остаться у моста? Так нет же, клянусь Зевсом, я сам пойду с тобой.<br />
Коэс сел, а Гобрий, чтобы упредить события, сказал:<br />
- Ты верно молвишь, Коэс. Сам Ахурамазда вселил эти мысли, и я<br />
считаю, что царь наградит тебя, чьими устами говорил Великомудрый. Ведь<br />
старая персидская поговорка учит: никакого врага нельзя считать ничтожным<br />
и беспомощным.<br />
- Конечно же, мой любезный друг, - сказал Дарий после минуты<br />
размышлений. - Если я вернусь здоровым, приди ко мне, чтобы я наградил<br />
тебя за добрый совет. Слушайте меня, мужи греческие и ты, Гистией, который<br />
старшим среди вас. Я посоветовался с Ахурамаздой и отбросил прежнюю мысль.<br />
Вы останетесь здесь, возле моста, на страже. И сделаете так. Возьмите<br />
ремешок и завяжите на нем шесть раз по десять узлов. А когда я двинусь<br />
против скифов и последний воин перейдет мост, то развязывайте по одному<br />
узлу с каждым восходом солнца. Если развяжете все узлы, а я не вернусь, то<br />
плывите домой. Знайте: я пошел назад через Кавказ. Но до того времени<br />
оберегайте мост. Когда так сделаете, то сослужите мне хорошую службу и<br />
награда будет щедрой.<br />
Сколотские и савроматские войска ждали известия на берегу Борисфена,<br />
а их наблюдатели и царь Скопасис скакали на восток, навстречу персам. В<br />
степи оставались по двое сколотов-сигнальщиков. Они в нужный момент<br />
разведут большие костры - сигналы о приближении врага.<br />
Аспак старался все время ехать возле царя. Он поглядывал на бронзовый<br />
шишак Скопасиса и думал, что и ему не помешал бы такой же. Говорят, стрелы<br />
отскакивают от него, словно камешки. Поправил под курткой золотую цигарку<br />
Табити - защитницу очага и бронзовое зеркальце, - они сползли вниз и<br />
терлись о живот. Скорее бы ночной привал, где можно глянуть в зеркальце,<br />
не отросла ли за сегодня борода. Персы, наверное, еще далеко. Что это за<br />
люди? Кто из них его, Аспака, добыча?..<br />
За зарослями уже открылась широкая гладь лимана. Когда дозорные<br />
сколотов выбрались на высокий правый берег, Аспак заметил над краем степи<br />
низкую и серую тучку, непохожую на веселые, чистые облака. Это могла быть<br />
только пыль, поднятая громадным стадом или войском...<br />
- Персы!<br />
Аспак почувствовал легкий озноб. Скопасис пронзительно свистнул, и<br />
сколоты сгрудились.<br />
- Катиары! Только заманить персов, но на сближение не идти. Держитесь<br />
ближе ко мне, не вырывайтесь вперед! - Скопасис поправил щит на спине и<br />
махнул жилистой рукой.<br />
Молча, сосредоточенно неслись сколоты навстречу страшному,<br />
всезакрывающему облаку. Оно подвигалось, росло, а кони мчались. Казалось,<br />
Скопасис намеревался развеять то облако. Когда из пыли стали выделяться<br />
отдельные черные точки, Аспак понял, что их заметили. Но Скопасис не<br />
спешил возвращаться.<br />
<br />
<br />
А тем временем возвращались в белокаменную Ольвию два отчаянных<br />
посланца ее, Теодор и Диамант. Позади остались кочевья скифов. Хмурая и<br />
пустынная степь, полная опасных неожиданностей, отделяла их от желанного<br />
дома.<br />
- Как бы не перехватили нас воины Дария, - говорил Диамант в спину<br />
Теодора.<br />
- Зато имеет славный мастер не одного побратима среди скифов. Если<br />
скифы победят в этой войне, мы разбогатеем, как Крез.<br />
- Да минует нас бесславный конец царя лидийцев*. Везем пустые амфоры,<br />
шерсть и шкуры. Знаешь, так мягко мне нигде не спалось, Теодор.<br />
_______________<br />
* К р е з - правитель Лидии (560 - 546 гг. до н. э.), который<br />
прославился своим богатством. После поражения в войне с персами Крез<br />
потерял все.<br />
<br />
- Ты опустошил на берегах Борисфена не только свою посуду, но и мои<br />
скромные запасы. С кузнецом мы пили до утра.<br />
- А ты почему-то дулся на того кузнеца, Теодор. Боялся, что его<br />
наконечники стрел лучше твоих? А какие красивые топорики нам показывал!<br />
- Там где-то есть целый город мастеров по железу. Но меня сейчас<br />
беспокоит другое. Уж больно тихо вокруг! Вон пустое селение виднеется...<br />
Диамант, посмотри, всадники!<br />
Из оврага медленно выезжало несколько десятков усталых, взмыленных<br />
коней.<br />
- Судя по одежде - скифы. Нет причин для опасений.<br />
Теодор свернул с утоптанной дороги, давая проехать всадникам. Было<br />
видно, что скакали они прытко - поснимали войлочные шапки и вытирали ими<br />
потные лица.<br />
- А вот и наш побратим Аспак. Эй, брат Аспак! От кого вы так<br />
убегаете? Случайно, не от Дария?<br />
Всадник с блестевшим на солнце шишаком презрительно процедил:<br />
- Греки хотят познакомиться с персами? Пусть следуют по нашей тропе.<br />
Прямо в зубы Дарию, - и расхохотался, откинувшись в седле. - Езжайте,<br />
может, откупитесь, вон сколько добра везете.<br />
- Нет, царь! - Диамант соскочил с телеги. - Мы братались с твоими<br />
соплеменниками, и боги не простят нам сделок с вашими врагами. Теодор,<br />
купец ольвийский, дети за нами не плачут, так поворачивай же назад, к<br />
Борисфену. Дарий и наш враг.<br />
- Правдивая речь твоя, мастер Диамант, но какова мне цена без моего<br />
дома? Что мы будем делать в степи? Управится ли слуга с хозяйством? Ведь<br />
столько непроданого вина и рыбы.<br />
- А мне голова и руки дороже горшков и ваз.<br />
Дозорные сколотов тем временем поворачивали коней.<br />
- Не заблудились ли наши <гости>? - Скопасис втянул воздух горбатым<br />
носом. - Чую их дух, но не вижу. А ну-ка давайте покажемся им!<br />
Аспак скакал справа от Скопасиса. Посматривал на царя, любовался его<br />
бесстрашным, веселым лицом и сам заражался удалью и беспечностью. <Хо, хо!> - покрикивал на коня Скопасис и подстегивал нагайкой. Вон сколько<br />
платков-скальпов на его узде! Аспак вспоминал рассказы о том, как ушел<br />
Скопасис от погони разъяренных персов в той битве, когда погиб отец<br />
Аспака. Не просто ушел, а увлек за собой двух преследователей, и в степи<br />
обезглавил... Персы ему не в новинку.<br />
Между тем один за другим вспыхивали костры сколотов-сигнальщиков, и<br />
быстро неслась весть на Борисфен к царю Иданфирсу о том, что враг<br />
обнаружен.<br />
Однажды персидский разъезд оторвался от своего войска и заночевал,<br />
где застала его ночь. Лицо Скопасиса застыло. Он решился...<br />
На морды лошадей, чтобы не ржали, надели сумки с зерном. Все, что<br />
может звякнуть, было привязано. Щиты сдвинуты на предплечья. Все лишнее в<br />
ночном бою - копья, колчаны со стрелами и луками - оставлено.<br />
Тихо подобрались сколоты поближе к ночлегу персов. Там все спали,<br />
измотанные дневными скачками. И степь, и кони, и звезды - все молчало.<br />
Аспак нащупал на груди золотую фигурку Табити, сжал ее и зашептал:<br />
<Помогай, Табити, помогай...> И тут разнесся крик Скопасиса:<br />
- Бог Фагимасад, помоги нам!<br />
Акинаки вылетели из ножен, взметнулись над головами, рев полсотни<br />
сколотов напугал персидских коней, они кинулись врассыпную. Из темной<br />
стены ночи, очерченной звездным горизонтом, выскакивали страшные,<br />
подвижные тени, вырастали, наваливались, били короткими мечами, секли.<br />
Аспак свесился, что было силы рубанул темную фигуру, стараясь попасть<br />
по шее. Перс пошатнулся, дернулся, Аспак нагнулся, поймал за волосы,<br />
голова не отделялась, еще раз рубанул, но опять не попал как хотел, конь<br />
учуял кровь, замотал мордой, встал на дыбы, и Аспак скатился на землю, не<br />
отпуская жертвы.<br />
Кругом все ревело, ржало, стонало, черные тени поднимались, закрывая<br />
собою полнеба, и опадали, у Аспака дрожали руки, он ударил еще раз, брызги<br />
крови попали на лицо. Его охватила злость на свою неловкость, страх перед<br />
окровавленным телом. Снова опускал руку с мечом, пока не почувствовал<br />
голову врага в левой руке. Аспак навалился на коня грудью, вполз на спину,<br />
не нашел узду, схватил за гриву и увидел, что остался один, а черные<br />
высокие тени неслись туда, откуда примчали, и он ударил коня... Конь<br />
храпел, шел боком, но Аспак бил его, и конь отворачивал морду в сторону,<br />
тоскливо ржал, но убыстрял бег.<br />
<br />
<br />
8<br />
<br />
Разведчики сколотов добрались до Борисфена. Их уже ждали перевозчики<br />
с плотами. На противоположном берегу, низком и таком далеком, что камыши<br />
казались травкой, поднимались дымы. Это рабы готовили еду.<br />
Возле шатра царя Иданфирса суетились слуги и рабы. На шатре вышита<br />
серебром фигура богини Апи. Толстые косы ложатся на грудь Апи. Вместо ног<br />
змеиные закрученные хвосты. Покровительница всего живого придерживает<br />
козлов за крутые рога... Порывы ветра колышут полог шатра, оживляя<br />
изображение.<br />
К разведчикам вышел сам Иданфирс. Всадники спешились и положили царю<br />
под ноги два десятка бородатых окровавленных голов.<br />
- Наш тебе подарок, брат. Посмотри на персов, ведь ты их не видел<br />
еще! - Скопасис вынул из кожаного мешка у седла еще две головы, потряс их<br />
за волосы, скривил губы в едва заметной снисходительной усмешке.<br />
- Хорошо, брат! Но привел ли ты войско Дария, не потерял ли его по<br />
пути? - в тон Скопасису спросил Иданфирс.<br />
Это говорят ему, Скопасису! Самому ловкому среди сколотов! Скопасис<br />
стреляет из лука дальше всех - на две с лишком стадии. Копьем пронзает<br />
насквозь вепря. Мечом разрубает врага наполовину. Чтобы он потерял<br />
вражеское войско!<br />
- Дария увидишь завтра. Мы протоптали ему хорошую дорогу, Дарий<br />
гонится за нами. - И Скопасис швырнул головы в свой мешок.<br />
Иданфирс хищно блеснул глазами:<br />
- Пока Дарий перейдет Борисфен, у нас есть время для жертвоприношения<br />
богам. Брат Скопасис, передай старейшинам и дружине, всем конным и пешим,<br />
воинам и обозу, пусть соберут к завтрашнему дню стог сена и хвороста - в<br />
двести шагов шириною и четыреста длиною. А высотою - сколько хватит сил.<br />
Пригласи царицу Пату и дружину ее. Приготовь жертвенный скот. Завтра в<br />
полдень боги получат дары наши. А добычу свою возьмите и распорядитесь ею,<br />
как велит обычай.<br />
Аспак вошел в свой шатер, упал на шкуры и проспал до утра. С восходом<br />
солнца пошел вдоль берега искать дерево, ветка которого поет шмелем,<br />
когда, насадив наконечник, пустить из лука. Это высокое дерево - ясень. Не<br />
всюду его встретишь, надо немало походить. Аспак бродил над водою до<br />
полудня и нашел далеко от лагеря березовую рощу. Что ж, придется<br />
довольствоваться березовыми ветками, не такими прочными, как у ясеня, но<br />
надежными в стрельбе. Аспак рубил топориком ровные ветки и складывал их<br />
рядышком. На кончик Аспак насадит бронзовое острие с кривым шипом.<br />
Скопасис любит, чтобы колчан был набит стрелами с загогулиной на острие.<br />
Такую стрелу не вытянешь из тела, не растерзав внутренности.<br />
В лагере рабы разводили костры, доили кобыл, сбивали масло, а между<br />
ними прохаживались сколоты, объезжали молодых коней царские конюхи.<br />
Немного дальше находился белый шатер царицы Паты.<br />
Аспак вспомнил о девушке, с которой пил из одного рога, и начал<br />
присматриваться к савроматкам, но так и не нашел ее. Подумал, что теперь у<br />
него есть преимущество перед этой чернобровой девчонкой с сережками, ибо<br />
сегодня на узде его коня появится кожаный платок, снятый с головы убитого<br />
перса, чем не каждый может похвалиться! Вернувшись в свой шатер, Аспак уже<br />
спокойно осмотрел окровавленный обрубок со скрученной бородой.<br />
Скоро на белом коне объедет лагерь царский глашатай. Созовет все<br />
сколотское и савроматское войско за рощу в поле. Каждый воин понесет<br />
охапку хвороста, прошлогодней травы или речного камыша и сложит в одну<br />
кучу. Стог будет расти, края подравниваться, и, когда царь Иданфирс с<br />
золотым колчаном и в греческом шлеме протянет молодому воину свой акинак,<br />
тот влезет наверх, воткнет там оружие. Потом подгонят к стогу скот и будут<br />
его резать, пока не наполнится кровью большой котел. Самые сильные из<br />
сколотов осторожно внесут котел наверх и выльют содержимое на старый,<br />
закаленный в боях акинак Иданфирса. Царь потребует меч назад, возденет к<br />
небу руки и скажет: <Пусть простят нам боги эту скромную жертву. Пусть подождет Апи и Папай, пока их дети пленят воинов Дария. Клянусь своим очагом, каждый сотый пленный будет пожертвован тебе, Апи, тебе, Папай, тебе, Табити, тебе, Фагимасад>. И положит слуга Иданфирса возле святилища<br />
Мечу золотые плуг, ярмо, топорик и рог - все, что небо послало когда-то<br />
трем праотцам сколотским. Чтобы каждое племя выбрало себе занятие по душе:<br />
тем, кто будет сеять хлеб, - плуг, тем, кто хочет пасти окот и кочевать, -<br />
ярмо, самому воинственному племени, которое должно возглавлять сколотов в<br />
случае войны, - боевой топорик, а всем в одночасье - рог, из которого пить<br />
племенам сколотским вино братства, единства, непобедимости.<br />
Загорится веселый огонь, а сколоты положат один другому руки на плечи<br />
и кольцом окружат горящее святилище. Медленно закружит живое кольцо,<br />
зазвенят мечи и колчаны на поясах сколотов, зазвучит воинственный крик,<br />
обращенный против врага:<br />
<br />
Бей его в голову!<br />
Бей его в грудь!<br />
Бей его в сердце!<br />
Бей его в живот!<br />
<br />
Почувствует товарища каждый сколот, почувствует его мускулистую руку<br />
прежде, чем замрет на месте людской круг. Повернет он в обратную сторону,<br />
постепенно разгоняясь, и повторит свой грозный припев:<br />
<br />
Проткни его копьем!<br />
Лови его за волосы!<br />
Рази его мечом!<br />
<br />
Царь Иданфирс после всего пригласит воинов на пир. Владельцы кожаных<br />
платков откушают по чаше неразведенного вина, а тот, кто не убил ни одного<br />
врага в бою, будет вне круга досадовать на себя. Аспак же сегодня войдет в<br />
круг избранных, чтобы наслаждаться вином из чаши-черепа и поглаживать свою<br />
бородку.<br />
Когда левый берег осветился громадным костром, царь Дарий улыбнулся.<br />
Да, бог Ахурамазда благоволит к нему. Скифское войско за рекой - не<br />
удалось дикарям спрятаться в глубь степей.<br />
<br />
<br />
9<br />
<br />
Видарна пробирался между военным и обозным людом, и все давали<br />
дорогу, едва завидев ярко-оранжевое убранство начальника бессмертных. Он<br />
хотел убедиться, оберегают ли евнухи его добро и не сбежала ли<br />
какая-нибудь из женщин с тонконогим египтянином или диким саком-рыбоедом.<br />
Все было в порядке, и Видарну окружили наложницы, каждая из которых<br />
старалась поймать его взгляд.<br />
- Мой господин! - Гаусана спешился и кинул на землю свернутый чапрак.<br />
Из него высыпались окровавленные человеческие уши. Женщины теснились<br />
позади коня Видарны, вытягивая шеи, отталкивая друг друга.<br />
- Вот тебе утешение в отместку за двадцать два бессмертных, которых<br />
подлые скифы убили ночью, - продолжал сотник. - А еще я подумал, что тебе,<br />
смелейший из бессмертных, будет интересно увидать живого скифа. Всего их<br />
было одиннадцать. Видно, заблудились и напоролись прямо на мою сотню.<br />
И только теперь Видарна заметил на небольшой лошади связанного<br />
человека. Подъехал ближе к пленному. Приказал перевернуть на спину.<br />
Встретил взгляд спокойных бесцветных глаз из-под всклокоченных седых<br />
волос. Пока Видарна разглядывал пленного, старшая служанка Тия как бы<br />
невзначай приблизилась к сотнику Гаусане и сказала несколько слов.<br />
Колесница Дария с его свитой следовала отдельно от всего войска,<br />
окруженная кордоном бессмертных, и Видарна взмахом руки приказал<br />
расступиться, а за ним в узкий проход проскочил Гаусана.<br />
- Мой царь! - Видарна знал, что Дарий не любит в походе излишнего<br />
красноречия. - Этот молодой сотник хочет показать раба отныне подвластной<br />
тебе Скифии.<br />
Двое бессмертных развязали пленного, подвели к Дарию.<br />
- Кто ты? - выдавил из себя Дарий.<br />
Пленный молчал. Тогда Дарий кивнул Видарне, и тот подъехал к скифу,<br />
вертя в руках нагайку.<br />
- Грязный раб не хочет говорить? - Видарна поймал скифа за бороду, но<br />
тот ударил его по руке, и удивленный, а потом взбешенный Видарна кивнул<br />
бессмертным.<br />
Они набросились на пленного. Гаусана держал критский кинжал и вертел<br />
нетерпеливо и многозначительно. Скиф закрыл глаза, чтобы никогда больше не<br />
увидеть ни неба, ни степи. Знал, что ждет его... Вспомнил своего слепого<br />
раба, его терпенье. Лишь бы не закричать, выдержать... Пленник сжался и<br />
ждал. Глаза, только свои глаза чувствовал скиф, они словно набухли и<br />
вот-вот должны лопнуть от прикосновения острия кинжала...<br />
А бессмертные повалили его навзничь, один сел на голову, другой на<br />
ноги, а Гаусана плавным и заученным движением занес кинжал над спиной<br />
скифа и вырезал полосу кожи.<br />
- Что теперь рассказывает темный раб?<br />
- Ничего. Скиф стонет.<br />
Коэс из Митилены отвернулся, и Дарий, с интересом следивший за всем<br />
из своей колесницы, подумал: грекам не нравится. Ну что же, это в<br />
дальнейшем ему пригодится.<br />
Дарий подозвал Видарну ближе.<br />
- Скиф молчит?<br />
- Да, мой господин. Прикажешь поднять на копья? Или закопать живым в<br />
землю, принести в жертву Анкраманью и его верным муравьям?<br />
- Злой Анкраманью не удовлетворится этим стариком. Что ему какой-то<br />
человечишко? - отозвался Барт. - Злой и могучий Анкраманью хочет сотни,<br />
тысячи жертв! Что ему это жалкое приношение? Мы должны поскорее догнать<br />
скифское войско, мой царь!<br />
Дарий подумал, что Барт прав. Кроме того, живой скиф, знающий край,<br />
может ему пригодиться.<br />
- Если силой не добился своего, Видарна, замени ее лаской. Оставь<br />
скифа. Он старый и знает немало. Поручи моему лекарю-египтянину, пусть<br />
залечит его раны. Стеречь пленника.<br />
Уже три недели, как персидское войско перешло через Истр. Длинная<br />
змея ползла по степи, сокращалась в длину, но разрасталась вширь на сотни<br />
стадий. Желанная битва не состоялась, и воины, вначале державшиеся возле<br />
возов с тяжелым оружием, теперь отставали или обгоняли обозы и,<br />
разморенные летним солнцем, полусонные, качались в седлах.<br />
Но Скифия и на четвертой неделе по-прежнему встречает их пожарищами,<br />
засыпанными колодцами, опустошенными селениями да холодными ночами, когда<br />
загорелые азиаты, привыкшие к жаре, мерзнут до утра.<br />
Царь царей все еще надеялся, что впереди будут богатые города, а<br />
Видарна, Гобрий и Барт передавали его слова дальше, их подхватывали слуги,<br />
и вожди семидесяти семи племен успокаивали воинов.<br />
Но веселые женщины, присоединившиеся к войску еще на царской каменной<br />
дороге между Сузами и Эфесом, донашивали свои наряды, а воины все сулили<br />
им золотые украшения и свитки шелков. Около трех тысяч персидских стадий<br />
пути - и ни одного города! Начались перебои с питьевой водой. Стоило<br />
обнаружить источник, как ряды воинов расстраивались, завязывались драки,<br />
потасовки, доходившие иногда до убийств. Но небольшие речушки после<br />
Борисфена были запружены и загрязнены всякими отбросами, падалью, и немало<br />
воинов персидских шло к знахарям, корчась от коликов в животе.<br />
На двадцать третий день разведка доложила Дарию, что впереди широкая<br />
река Танаис, и у этой реки скифы разделились - часть пошла на юг, на<br />
переправу, а остальные двинулись вдоль берега на восход солнца.<br />
Дарий созвал совет и приказал позвать пленного скифа. Его привезли к<br />
царской колеснице. Стоя за кордоном бессмертных, он видел, как<br />
приближенные Дария волновались, показывая руками в направлении то на<br />
восход солнца, то на полдень. Старик по двум широким полосам вытоптанной<br />
травы догадался, в чем дело.<br />
Ласковый тон Дария обескуражил скифа, он стоял перед царем царей в<br />
нерешительности, но внезапная мысль, что вот сейчас он может послужить<br />
своим, подняла склоненную голову. Согласно кивнул и попросил разрешения<br />
проехать по степи в одном и другом направлении.<br />
- Если царь хочет догнать небольшой отряд, пусть переплывает Танаис,<br />
- молвил скиф, обращаясь к Дарию. - Если же царь не боится битвы с<br />
многочисленными и сильными мужами, пусть и дальше направляет свою<br />
колесницу на восход солнца.<br />
Дарию понравился ответ.<br />
- Я пойду на восток, старик. - Дарий обратился к Видарне. - Если он<br />
будет стараться и в дальнейшем, назначу его сатрапом этой дикой страны.<br />
Скажи ему об этом.<br />
- Сатрапами, мне кажется, лучше назначать своих людей, великомудрый<br />
царь, - только Видарна мог осмелиться на подобное.<br />
- Ты не постиг еще всей сложности жизни, Видарна, - оказал Дарий, не<br />
упустив удовольствия поучить его. - Местные сатрапы усерднее служат царям,<br />
ибо им некуда удирать...<br />
И Дариево мдогоплеменное войско двинулось вдоль Танаиса, упиваясь<br />
чистой водой, наедаясь рыбы, дичи, которой было столько в плавнях, что<br />
сколоты не могли уничтожить такое несметное богатство.<br />
Скиф пленник, отмеченный милостью самого царя, чувствовал себя<br />
свободней, без охраны разъезжал по персидскому стану и мечтал о побеге. Но<br />
за ним неусыпно следил какой-то человек, он постоянно держался вблизи.<br />
Скиф прикидывал расстояние до своих, присматривался к оставленным<br />
ночлегам сколотов, и получалось, что главные силы, как и прежде, находятся<br />
от персов на расстоянии однодневного перехода верхом. И разрыв не<br />
уменьшался, хотя персы от раннего утра до вечера проходили до двухсот<br />
стадий.<br />
Однажды скифа вновь позвали к царю.<br />
- Что это? - спросил Дарий.<br />
Внизу прямо из-под колесницы до самого горизонта простиралась<br />
беспредельная водная гладь.<br />
- Что это? - повторил Дарий свой вопрос.<br />
Бесполезно было ждать ответа от грека Коэса или пленного скифа - они<br />
замерли на утесе, удивленные не меньше царя. Тот молча и сосредоточенно<br />
смотрел вдаль*...<br />
_______________<br />
* Дарий смотрел на Волгу.<br />
<br />
Второй месяц его войско без отдыха гонит скифов. Стада баранов и<br />
лошадей тают. Среди войска раздор и грабежи. Пусть постоит здесь, на<br />
берегу, пополнит охотой запасы мяса, насушит рыбы.<br />
Старый скиф исполнил свое намерение, когда царские глашатаи объявляли<br />
волю Дария о десятидневной стоянке.<br />
Толпа плотно окружила глашатаев, не протолкнуться, и скиф постепенно<br />
удалялся от своего стража. Тщетно тот пытался развернуть коня среди массы<br />
верховых и пеших, чтобы уследить за маневрами пленника, и в конце концов<br />
потерял старика из виду. А тот, отсидевшись в кустах, выехал в степь.<br />
Скакал и днем и ночью, пока на берегу Танаиса встретился ему табун<br />
низкорослых разномастных сколотских лошадей. Напряженность последних дней<br />
оставила его. Вялость в мускулах, острое ощущение голода.<br />
Какой-то человек в греческой рубахе, подвязанной шелковым шнурком,<br />
сидел, утопая в траве, и что-то чертил тоненькой палочкой на деревянных<br />
досточках. Рядом, небрежно брошенные, лежали сумка, несколько рыб, кусок<br />
сыра, небольшая амфора.<br />
У беглеца задрожали руки. Сполз на животе с лошади и подошел к<br />
незнакомцу.<br />
- Кто ты, человек?<br />
Рисовальщик от неожиданности опрокинул пузырек, коричневая жидкость<br />
расползлась по зеленой траве.<br />
- Я Диамант из Ольвии. А ты, старик?<br />
- Я старейшина Басадос из племени катиаров, был в плену у персов.<br />
- Что ты увидел там? Ты голоден? Ешь.<br />
Пока старик чавкал за спиной, Диамант увлекся мечтой о том времени,<br />
когда слава о его рисунках прогремит на весь Понт Эвксинский - от Тираса<br />
до Византия и Трапезунда, Эллинским морем поплывет к берегам Либии* и<br />
Азии. Он терпеливо будет ждать мгновения, когда Орфей вдохновит его, и<br />
крик радости услышат на всей земле: <Нашел! Посмотрите сюда, я нашел утерянную людьми тайну - изображение пространства!> Чувствовал: это<br />
вот-вот должно произойти. И именно среди этих степей и чащ с прозрачным<br />
воздухом.<br />
_______________<br />
* Л и б и я - Африка.<br />
<br />
- Ты видел греческие города, уважаемый? Их дворцы и скульптуры?<br />
- Города - это гибель сколотов.<br />
- Высоким стилем слов своих ты напоминаешь греческих риториков. Я<br />
тебя не замечал раньше.<br />
- А золото ничего не значит, - продолжал Басадос. - Золото тяжелое,<br />
много золота не возьмешь на повозку. Его надо прятать в городах, ограждать<br />
стеной. Сидеть на месте и стеречь. Это будет наша гибель. Ты видел Дария?<br />
- Нет, не видел никогда.<br />
- А я насмотрелся на все семьдесят семь племен, которые привел Дарий.<br />
Они скоро побегут от сколотов. Им не одолеть нас. До тех пор пока мы не<br />
имеем городов, пока, подобно солнцу, в постоянном движении, до тех пор мы<br />
свободны и не подвластны никому, как само солнце. Землепашцы, которые<br />
живут над Борисфеном, вынуждены давать нам хлеб и шкуры. Потому что не<br />
могут оставить свои селения и уйти подальше.<br />
- Если кто и победит царя Дария, то это будут греческие полисы,<br />
мудрый скиф.<br />
- Какие полисы - те, которые меняют властителей так часто, как мы<br />
пастбища?<br />
- Ты говоришь об ионийцах! Но великая Эллада свободна и сейчас.<br />
- Я не знаю Эллады. Я знаю греков над Понтом Эвксинским и на<br />
побережье Анатолии. Кому они подвластны теперь, ионийцы?<br />
- Ионийцы - Дарию.<br />
- А до него?<br />
- Киру.<br />
- А до того?<br />
- Крезу.<br />
- Вот так! Твое племя поселилось в городах над морями и ради них<br />
готово терпеть кого угодно.<br />
- Я тебе говорю, только греческие полисы победят персов. Города<br />
свободных граждан, где каждый знает, что защищает! Ионийцы еще покажут<br />
себя. Они вынуждены сегодня покоряться Дарию, но придет время... - больше<br />
самому себе, чем Басадосу, говорил Диамант.<br />
Он приставил рисунки к дереву и, приседая, отходя дальше и опять<br />
приближаясь, закрывая то один, то другой глаз, всматривался, быстро<br />
переводил взгляд на табун и все думал, чего же не хватает его рисункам.<br />
Тем временем старейшина Басадос ехал по дубраве к палаткам сколотских<br />
царей.<br />
<br />
<br />
10<br />
<br />
В том месте, где Танаис впадает в Меотиду, Скопасис и Пата, не<br />
дождавшись гонца от Иданфирса, собирались пойти вдогонку основному войску.<br />
Оружейник Аспак выехал за лагерь.<br />
- Хо! Хо! - покрикивали объездчики. Лошади косили глазом, жались друг<br />
к другу, а савроматы доставали овес из кожаных сумок, приманивали. Более<br />
податливых ласками приучали к рукам, прыгали на спину, и начиналась<br />
бешеная гонка в степи.<br />
- Если мой брат владеет мечом и луком так же, как приручает лошадей,<br />
то можно положиться на него в бою, - улыбнулся Аспак.<br />
Со взмыленного трехлетки спрыгнула знакомая девушка-воин.<br />
- Ну, ну, ну... - спокойно приговаривала она, водила рукой по гриве,<br />
по горбоносой морде, а лошадь перебирала дрожащими ногами, порывисто<br />
дышала и уже прислушивалась к нежному голосу человека, который мог быть<br />
непреодолимо твердым, как вот накануне, когда гонял ее по полю, вцепившись<br />
в гриву, и никакими увертками не сбросить его.<br />
- Мой брат... - продолжал Аспак.<br />
Но девушка, осторожно надевая на лошадь сбрую, сказала тихо и<br />
спокойно:<br />
- Мое имя Опия.<br />
- Когда Опия научилась так ездить верхом?<br />
- Сразу же, как увидела солнце, сидела на коне. Когда мои пальцы<br />
научились хватать, в них была стрела.<br />
Аспак опешил после такого ответа.<br />
Он подъехал той стороной, где к его седлу была подвешена белая чаша<br />
из черепа убитого перса и вился на узде платок-скальп. Опия искоса<br />
взглянула на чашу, и Аспак выпрямился в седле, пальцами коснулся бородки,<br />
погладил ее, перебирая мягкие волосы.<br />
Лошади шли медленно. Из-за леса взвился орел и закружил над войском,<br />
высматривая, чем бы поживиться. Аспак вынул стрелу и быстро наложил на<br />
тетиву лука. Но Опия схватила за руку.<br />
- Нельзя даже целиться в орла. Орел - дитя Солнца. Ты принесешь беду.<br />
Разве сколот не знает?<br />
- Не ведаю обычаев савроматских, - опустил лук, всматриваясь в черные<br />
глаза Опии. - Сколоты сами дети богов. Первый человек на земле был сыном<br />
всемогущего Папая и змееногой Апи - дочери Борисфена. Имел он троих<br />
сыновей. От среднего пошел наш род катиаров и траспы. От старшего - род<br />
авхатов. Младший породил паралатов. Давно это произошло, но так было.<br />
- А скажи, сколоты равны между собой?<br />
- Если не знаешь, я расскажу. Так постановили боги - в военных<br />
походах мы подчиняемся царю паралатов Иданфирсу.<br />
- Паралаты - это род младшего брата?<br />
- Ты хорошо слушаешь, Опия! Три брата отдыхали на берегу Борисфена,<br />
когда с неба упали золотые плуг, ярмо, топорик и чаша. Увидел старший брат<br />
и пошел за ними, но золото начало гореть. Тогда пошел средний - золото<br />
опять вспыхнуло. Но когда подошел младший, оно потухло. И он взял золотые<br />
подарки, а старшие братья передали ему власть над собой. Такой была воля<br />
Папая. А что это за звери в твоей гривне?<br />
- Львицы. Самые сильные животные. Наши охотники привозили шкуры львиц<br />
из предгорий Кавказа. Око львицы оберегает от вражеской стрелы. А расскажи<br />
мне еще о сколотских племенах.<br />
- Авхаты, потомки старшего брата, издавна пашут землю, сеют пшеницу,<br />
просо, ячмень, коноплю. Это для авхатов боги послали на землю плуг. Прочим<br />
трем племенам боги завещали ярмо. Было время, катиары, траспы и паралаты<br />
кочевали от Пораты до Сиргиса*, поделив степь. Затем траспы занялись<br />
ремеслами и осели. Они делают для остальных сколотов оружие, украшения и<br />
телеги. Мое племя катиаров и паралаты кочуют, как и прежде, разводят скот,<br />
выделывают кожу, шьют из нее куртки, штаны, обувь. Стрижем овец и<br />
запасаемся шерстью, валяем войлок. Не столько для себя, но и для авхатов и<br />
траспов, за это вымениваем у одних хлеб, у других оружие, утварь. А теперь<br />
ты поведай о своем народе.<br />
_______________<br />
* С и р г и с - Северский Донец.<br />
<br />
- Мать моя рассказывала о нашем племени, а ей рассказала ее мать.<br />
Женщины савроматов любят говорить об этом, а мужи слушают без интереса.<br />
Прабабки савроматов родом из Анатолии - это за Танаисом, далеко на<br />
полдень, за высокими кавказскими горами, их можно обойти только морем.<br />
Греки воевали с ними и взяли в плен три корабля савроматок. Но на Понте<br />
Эвксинском пьяных греков женщины перебили. Не умели они управлять<br />
кораблями, ветер и волны понесли женщин через пролив в Меотиду. И<br />
выбросило их на берег. Там небо послало им диких коней, женщины переловили<br />
их и поехали в степь, где встретили стойбища сколотов...<br />
Аспак слушал и вдруг почувствовал, что рядом с ним едет девушка,<br />
черноокая и живая, и никакой не брат.<br />
- И воевали с родами вашими, пока сколоты поняли, что они воюют с<br />
женщинами. Пожелали ваши мужи иметь детей от савроматок. И сказали<br />
сколоты: будьте нашими женами...<br />
Ветер бросал на глаза Опии волосы. Она резко отбрасывала их, и Аспак<br />
видел, какая она нежная, как волнуется ее белая рубаха под распахнутым<br />
плащом и какой он, Аспак, большой по сравнению с этой девушкой. Сила<br />
бурлила в нем, хотелось показать ее, не сдерживаясь.<br />
Летний ветерок обжигал лицо.<br />
- Мы не поймем ваших женщин, сколоты, так как нет у нас одинаковых с<br />
вами обычаев, ответили тогда савроматки, - не спеша вела свой рассказ<br />
Опия. - Возьмите свой скот и свое имущество и пойдемте жить вместе,<br />
отдельно от ваших родителей, на восход солнца. Послушались мужи-сколоты и<br />
пошли за девами нашими от Борисфена к Танаису и там поселились. И до сих<br />
пор придерживаются жены савроматов старых обычаев: ездят верхом на охоту,<br />
воюют и носят одежду воинов.<br />
Аспак и Опия отстали от свиты и свернули на опушку леса.<br />
Аспаку привиделась в глубине густая чаша, прохладная и манящая.<br />
Схватил коня девушки за повод, ударил своего в бока и повлек за собой<br />
Опию, не обращая внимания на крики. Так несся он, ломая мелколесье, пока<br />
не почувствовал легкость в руке и не заметил, что держит обрывок повода.<br />
Разгоряченный, поворотив коня, увидал, что Опия выезжает из лесу и<br />
вкладывает меч в ножны. Закипел у молодого сколота, владельца скальпа,<br />
гнев на строптивую девчонку; помчался он вдогонку, готовый убить ее, но<br />
расстояние не сокращалось, а войско сколотов и савроматов приближалось.<br />
Опия направила коня к царице Пате.<br />
<br />
<br />
ЧАСТЬ ВТОРАЯ<br />
<br />
В сердце входит черный страх.<br />
Сердцем водит злая ночь.<br />
Оа! Персов гордые войска!<br />
Будут слезы, будет стон,<br />
Будет плач<br />
В стенах опустевших Суз.<br />
<br />
Э с х и л. Персы<br />
<br />
<br />
1<br />
<br />
И соединились войска сколотов. Устроили жертвоприношение сколотскому<br />
мечу.<br />
А вечером царь Иданфирс вернулся в просторный шатер. Отцепил от<br />
железного пластинчатого пояса меч, колчан со стрелами и луком, серебряный<br />
черпачок для воды. Расстегнул крючки пояса, снял кожаную куртку, усталым<br />
движением закатал рукава вышитой красно-зелеными крестиками сорочки.<br />
Опустился на кошму посреди шатра. Приказал никого не впускать. Сегодня он<br />
устал. И не так из-за тряски в седле, как из-за напряжения,<br />
неудовлетворенности. Сегодняшняя жертва богам не удалась, сколько бы<br />
овечьей и лошадиной крови ни пролилось на боевой меч. Кровь не та... Разве<br />
такой жертвы жаждут Папай и Апи, воинственный Фагимасад от своих детей?<br />
Беззащитные твари освятили сегодня меч, а враг продолжает наступать на<br />
пятки. Но еще не время! Надо протащить персов по болотам невров, тогда они<br />
созреют, чтобы посдирать с их голов кожу и выцедить из жадных глоток<br />
кровь. Нет, боги не прогневаются, не оставят его и сколотов. Ведь Иданфирс<br />
всегда соблюдал обычаи предков.<br />
...Мимо шатра, в котором отдыхал Иданфирс, проезжал Скопасис.<br />
Неодобрительно смотрел он на шатры, окружавшие большую царскую повозку.<br />
Вон сколько слуг развел Иданфирс! Тут и конюх и оружейник, повар и<br />
виночерпий, пастухи и охрана.<br />
Еще жен бы взял с собой!<br />
Скопасис чувствовал себя легким, необремененным. Из слуг на войну<br />
взял только оружейника Аспака. На войне все лишнее - обуза.<br />
А вот та войлочная палатка поменьше. В ней царь Иданфирс хранит<br />
реликвии сколотов, ниспосланные когда-то богами: золотой плужок, золотой<br />
топорик, золотой рог и маленькое золотое ярмо. Их показывают только во<br />
время жертвоприношений богам. И каждый сколот знает, что золото это<br />
неприкосновенно. Лишь Иданфирс и его ближайший слуга могут брать реликвии<br />
в руки, остальных же, посягнувших на дары богов, ждет смерть. Человек<br />
хиреет, чахнет, золото печет ему руки, тело, душу, он не находит себе<br />
места.<br />
Скопасис остановил коня, прислушался. Надвигались сумерки, тихо на<br />
царской стоянке. Поодаль вокруг костров сколоты подремывают у огня.<br />
Скопасис слез с коня. Тихо ступая, приблизился к маленькой палатке.<br />
Откинул полог, но ничего не разглядел. Сердце учащенно бьется. Чего он<br />
боится? Кары богов? Но какая-то сила подталкивала, и он нырнул под полог.<br />
Ощупал землю. Что-то обожгло руку, и он отдернул ее, сел на землю.<br />
Убраться отсюда поскорее! Но та же сила заставила снова протянуть руку к<br />
обжигающему золоту. Это был золотой топорик. Скопасис зажал его в руке и<br />
теперь только понял, что металл не горяч, а холоден...<br />
Он сунул в кожаный мешок и топорик, и маленькое ярмо, и плужок, и<br />
рог. Озираясь, выбрался из палатки, поехал прочь в темноту. Бросил<br />
поводья. Взвешивал в руке мешок, запустил туда руку и гладил золото, грел<br />
горячими пальцами. Золото не жгло.<br />
Радость поднималась в нем. Вокруг ни души, и Скопасис рассмеялся,<br />
подбросил мешок, поймал его, закинул за спину. Ударил коня в бока. На<br />
поляне луна осветила царя катиаров, разгоряченное лицо, долговязую фигуру.<br />
Он самый сильный среди сколотов! Священные реликвии льнут к его рукам. И<br />
Папай, и Апи, и Табити, и Фагимасад благоволят к нему - Скопасису!<br />
К рассвету Скопасис вернулся в лагерь. Смело, не таясь, подъехал к<br />
стоянке Иданфирса, зашел в маленькую палатку, бережно вынул из мешка<br />
золотые реликвии, положил их на место.<br />
В шатрах зашевелились сонные слуги.<br />
А днем сколоты вступили в край меланхленов, живущих по обе стороны<br />
Танаиса.<br />
Выходили за земляные валы старейшины меланхленов в черных длиннополых<br />
одеждах. И царь Иданфирс говорил им:<br />
- Не захотели присоединиться к нам, как советовали мы! Надеялись,<br />
перс не достигнет ваших хижин. Пока не поздно - присоединяйтесь. Завтра<br />
персы будут стоять на этих валах.<br />
Выкрикивали старейшины вдогонку Иданфирсу. Поглядывали на широкие<br />
лесные просеки, оставленные сколотами; и ужас овладевал ими и гнал темные<br />
фигуры к хижинам. Но издали нарастал, все сильнее слышался треск деревьев<br />
- то продирались сквозь чашу страшные персы, и оставляли меланхлены<br />
селения и плетенные из веток, обмазанные глиной жилища, угоняли стада,<br />
забирали все, что можно.<br />
Встревожили сколоты и племя андрофагов в их лесных землянках-норах.<br />
Глухим ворчаньем встретили андрофаги соседей. Волчьим блеском загорались<br />
глаза.<br />
- Перс, перс! - кричали сколоты, размахивая топорами. И андрофаги с<br />
проклятьем вылезали из землянок, складывали шкуры на своих<br />
немногочисленных лошадей и гнали их в глубь леса.<br />
Теперь Диамант и Теодор оставили свою телегу, пересели на лошадей.<br />
Тяжело было расставаться Теодору со своим добром, но здравый рассудок взял<br />
верх. Телега цеплялась за сломанные деревья и кусты, застревала в грязи -<br />
греки едва успевали за войском.<br />
- Сначала я беспокоился, как бы продать побольше оружия сколотам,<br />
дальше - как удобнее уложить выменянные шкуры и мешки шерсти. Потом я<br />
мучился, что выбросить. Теперь я думаю: как добраться живым домой, хотя бы<br />
в одном хитоне, - печально говорил Теодор. Он похудел, от брюха и следа не<br />
осталось.<br />
- <О Муза, скажи мне о том многоопытном муже, который, странствуя долго со дня, как святой Илион им разрушен, многих людей города посетил и обычаи видел...>* - Диамант смолк, хлопнул себя ладонью по щеке, размазал<br />
упившегося кровью комара. - Боги посылают нам испытание. Это вторая<br />
<Одиссея>, и когда-нибудь поэты будут слагать о нас песни.<br />
_______________<br />
* Первые строки <Одиссеи> Гомера. Перевод В. Жуковского.<br />
<br />
- Вместо пения сирен мы слышим вой волков, - печально усмехнулся<br />
Теодор.<br />
<br />
<br />
2<br />
<br />
Примерно через полтора суток в том же месте из шелковой палатки вышел<br />
Дарий.<br />
Странный и жуткий в своей непонятности сон привиделся Дарию.<br />
Они были снова вместе после смерти мага-самозванца и разыгрывали на<br />
царство жребий. Все было, как тогда. Решили: чей конь первым заржет при<br />
восходе солнца, когда они выедут за городские ворота, тот и будет царем. И<br />
вот Дарий рассказывает об этом своему безбородому смешливому конюху.<br />
<Господин! Если только от этого зависит, быть тебе царем или нет, то соберись с духом и не беспокойся - никто не будет, кроме тебя, царем. Есть у меня средство...> - отвечает конюх.<br />
И видит Дарий, как конюх выводит ночью за ворота любимую кобылицу,<br />
как накрепко привязывает ее к столбу за воротами, как обводит вокруг<br />
кобылицы жеребца несколько раз и наконец пускает его к ней...<br />
А утром, когда они по уговору садятся на коней и выезжают за те самые<br />
ворота, происходит нечто странное: жеребец не бросается вперед и не ржет,<br />
как это было тогда, семь лет назад. И никто не падает Дарию в ноги в знак<br />
признания власти, а все молча едут... Он хочет воскликнуть: <Давайте проедем еще раз!> - но уста не размыкаются...<br />
Какие-то звери, напоминающие шакалов, но с более грубыми голосами,<br />
разбудили царя. Дарий глянул в черную темень, но, кроме догорающих<br />
костров, ничего не увидел. Вой несся издали, из глубины леса. Дарий ударил<br />
носком сапога раба, спящего у костра, тот разбудил других, и начали они<br />
бросать хворост в затухающее пламя. Но вой не прекращался.<br />
Из соседней палатки выполз, по-стариковски кряхтя, Барт.<br />
- Проклятые гиены разбудили владыку.<br />
- Что это за твари? - Дарий указал в темноту. Ему хотелось, чтобы<br />
Барт истолковал сон.<br />
- Это скифские шакалы, владыка. Как-то на моих глазах они вмиг<br />
разорвали и проглотили лошонка. Я думаю, что они по ночам тащат и уснувших<br />
воинов, царь...<br />
Но Дарий не стал слушать нытья мабеда-мабедов. Не стал рассказывать<br />
сна. Послал за Видарной.<br />
- Пусть твои люди прогонят этих тварей, они лишили меня сна.<br />
Сотня бессмертных углубилась в лес. Тысячи стрел полетели в темноту,<br />
ударяясь о стволы деревьев, разрывая сплетения веток, туда, где мерцали<br />
зловещие огоньки. Огоньки зашевелились, потухли, что-то заерзало в лесу,<br />
захрипело, а потом огоньки замелькали вновь, и вой усилился.<br />
- Пожирают убитых, - промолвил Видарна и вернулся к царю царей.<br />
Не хотел Дарий сознаться себе, что леса угнетают его и пугают. Он<br />
задыхался в них. Путь от Истра и той большой реки был нестерпимо долог.<br />
Усталость почувствовал Дарий. Он провел в седле более десяти лет и еще<br />
семь лет в царской колеснице. Приходилось и выходить из нее, драться в<br />
пешем строю, несмотря на царское звание. А на троне в Персеполе почти не<br />
сидел...<br />
Вой скифских шакалов стал невтерпеж. Еще не рассвело, а Дарий велел<br />
позвать мага-писаря, при светильнике продиктовал письмо к царю сколотов.<br />
Вспомнил о пленном старом скифе, но Видарна сказал, что тот умер.<br />
- Пусть самая быстрая сотня бессмертных догонит проклятых скифов.<br />
День и ночь не слезать с лошадей! Отправь сию же минуту!<br />
А войско Иданфирса вновь вышло к Борисфену, но уже с востока, когда<br />
привели невооруженных всадников в желтых плащах с красными широкими<br />
лентами на тиарах.<br />
- Эти люди преследовали нас, пока мы не осыпали их стрелами. Тогда<br />
они бросили оружие на землю - и копья, и колчаны, и луки, и даже кинжалы.<br />
И мы их подпустили ближе. Дарий шлет тебе письмо.<br />
- Перс обеспокоен! - Иданфирс взял папирус из рук гонца. - Собрать<br />
сюда вождей племен и старейшин.<br />
- <Я, Дарий, Ахеменид, сын Гистаспа, царь царей, властелин Персиады, Вавилона, Мидии, Сагартии, Гедрозии, Бактрии, Согдианы, Арахозии, Армении, Сирии, Лидии, Карии, Египта, Хорезма, Ливана, Палестины, Индии, Фракии, Ионии, пишу тебе, царю Скифии. Я спрашиваю тебя: почему ты все время удираешь? Если ты боишься моей силы, семидесяти семи племен азиатских и либийских, перестань удирать, приди и обними мои ноги. Принеси мне, как властелину своему, в дар землю и воду, леса твои, рыбу в твоих реках, зверя в твоих степях, золото и серебро в твоих горах. Приди и покорись, а я, царь царей, определю твою дань ежегодную>.<br />
Вздрогнули бессмертные от криков возмущения, охватившего весь стан<br />
сколотов, теснее сдвинулись, конь к коню.<br />
- <Знай, что мощный я и руками и ногами. Как всадник, хороший всадник я. Как лучник, хороший лучник. Как копейщик, я хороший копейщик. Помни об этом, царь Скифии. Бог и великий Ахурамазда, который эту землю создал, который небо создал, который человека создал, он меня, Дария, царем сделал, единым над многими. Все совершить я в состоянии. Помни об этом, царь Скифии>.<br />
- Брат Иданфирс! - вскричал Скопасис. - Перс называет нас трусами.<br />
Дадим бой. Я покараю Дария!<br />
- Братья! Авхаты оставили поля и селения. Жены и дети наши прячутся.<br />
Созревает на полях хлеб. Скоро жатва, а мы, далеко. Что нас ждет зимой?<br />
Что ожидает остальных сколотов без нашего хлеба? Лучше погибнуть в бою,<br />
нежели умирать с голоду.<br />
Старейшина катиаров Басадос ждал момента вставить слово:<br />
- Мне радостно слушать отважных братьев моих, - начал он. - Но я<br />
видел персов вблизи. Это сила огромная, неисчислимая. У нас нет и третьей<br />
части войска Дария. Но недовольство подтачивает его воинов. Страх<br />
вселяется в их душу. И чем дальше заведем мы персов, тем больше страха<br />
нагонят на них наши боги. Я разъезжал по стану персов и слышал всякие<br />
разговоры. Грек Коэс имеет ремешок, на котором ежедневно завязывает<br />
узелки. Я спросил у него, зачем он это делает. Коэс не думал, что я смогу<br />
убежать, и он сказал: греческие тираны, которые строили мост через Истр,<br />
будут ожидать персидское войско и стеречь мост шестьдесят дней. Так<br />
приказал Дарий. Когда я в последний раз видел Коэса, он завязал тридцать<br />
пятый узел. Шестьдесят дней скоро минует. Персы беспокоятся. Я видел<br />
ремешки с узелками у многих воинов.<br />
- Пусть царь персов хоть в десять раз сильнее! - воскликнул Скопасис.<br />
- Катиары хотят встать лицом к врагу! Я готов драться с пятью персами<br />
одновременно. Это говорю я, Скопасис. Если же брат наш Иданфирс нездоров,<br />
пускай передаст золотой топорик другому царю...<br />
- Надо выйти из этих лесов, - заметил царь траспов. - Что за битва<br />
среди кочек и деревьев, когда и руке с копьем негде разгуляться?<br />
Иданфирс оглядел вождей и группу побледневших бессмертных.<br />
- Братья мои цари! Коварный перс хочет обмануть нас. Он пишет хитрое<br />
письмо, и у некоторых разум застилает гнев. Персу только этого и надо. Но<br />
кто из вас скажет, что я удираю от него? Я делаю то, что делал и в мирное<br />
время. Я выпасаю скот и каждый день выбираю новые пастбища. Я не имею ни<br />
городов, на обработанной земли, чтобы опасаться за них. Когда перс догонит<br />
мои стада и будет угрожать им, я стану на бой. А сейчас и я, и мои стада,<br />
и мое войско в безопасности.<br />
Иданфирс наблюдал, какое впечатление произвели его слова. Пата<br />
смотрела на Иданфирса с улыбкой. В знак согласия кивает головой<br />
краснощекий тяжкотелый царь траспов. Задумались другие вожди, поглядывая<br />
на старого воина Басадоса, который побывал во вражьем стане и знает, что<br />
говорит. Только Скопасис горячился: Иданфирс чересчур спокоен, и это может<br />
плохо кончиться для сколотов.<br />
- Передай послам персидским, - приказал Иданфирс Басадосу, не обращая<br />
внимания на речи Скопасиса, - что властелинами над собой я признаю лишь<br />
Папая, моего бога и предка Апи - праматерь мою, Табити - хранительницу<br />
очага моего, Фагимасада - покровителя в боях. Дарию же пришлю подарки,<br />
пусть запасется терпением и ждет.<br />
<br />
<br />
3<br />
<br />
За Борисфеном, на сухих высоких местах, на просторных лесных полянах,<br />
начали попадаться селения невров. Услышав о нашествии, невры оставили<br />
селения еще до прихода сколотов.<br />
Бродили волки покинутыми селениями, уверенно, по-хозяйски рыскали в<br />
поисках добычи и не обращали внимания на ездоков.<br />
- Это невры! - воскликнул Басадос, указывая на зверей. - Я знаю, они<br />
обращаются в волков...<br />
Воины обходили селения, не трогая волчьих стай...<br />
Но недолго сдерживали доводы Иданфирса царей сколотских и вождей<br />
племен.<br />
- Хорошо, братья мои, - сказал Иданфирс на совете, - время принять<br />
бой. Но выйдем из этих болот на земли агафирсов. Там развернем свой строй<br />
и станем против Дария. Так я думаю.<br />
- Царь Иданфирс сказал мудро. Надо покончить с персами. Чтобы впредь<br />
не зарились на землю нашу. Мост через Истр - единственный обратный путь<br />
Дария. Греки с шестьюстами триерами охраняют его. Но греки-ионийцы<br />
стремятся к свободе - так объяснил мне один ольвиец. Если они<br />
действительно хотят этого, мы им поможем. И греки должны помочь нам. Пусть<br />
разберут мост.<br />
- Старейшина Басадос был среди персов, и, очевидно, сам Папай навеял<br />
ему эту мысль. Пусть царь его Скопасис и сам он едут к Истру, - молвил<br />
Иданфирс.<br />
- Царица Пата с дружиной поможет катиарам, если греки будут<br />
сопротивляться, - сказала Пата, и все одобрительно закивали головами.<br />
- А чтобы не думал царь Дарий плохо о нас, с завтрашнего дня начнем<br />
тормошить его, - блеснул зубами Иданфирс. - А особенно под вечер, когда<br />
усталые персы усядутся есть...<br />
Скопасис радовался, что Пата вызвалась сопровождать его и катиаров.<br />
Но не понравилось иное - царь Иданфирс усылает его прочь от основного<br />
войска, чтоб не спорил и не смущал других... Сейчас, когда за спиною<br />
многочисленный враг, не время противиться Иданфирсу, не время показывать,<br />
кто из них сильнее. Но после победы сколоты поймут, кто должен стоять во<br />
главе всего войска.<br />
...Хотя много в лесу тропинок, но тропинки Аспака и Опии сошлись. И<br />
оружейник, давший себе слово даже не смотреть в ее сторону, спросил:<br />
- Зачем савроматы носят бронзовые зеркальца за поясом? Я свое давно<br />
выбросил.<br />
Опия испуганно взглянула на юношу.<br />
- Как? И ты не боишься теперь? У савроматов бронзовое зеркальце самая<br />
дорогая вещь. Если разобьется или потеряется зеркальце - погибнет скоро<br />
его владелец. Посмотри в мое, только не урони!<br />
На золотистой глади зеркальца проступали лепестки крупной ромашки, а<br />
стебелек ее переходил в держак. Аспак посмотрелся в ромашку, пустил зайчик<br />
на хмурый, заросший мхом ствол осины.<br />
- Почему не поехала со мной? Почему удрала?<br />
- Савроматки умеют себя защищать.<br />
- Я хотел, чтобы ты стала моей женой.<br />
- Но ты не спросил меня. - Опия забрала у Аспака зеркальце, вложила<br />
его в футляр.<br />
- У сколотов мужчина сам выбирает жену.<br />
- Сколоты имеют не одну жену?<br />
- Да, чем более знатный муж, тем больше у него жен.<br />
- Сколько у тебя?<br />
- Ни одной еще, - смутился Аспак, но глаза Опии радостно блеснули, и<br />
Аспак понял, что девушка не презирает его. - Ты будешь первой.<br />
- Я хочу быть единственной женой у своего мужа.<br />
- Не так у сколотов. Когда муж погибает в бою или умирает, жена<br />
ложится рядом с ним в могилу.<br />
- Живая жена?<br />
- Она убивает себя. Чтобы вместе быть и в стране мертвых. Так принято<br />
у сколотов.<br />
- Нет у нас такого обычая. Я не смогу жить среди сколотов. Савроматки<br />
владеют луком, копьем, ездят верхом. А ваши женщины сидят на возах и<br />
выполняют рабскую работу.<br />
- Не хочешь стать женой сколота?<br />
- Если какому-то сколоту я понравлюсь, а он мне, то пусть берет свое<br />
и идет со мною жить на Танаис, как делали когда-то праматери и праотцы<br />
савроматов.<br />
Чтобы он, Аспак, изменил роду, бросил катиаров и отправился в страну<br />
савроматов? За это боги покарают его, а Табити не пошлет ему сына... Надо<br />
забыть Опию. Среди сколотских девушек Аспак найдет верную жену, боги<br />
пошлют ему и стада, и табуны, и детей.<br />
Аспак повернул лошадь и исчез между деревьев. Опия придержала своего<br />
гнедого, глядя вслед. Не рассказала ему Опия еще об одном обычае<br />
савроматском. Не может иметь мужа савроматка, пока не убьет хоть одного<br />
врага...<br />
Утро выдалось ясным. Солнце еще пряталось за стеной деревьев, но над<br />
широким озером оно чувствовалось во всем: в прозрачном воздухе, в чистой<br />
воде, в росистой траве и ветвях.<br />
Аспак снял с шеи гривну, расстегнул острополую куртку, вышитую на<br />
воротнике и груди сорочку. Бережно положил на землю фигурку Табити.<br />
Разделся, взял в руки комок глины и натер лицо, грудь, ноги, нырнул и<br />
долго плавал, разводя руками щекочущие водоросли. Вода была теплой, теплее<br />
воздуха.<br />
Опия с подругами подошла к озеру с противоположной стороны.<br />
Раздевшись, девушки прыгнули в воду. Опия осталась в одной рубахе на<br />
берегу в кустах. Узнала Аспака. А тот, едва посмотрев на савроматок, стал<br />
на отмели, закинул голову, повернулся в сторону, где всходило солнце за<br />
деревьями. Положил руки на воду, расслабив мускулистые плечи. Прозрачные<br />
капли стекали со светлой бороды и длинных, до плеч, волос. Стоял<br />
зажмурившись.<br />
И Опии из-за куста захотелось коснуться Аспака, она даже руку<br />
протянула. А в другой зажала гривну с бронзовыми львицами.<br />
Сквозь лес пробился резкий звук рога - то глашатай Иданфирса звал в<br />
дорогу.<br />
- Почему не купалась? - спросила подруга.<br />
Опия вздохнула и лишь теперь расслышала звуки рога. Подумала: не<br />
везет ей, савроматы отправляются к Истру, и неизвестно, встретит ли она<br />
там хоть одного перса. А сколоты будут добывать здесь персидские головы.<br />
Опии стало не по себе - так и возвратится она с войны без единой вражьей<br />
головы...<br />
Подруги побежали, Опия шла медленно и скоро отстала. Она смотела<br />
из-за деревьев, как собираются савроматы и катиары. Царица Пата несколько<br />
раз оглянулась, вероятно, в поисках Опии; вот она говорит что-то служнице,<br />
и та побежала к озеру. Опия взобралась на дерево. Уселась на толстой<br />
ветке, тяжело вздыхая. Пусть царица едет к Истру на переговоры с греками,<br />
Опия не упустит возможности снять хоть одну голову перса. И добудет-таки<br />
право выбрать себе возлюбленного. Девушка вспомнила слова Аспака: <Я хотел, чтобы ты стала моей женой>, его русую бородку, купанье...<br />
Обоз савроматов оставался при Иданфирсе. Это хорошо, подумала Опия,<br />
позже она незаметно присоединится к своим.<br />
- Где была? Служанка царицы искала тебя, - только и сказал земляк<br />
Опии.<br />
- Заблудилась, дядя, я в лесу.<br />
- Оставайся теперь с нами. Где ты будешь искать царскую свиту?<br />
Савроматам эти места неведомы.<br />
<br />
<br />
4<br />
<br />
Гобрий, склонившийся над греческим планом земли скифов, резко<br />
повернулся к Дарию:<br />
- Надо поворачивать к Истру на полдень. Нечего делать в болотах,<br />
здешние племена все равно разбежались, и от их пожитков мало пользы, даже<br />
отар нет. Конница скифов нападает на нас с юга. Значит, их главные силы<br />
там.<br />
Барт пытался было сказать, что болота преградили путь из-за грехов<br />
наших да еще за нарушение законов Заратустры, но его остановил взгляд<br />
Дария.<br />
Барт подумал, что, будь царь из магов-мидийцев, все развернулось бы<br />
иначе. Вот маг, которого убил Дарий, всего восемь лун стоял у власти, а<br />
сколько... Барт испугался своих мыслей и оглянулся на присутствующих.<br />
Дарий чересчур терпим не только к иноверцам-персам, но и к покоренным<br />
народам. Смешно вспомнить! В Вавилоне, когда царь усмирил непокорных,<br />
оставил нетронутым золотую статую нагого мужчины - вавилонского бога. А<br />
хорош кусок - больше десяти локтей высоты. Так нет, оставил вавилонцам,<br />
хотя каждому ясно, что золото, оно только золото, и не может бог иметь<br />
человеческое подобие.<br />
Нет, слаб царь Дарий, вот если бы... Барт снова опасливо оглянулся. В<br />
шатре окончили обсуждение и ждали от царя последнего слова.<br />
- Поворачиваем на полдень, - молвил царь и, подойдя к Гобрию,<br />
склонился над планом.<br />
Кони и люди повернули на юг, но еще долго чавкала грязь под ногами и<br />
засасывала колеса, а над ними висли тучи комаров и мошек.<br />
Наконец головные отряды ступили на твердый грунт.<br />
Переезжая неглубокий овраг, Гаусана встретил скифов. Это была большая<br />
группа всадников. Скифы заметили врагов, но двигались спокойно, даже<br />
несколько торжественно. Отряд Гаусаны настороженно остановился. Теперь<br />
персы уже могли хорошо разглядеть скифов. Их было несколько сотен, ехали<br />
они скученно, окружив повозку, в которой сидело пять седобородых стариков.<br />
Гаусана дал команду к бою, но от группы скифов отделился один воин и<br />
направился к отряду персов. Скиф вынул из ножен меч, переложил его в левую<br />
руку и снова вложил в ножны. Потом он снял с пояса лук и проделал с ним то<br />
же. К нему присоединился еще один старый скиф и зычным голосом выкрикнул:<br />
- Мы едем к царю Дарию. Проводите нас!<br />
Дарий принял послов, как и подобает царю. Стража ввела пятерых<br />
скифов, и их дорожные одежды - темно-коричневые и грязно-серые -<br />
подчеркивали пышность и блеск приема. Это были седовласые старики, четверо<br />
из них несли что-то, закрытое тканью. Они вышли на средину палатки,<br />
остановились перед троном, и один из них выступил вперед:<br />
- Наши цари велели вручить тебе, Дарий, эти дары, - молвил и отступил<br />
в сторону.<br />
Старики сделали несколько шагов к трону и, наклонившись, положили на<br />
ковер каждый свою ношу.<br />
На ковре в ряд стояли клетки, сплетенные из прутьев, а на краю лежала<br />
связка стрел. В крайней клетке порхала маленькая серая птичка, в средней<br />
металась полевая мышь. Она на миг останавливалась, смотрела перед собой<br />
точками глазок и вновь рыскала по клетке. В последней клетке помещалась<br />
большая серо-зеленая лягушка. Она сидела спокойно. Только светлая кожа<br />
быстро надувалась и спадала.<br />
- Что это значит? - спросил царь у старшего скифа.<br />
- Наши цари считают, что у тебя много советников и ты сам мудрый,<br />
чтобы разгадать значение даров. Ничего больше не велено передать тебе, а<br />
приказано немедленно возвращаться. Так прикажи, царь, воинам проводить нас<br />
в открытую степь.<br />
Когда Дарий кивнул страже и скифы вышли, в палатке воцарилась тишина.<br />
- Говорите, - приказал Дарий.<br />
Первым выступил Барт:<br />
- Я думаю, что птичка - то конь, а мышь - то земля, о великий царь, а<br />
лягушка - то, конечно, вода.<br />
- Я одобряю твою разгадку. Вот я посоветовался с богом Ахурамаздой и<br />
говорю вам: мышь живет в земле и ест ту же пищу, что и человек, лягушка<br />
живет в воде, а птица подобна коню. Стрелы - это военная сила. Все это<br />
значит, что скифы отдают мне себя, свою землю и воду. Это победа, они<br />
сдаются.<br />
Все одобрительно зашумели, и Барт сказал:<br />
- Слава велемудрому богу Ахурамазде и его великому сыну,<br />
воинственному и могучему Митре, который даровал тебе, царь царей, эту<br />
большую победу...<br />
- Подожди, - прервал его речь Гобрий. - Может быть, еще кто желает<br />
растолковать значение даров?<br />
Но все молчали.<br />
- Тогда я скажу, - продолжал Гобрий. - Можно ли считать, что скифы<br />
признали себя побежденными? Я думаю, нет. Не было ни одной битвы. Наши<br />
войска обессилены, и неведомая хворь преследует нас. Скифы знают об этом.<br />
Мы сейчас слабее, чем были в начале похода, когда скифы и не думали<br />
сдаваться нам. Я много слыхал о скифах. Они никогда по доброй воле не<br />
сдавались.<br />
Гобрий перевел дыхание. Никто не помнит, чтобы он-так много говорил.<br />
Но это было не все. Он сурово взглянул на Барта и снова обратился к Дарию:<br />
- Мне кажется, что скифы хотят вот что сказать своими дарами: <Если вы, персы, не станете птицами и не полетите в небо, или не станете мышами и не спрячетесь в землю, или лягушками не прыгнете в воду, то сгинете от стрел наших!><br />
Дарий нахмурился и искоса взглянул на Видарну. Тот промолвил:<br />
- Серьезное дело. Надо поразмыслить, обсудить.<br />
Царь в ответ сердито потер ухо и приказал удалиться всем, кроме<br />
Гобрия и Видарны.<br />
- Я согласен с толкованием Гобрия, - Видарна будто продолжал внезапно<br />
прерванную речь. - Скифы сильны сейчас, как никогда. Нам необходимо быть<br />
настороже.<br />
- На месте скифов я бы именно теперь начал атаковать, - вставил<br />
Гобрий.<br />
- На стоянках надежно укреплять лагерь и выставлять двойной дозор! -<br />
прозвучал наконец голос Дария. - Время покажет, кто прав в толковании<br />
даров...<br />
<br />
<br />
5<br />
<br />
...Под вечер сотню Гаусаны сменили на страже около шатра Дария.<br />
Сотник направился к ближайшему костру. Люди его сотни раздвинулись, и<br />
Гаусана достал из-за пояса широкий вавилонский кинжал. Раб-гетт провернул<br />
в очередной раз обломок копья, на котором был насажен худосочный старый<br />
баран, и Гаусана, ни на кого не глядя, отрезал левую лопатку. Достал из<br />
мешочка соль, перец, вонзил в мясо крупные ровные зубы. Только после этого<br />
к барану потянулась рука десятника...<br />
Гаусана отбросил за спину обглоданную лопатку и вытер руки о плащ.<br />
Оглянулся. Луна поднялась над горизонтом на две лошадиные головы.<br />
Сидел в стороне, думал: покупка второго строевого коня, снаряжения и<br />
запасов вина обошлась куда больше платы, которую он получал раз в шесть<br />
лун. Правда, перепало немного серебра от Видарны за пленного скифа и<br />
добыта еще одна палатка. Она теперь очень пригодилась... Гаусана привстал<br />
и отпил глоток вина.<br />
Но что все это в сравнении с его нуждами? Ведь пора подумать о своем<br />
доме. Ему пристало иметь не меньше трех жен. Для этого необходима удача в<br />
походе... А тут, в Скифии... Что-то неладно с самого начала... Столько<br />
времени гоняться за врагом - и не догнать! Люди недовольны: не хватает<br />
еды, одежда износилась, вино кончилось, непонятные хвори появились, и<br />
знахари не в силах справиться, а главное - не видно всему этому<br />
конца-края.<br />
...Вчера разнимали саков-рыбоедов и вавилонцев. Угнал кто-то у<br />
кого-то три кобылицы и, конечно, съели. Дошло до резни. А раньше люди его<br />
же сотни угнали пару овец у мидийцев. Он покрыл своих, но...<br />
Гаусана легко вскочил на коня и направился в объезд оврага.<br />
Тихо свистнул. Тотчас послышался ответный свист.<br />
- Приветствую тебя, господин.<br />
- Она уже тут? - тихо спросил Гаусана.<br />
- Да, господин, - ответил раб.<br />
Гаусана не сразу различил Тию в полумраке палатки. На толстом войлоке<br />
лежали на бронзовом подносе зажаренные куропатки и кусок копченого мяса,<br />
заманчиво мерцали на серебре засахаренные фрукты, а две глиняные амфоры<br />
обещали терпкую прохладу. Сотник опустился на войлок, Тия, следя за каждым<br />
его движением, присела рядом.<br />
Гаусана жадно набросился на еду. Давно уже общие скупые трапезы у<br />
костра не насыщали его. Все меньшую пайку выделял осмотрительный Видарна<br />
воинам. Поэтому то, что приносила Тия со стола Видарны, было как нельзя<br />
кстати. Ведь воину надо иметь сытый желудок, тогда рука его будет тверда,<br />
а глаз зорким, и он вернется домой с победой и добычей.<br />
Потом Гаусана, опершись на локоть, рассматривал Тию. Она совсем<br />
непохожа на женщин из обоза, которые, садясь с мужчинами, хватают еду<br />
из-под рук. Тия ведет себя как настоящая жена. Муж должен наесться, в это<br />
время нужно подавать и угождать. Правильно ведет себя. Ведь у них уже все<br />
сговорено. Тия будет его, Гаусаны, старшая жена. Она знает дело,<br />
насмотрелась у Видарны. Заведет в его доме порядок знатных людей...<br />
Гаусана протянул руку и ощутил под гладким прохладным шелком ее тело...<br />
Непонятная тревога пробудила сотника. Казалось, что никакой причины<br />
не было. Рядом ровно дышала Тия, за пологом палатки ворчал во сне раб, в<br />
ночном лагере - знакомый глухой шум. Лениво ворочались привычные мысли о<br />
доме в долине под Персеполем, о трех женах и старшей из них Тие... Потом<br />
выплыла картина знакомства с ней, когда перед мостом через Истр Видарна<br />
послал его в обоз проследить за переправой своего добра и женщин. Гаусана<br />
сразу приметил старшую служанку, но подле неотступно крутился евнух.<br />
Только на мосту, когда обоз растянулся, им удалось перемолвиться словом...<br />
Новые звуки ворвались в ночь, в полудремоту сотника. Он несколько<br />
мгновений помедлил и вскочил. Сомнения не было: ночной набег. Гаусана<br />
разбудил Тию и раба. Топот и крики слышались со стороны оврага. Сотник<br />
приказал Тие завернуться в толстую войлочную подстилку и резким ударом<br />
выбил опору палатки - нападающим не придет в голову поднимать палатку, а<br />
подстилка предохранит Тию от возможных ударов копыт. Потом сотник выхватил<br />
копье у первого попавшегося навстречу воина и пустил коня галопом. Сжимая<br />
толстое для его руки древко, Гаусана врезался в темный клубок людей и<br />
коней, сплетения разноязыких криков.<br />
Крики, удары мечей, стоны, храп лошадей, проклятье - все это быстро<br />
приближалось. Тия лежала, укрытая палаткой, сжавшись в комок. Уже сопят<br />
рядом кони, кто-то упал, земля дрогнула. Над ней ревели, гикали, ржали,<br />
плевались, проклинали, захлебывались кровью, падали с коней воины персов и<br />
сколотов.<br />
Но один звук, надрывный и тошнотворный, не смолкал, не унимался, а<br />
вскоре пересилил звуки боя - то был рев перепуганных мулов и ослов. Тия не<br />
сразу поняла, что это, потом ее даже затошнило от этого гадкого крика,<br />
казалось, что ревет не скот, а его желудки.<br />
Крики людей, свист и удары нагаек по конским бокам - все это внезапно<br />
удалилось и стихло.<br />
Тия выбралась из-под палатки. Отовсюду стоны. Испуганно мечутся<br />
лошади без всадников. Умолкли ослы и мулы. Тия побрела, наталкиваясь на<br />
тела, щиты и копья.<br />
- Ох, проклятая стрела, - послышался знакомый голос.<br />
Тия пошла на стон. Раб Гаусаны!<br />
- Кто это? А-а... Помоги вытянуть стрелу... Сидит глубоко. Тяни!<br />
А-а-а!! - Раб ударил ее ногой в грудь. - Оставь меня. Стрела с зазубриной.<br />
Ты разорвешь мне внутренности. Их лошади испугались рева наших ослов...<br />
Эти глупые, эти упрямые твари... помогли нам... Иди отсюда!<br />
- Но рана не заживет, если не вытянуть стрелы.<br />
- Не прикасайся... Или я заколю тебя!<br />
Тия вытянула руки, ощупывая темноту, упала на чье-то большое тело.<br />
Нагнулась, рассмотрела мертвого мидийца с накладной бородой, которая<br />
отвязалась и лежала на спине, шею воина сжимала петля, веревка тянулась, в<br />
сторону. Тия зажала веревку, ступила за ней несколько шагов и снова упала,<br />
зацепившись за другое тело.<br />
Нащупала кожаный кафтан. Решила снять - пригодится, уж очень холодные<br />
здесь ночи. Кафтан липкий, наверное, в крови, но не беда - завтра отмоет.<br />
Перевернула тело - уж больно легкое, и кафтан будто с мальчика. Тия<br />
наклонилась к убитому, различила безбородый и безусый профиль, простенькую<br />
сережку в ухе, веревка, тянувшаяся от мидийца, была накручена на локоть.<br />
Хм, юный скиф. Живой еще. Воин застонал, в горле заклокотала кровь. Белая<br />
рубашка, заправленная в штаны, а между лопаток - кровавое пятно.<br />
Из-за туч вышла луна. Тия повернула мальчика на спину - хотелось<br />
рассмотреть лицо скифа.<br />
- Амазонка!<br />
Постояла над воином. Амазонка среди скифов! Подложила ей под голову<br />
кафтан, рукавом вытерла кровь с подбородка. На Тию смотрели темные, полные<br />
муки большие глаза. Блеснула на шее бронзовая гривна со львицами.<br />
Стиснутые уста сдерживали стон, но разжались судорожно, выпустив струйку<br />
крови...<br />
<br />
<br />
6<br />
<br />
А на Истре изнывали от безделья греки. Тираны ионийские разбили свой<br />
лагерь на высоком правом берегу, спасаясь от жары в гротах. Продик из<br />
Эдеса и Гистией из Милета играли в кости. На круглый столик с<br />
отполированной поверхностью падали ребристые агатовые камешки.<br />
Мильтиад из Херсонеса сидел на камне, на открытом солнце, бросал в<br />
воду гальку. Ветер спрятался от зноя в камышах противоположного берега.<br />
Вдоль него, сколько видно глазу, стояли вытянутые на сушу греческие<br />
триеры. Люди на них еле двигались. Неторопливо конопатили щели, смолили,<br />
обивали весла бронзовыми пластинами.<br />
Мост терялся в плавнях. Две триеры, на одной из них тиран из Самоса,<br />
плавали вдоль моста, охраняя его.<br />
Мильтиад сбросил хитон и пошел к воде. Гистией, закончивший игру,<br />
крикнул Мильтиаду, чтобы тот обождал.<br />
- Знаешь, друг, когда-то меня считали лучшим пловцом Милета.<br />
- Так давай посоревнуемся, уважаемый Гистией, кто быстрее доплывет до<br />
двадцатого плота!<br />
Прыгали в воду. Фонтаном взметнулись брызги. Продик отодвинул кости,<br />
моряки бросили свои дела. Весь высокий берег смотрел на пловцов. Худощавый<br />
Мильтиад опережал упитанного, старшего лет на десять Гистиея. И тот понял,<br />
что проигрывает, лег на спину, тяжело дыша и отплевываясь. Мильтиад не<br />
заметил этого. Когда доплыл, схватился руками за колоду, завертел головой,<br />
плечи быстро поднимались и опускались. Посмотрел назад и весело<br />
рассмеялся.<br />
- Ты плохо себя чувствуешь, уважаемый Гистией? - крикнул.<br />
- Мне просто не захотелось плыть дальше, - безразлично ответил<br />
Гистией и лениво направился к берегу.<br />
Мильтиад взобрался на мост и пошел назад. Ступал с колоды на колоду,<br />
ощущая ступнями теплую шершавость. На берегу повалился на песок, зажмурил<br />
глаза.<br />
...Он увидел зеленые оливки Афин накануне праздника Великих<br />
Панафиней. Мильтиад идет не спеша по Керамику*, видит предпраздничный люд,<br />
видит, как украшают корабль, стоящий возле Аэропага.<br />
_______________<br />
* К е р а м и к, П н и к с - районы Древних Афин.<br />
<br />
Между праздничными белыми хитонами горожан, подбитыми бахромой и<br />
расшитыми яркими узорами, выделяются оранжевые одежды жрецов. Побеленные<br />
заборы и стены домов слепят глаза, а высокая голубизна неба благословляет<br />
будущий праздник.<br />
В стороне остался Пникс, а Мильтиад блуждал по улицам, пока не попала<br />
ему на глаза стройная девушка в желтом хитоне. Темно-русые волосы девушки<br />
были причесаны в большой узел на затылке и убраны под сетку. Неправильные<br />
черты ее смуглого лица представились Мильтиаду необычно красивыми, а тихая<br />
печаль в глубине глаз завлекла его. Мильтиад искал и находил взгляд<br />
девушки, чувствовал теплую тяжесть его в своих глазах, в своем сердце.<br />
Девушка прошла мимо, в сторону Акрополя, не оглядываясь, а Мильтиад,<br />
следуя за ней, мог видеть гордую походку и сандалии, легко ступавшие по<br />
плитам, а впереди, вверху, возвышалась медная Афина с копьем. Толпа<br />
разлучила их...<br />
Долго и напрасно искал он ее потом в суете шумного города.<br />
Соревнования, игры, пение в Одеоне - ничто не привлекало Мильтиада, и<br />
утром, перед началом процессии, его потянуло к морю.<br />
По пути к Пирейским* воротам он на некоторое время смешался с толпой<br />
горожан. Отмеченные венками победители, вооруженные воины, женщины с<br />
кувшинами на головах - все это вскоре осталось позади, и около полудня<br />
Мильтиад очутился в Пирее.<br />
_______________<br />
* П и р е й - порт вблизи Афин.<br />
<br />
Тут они встретились вновь. Девушка одиноко стояла возле усыпальницы,<br />
будто ожидая кого-то, а потом они шли рядом...<br />
Было солнце, и бархат волн, и чистая, нежная голубизна неба,<br />
обвенчавшая их. Они любили друг друга, и неугомонно шумящее море белой<br />
пеной, как пышными цветами, украсило их.<br />
Мильтиад восторженно смотрел на нее, всю залитую лучами, когда море<br />
топило солнце в потемневшем просторе волн, на ее статную фигуру, на<br />
красные волосы, спадающие на округлые плечи. Стройные ноги с широковатыми<br />
икрами придавали ей легкую монументальность, и можно было понять<br />
мастеров-ваятелей, которые творили по такому образцу.<br />
Они возвращались в город. В свете факелов ходили справа налево<br />
двудонные кубки и ревел веселый пир. Они молча несли мимо людей свое<br />
счастье, ибо негоже девушке-жрице любить кого-нибудь, кроме богов.<br />
Они вошли в храм. Недостижимая, суровая Афина смотрела на них. Плечом<br />
к плечу стояли, угнетенные величественной пустотой храма. Девушка<br />
встрепенулась, коснулась рукой подбородка и колен... С неистовой верой<br />
молила она лучезарную Афину-заступницу благословить их любовь, простить,<br />
спасти их своей силой.<br />
Мильтиад смотрел, и слушал, и начинал верить, что счастье возможно.<br />
Вокруг вздымались, мигали пламенем светильников стены, и взирала на них<br />
загадочная богиня. Потом они молились вдвоем - в отчаянии, не слыша<br />
собственных слов, не замечая ничего вокруг, и только свежее дуновение<br />
ветра вернуло их к действительности. Они очутились среди просторов<br />
степного ковыля. Ни единого живого существа, только они да степь, и мрак<br />
ночи, и таинственные сезвездия, глядящие сверху на неисповедимые пути<br />
человеческой жизни и человеческой любви...<br />
Мильтиад сел, не мог сообразить, где он, что с ним... Немилосердно<br />
палило солнце, сверху доносились голоса Продика и Гистиея.<br />
Гистией подумал, что поступил неосмотрительно, состязаясь с<br />
Мильтиадом в плавании. Ведь именно ему, Гистиею, Дарий поручил охрану<br />
моста и присмотр за греками. Мильтиад из Херсонеса, этот сын красильщика,<br />
мальчишка по сравнению с ним, хоть и побывал архонтом в Афинах. А все от<br />
жары. Лишила Гистиея рассудка на глазах всего войска.<br />
Пока Гистией размышлял, на противоположном берегу возникла непонятная<br />
суматоха.<br />
Маленькие фигурки сбегали по лестницам с триер, поблескивали щиты и<br />
кончики кольев.<br />
Гистией, Продик и Мильтиад побежали к триерам. Ударили весла по воде.<br />
Начальники понукали гребцов, и расстояние до берега быстро сокращалось.<br />
Гоплиты, по колено в воде, окружили подступы к мосту. И когда над<br />
камышом показались луки и войлочные шапчонки всадников, греки прикрылись<br />
щитами и подняли копья.<br />
Скифы! От греков их отделяла стадия земли, очищенной от камыша, по<br />
распоряжению Гистиея.<br />
Скифов было немного - около двух тысяч. Гистией облегченно вздохнул.<br />
Подплывали новые триеры, из них выходили воины. Скифы наблюдали.<br />
- Что надо славным сколотам? - обратился к ним Гистией.<br />
Горбоносый скиф в бронзовом шлеме, в окружении воинов, и женщина в<br />
сопровождении безбородых всадников остановились на расстоянии полета<br />
копья, вынули из ножен мечи, переложили их в левые руки, затем вложили<br />
мечи в ножны и прижали десницы к груди.<br />
- Греки! - воскликнул горбоносый. - Не с войной пришли мы к вам. Мы<br />
принесли вам свободу. Если хотите, выслушайте нас.<br />
Гистией подал знак, и скифские послы подъехали ближе. Молодой русый<br />
скиф с чашей-черепом у седла опустил на землю перед Гистиеем большой<br />
мешок. Гистией заглянул в него и увидел лоснящиеся черные шкурки выдр.<br />
- Это вам, правители городов Анатолии и островов. Цари сколотов шлют<br />
подарок и просят их выслушать.<br />
- Прошу, прошу, - засуетился Гистией.<br />
Послы спешились, пошли за Мильтиадом, Продиком и остальными тиранами<br />
на триеру Гистиея. Здесь, на палубе, рабы натянули большой тент. Поставили<br />
амфоры с вином, свежие фрукты. Уселись на мраморных скамеечках, и Гистией,<br />
нарушая греческий обычай (солнце было еще высоко), приказал рабам поднести<br />
всем по полному килику вина.<br />
- Греки! Соседи наши! Мы узнали, что Дарий приказал вам стеречь мост<br />
только шестьдесят дней, - начал Скопасис.<br />
- Истинно говоришь, скиф, - кивнул головой Продик.<br />
- А если он не возвратится с войском через шестьдесят дней, то вы<br />
можете плыть домой...<br />
- Да, да, - быстро заговорил Гистией. - Я поставлен старшим над<br />
греками. Ты верно говоришь: шестьдесят дней и ночей приказано стеречь<br />
мост.<br />
- Переждите эти дни, а потом уходите отсюда. Вы ничем не провинитесь<br />
ни перед Дарием, ни перед нами.<br />
- Скифы правы, - промолвил Мильтиад. - Выполнить требования Дария, но<br />
не больше.<br />
- Персы застряли в болотах Неврии, - повысил голос Скопасис. - Царь<br />
Иданфирс готовится к последнему бою. Войско Дария обессилено. Мы<br />
постараемся, чтобы оно не увидело этого моста. Греческие города не будут<br />
отныне платить Дарию дань.<br />
Тираны одобрительно закивали бородами. Гистией с неудовольствием<br />
подметил это. Главное сейчас - пусть скифы скорее убираются прочь. Гистией<br />
откашлялся:<br />
- Думаю, правители полисов поддержат меня, если я скажу, что согласен<br />
с твоим условием, храбрый скиф. Но срок еще не миновал. Возвращайтесь<br />
спокойно назад и делайте свое дело, а мы будем делать свое, пока кончится<br />
срок.<br />
- Разве... - раскрыл было рот Продик, но Гистией остановил его,<br />
выставив открытую ладонь вперед, и велел рабам наполнить чаши вновь.<br />
- Где гостям приготовить ночлег?<br />
- Спасибо за гостеприимство, но мы сейчас же возвращаемся обратно.<br />
Царь Иданфирс ожидает от нас вестей.<br />
Послы выпили вино, быстро поднялись и пошли к лошадям. У бедра<br />
женщины колыхался колчан, наполненный стрелами, и греки неотрывно смотрели<br />
вслед амазонке...<br />
Первым вскочил с места Мильтиад.<br />
- Итак, мы свободны! Хвала богам Олимпа.<br />
- Шестьдесят дней уже давно минуло!<br />
- Почему ты не сказал им об этом, уважаемый Гистией?<br />
- Тираны полисов ионийских! Вы плохо знаете скифов. Они очень<br />
самоуверены, хотя и храбрые воины, боги тому свидетели. Скифы только<br />
собираются дать бой Дарию, а значит ли это, что Дарий уже побежден?<br />
Гистией обвел всех глазами, и даже у Мильтиада потух взгляд.<br />
- Вы знаете силу Дария, и скифским ли племенам тягаться с ним?<br />
Хорошо, пусть мы выполним свое обещание скифам. А если Дарий разгромит их,<br />
придет к Истру, не найдет моста и не застанет нас? Что тогда? Обманутый<br />
победитель страшен.<br />
- Но шестьдесят дней миновало?<br />
- Вы хорошего мнения о царе Дарии. Я же бывал в Персеполе и кое-что<br />
понимаю в царских обычаях. Последовательность в поступках - не главный<br />
закон царя царей...<br />
- Досточтимый Гистией верно говорит, - вмешался Продик, - нам надо<br />
выждать. Кто победит - покажет время. Не будем уходить от моста и обождем<br />
вестей о решающей битве.<br />
- Я жду еще декаду - и ни дня больше! - крикнул Мильтиад. - Я заберу<br />
свои триеры и поплыву к Понту. Боги пошлют кару на головы наши за<br />
криводушие!<br />
Между тем Иданфирс с основным войском вышел к Порате, где начинались<br />
владения агафирсов. Предгорья Карпаса - удобное место для боя. Но царь<br />
агафирсов не дал осуществить это намерение. Над Поратой стали его<br />
вооруженные всадники, а сам царь выехал навстречу сколотам.<br />
- Сосед! - сказал царь агафирсов. - Ты привел воинов к моим границам.<br />
Дошла весть, что ты заманил персов к неврам, и вы вместе разорили их<br />
селения. Если ты намерен то же сделать и с нашими, то ошибаешься. Агафирсы<br />
не будут удирать подобно неврам. Сворачивай на восход солнца и не переходи<br />
Порату - иначе будем воевать с тобой. Так решили старейшины, так решил я,<br />
царь агафирсов.<br />
И вернулся к своему войску, поблескивая на солнце золотым шитьем<br />
плаща.<br />
Цари сколотов стали совещаться.<br />
- Агафирсы никогда не были хорошими воинами, - сказал царь авхатов.<br />
- Не думаю, чтобы они собрали войско больше нашего, - добавил царь<br />
траспов.<br />
- Но не забывайте, братья, кто стоит за нашей спиной. - Иданфирс<br />
повернулся лицом к северу. - Сейчас сколотам лучше иметь поменьше врагов.<br />
Когда покончим с персами, расквитаемся и с дерзкими агафирсами. А теперь,<br />
братья-цари, поворачиваем на восход солнца и будем искать место для<br />
решающего боя.<br />
- Так, царь, так. Мудро говоришь.<br />
<br />
<br />
7<br />
<br />
Когда лучи солнца одолели мрак ночи и око небес Митра оповестил о<br />
начале последнего дня последнего летнего месяца гарманада, Дарий и все<br />
персы увидели то, чего так долго ждали и к чему так стремились. Вдали, на<br />
равнине, разместилось войско скифов. Они пришли ночью и, не разжигая<br />
костров, стали против персов. До сих пор такие неуловимые, теперь спокойно<br />
готовились к бою.<br />
Дарий чувствовал, что давно ожидаемая битва почему-то не тешит его.<br />
Он понуро смотрел на стан противников и вспоминал долину Мугабо*, чем-то<br />
подобную этой равнине... Но воспоминание о прошлой победе не развеяло<br />
угрюмости. Царь созвал совет. Теперь решающее слово, несомненно,<br />
принадлежало Гобрию, и начальник латников понимал это. Всегда<br />
предусмотрительный и уравновешенный, он спокойно отдавал приказания, даже<br />
Барт не проявил признаков непослушания.<br />
_______________<br />
* В долине Мугабо в Средней Азии Дарий разгромил большое<br />
восстание местных племен.<br />
<br />
Тут же отправили богослужение, запели гимн божеству, несущему победу:<br />
<br />
И в пятый раз явился Митра<br />
В личине вепря,<br />
Который летит вперед с острыми клыками...<br />
<br />
Гобрий слушал знакомые слова и думал, куда поставить вавилонцев. Они<br />
вовсе не хотят воевать, эти ленивые вавилонцы, и Гобрий желал избавиться<br />
от них. В первой линии их сразу сомнут скифы, и это произведет плохое<br />
впечатление на все войско. В первую линию следует поставить саков. Они и<br />
одеждой походят на скифов и наверняка знают все скифские приемы боя.<br />
Солнце прошло почти четверть своего дневного пути, когда войска<br />
персов и скифов начали сходиться. Ряды скифской пехоты двинулись и<br />
остановились как бы в нерешительности, нестройными линиями. Дальше<br />
шевелилась конница.<br />
Эта кажущаяся нерешительность врага толкнула Гобрия двинуть в атаку<br />
латников. Отборная тяжелая конница должна произвести устрашающее<br />
впечатление на скифскую пехоту. Железные шлемы с маской, все тело защищено<br />
панцирем, даже кони покрыты попоной в железных пластинах.<br />
По сигналу Гобрия железная лава двинулась на нестройный фронт скифов.<br />
Разгоряченные боевыми криками кони мчались слитые в одно металлическое<br />
целое с всадниками. Острые копья, прикрепленные ремнями к крупу, выдвинуты<br />
вперед.<br />
Но, когда до скифских рядов оставалось меньше броска копья, навстречу<br />
персам выбежала часть воинов. Гобрий даже опешил от неожиданной удачи,<br />
ведь латникам ничего не стоило смять и уничтожить неосмотрительных врагов.<br />
Скифы же, сблизившись с латниками, вдруг присели и нырнули под коней: одно<br />
колено на земле, голова и спина на уровне копыт. Когда латники<br />
проскакивали над присевшими скифами, те кинжалами и мечами наносили удары<br />
по конским животам. Обезумевшие животные сбрасывали седоков, они<br />
барахтались на земле, беспомощные в своей тяжести, а скифы закалывали их,<br />
находя в броне уязвимые места. Гобрий, опомнившись, подал сигнал к<br />
отступлению. Латники медленно развернулись и устремились назад. Им в спину<br />
посыпались стрелы и копья, не принося, правда, особого вреда. Нелегко<br />
пришлось и скифам первой линии: многие погибли под копытами, многие<br />
заколоты и порубаны. Однако атака была проиграна, латники отступили, а<br />
скифская пехота двинулась вперед.<br />
Тогда Гобрий приказал выстроить персидских и мидийских копьеносцев, а<br />
на крыльях - конных саков. Эта линия должна принять ответный удар. Когда<br />
линия разомкнется, на средину выйдут фракийцы, каспии, фригийцы,<br />
лидийцы... Гобрий не в состоянии запомнить все племена пестрого воинства,<br />
такого охотного к грабежам. Чтобы эти горе-воины не дрогнули в решающий<br />
момент, за ними будут стоять ряды саков.<br />
Царь Дарий с Видарной и десятью тысячами бессмертных остались возле<br />
высокого шатра. К ним присоединился и Гобрий, когда все войско построилось<br />
к бою. Теперь слово за Дарием. Он стоял в колеснице понурый,<br />
невыспавшийся.<br />
- Начали! - хрипло бросил царь Гобрию, как будто первой схватки и не<br />
было.<br />
Хорошо сверху видно, как оба войска медленно двигались навстречу друг<br />
другу, подымая пыль и вытаптывая пожелтевшую траву осенней степи.<br />
Между передними линиями осталось около пятисот шагов, когда среди<br />
скифов на левом фланге поднялась суматоха. Ряды их смешались. Даже до<br />
шатра долетали приглушенные расстоянием крики.<br />
- Что там творится? - обратился к придворным Дарий.<br />
Сотни бессмертных полетели к войску. Все молча, обеспокоенно ждали их<br />
возвращения. И вот бессмертные доложили, что в ряды скифов вскочил<br />
испуганный заяц. Копьеносцы на правом фланге хорошо его видели. Заяц<br />
проскочил первый ряд, его заметили скифы, бросились с криками ловить,<br />
нарушили строй, к пехоте присоединились всадники. Так доложили царю.<br />
- Эти люди совсем пренебрегают нами, если так легкомысленно ведут<br />
себя перед боем, - выдохнул Дарий и потянулся к уху. - Ты, Гобрий, верно<br />
растолковал значение даров...<br />
- Эти грязные скифы погубили чистую тварь*, - добавил Барт. -<br />
Нечистые взяли верх над чистым, очень плохой знак, царь.<br />
_______________<br />
* Заяц, по верованию древних персов, считался <чистой> тварью.<br />
<br />
Гобрий был озадачен. Скифы сбили с толку даже его, старого и многое<br />
повидавшего. Он ежеминутно ожидал от них новой пакости и поэтому решил<br />
быть осторожным, не бросать сегодня все войско в дело... Чтобы не<br />
попасться в западню.<br />
Бойцы передних рядов сошлись на расстояние полета стрелы,<br />
воинственные крики понеслись над степью. Дарий и его свита видели, как<br />
приближались скифы, как выходили из безбрежной степи их многочисленные<br />
отряды. И теперь, наблюдая все это, ни Гобрий, ни Дарий, ни даже Барт и<br />
Видарна - никто не говорил о победе. У каждого крепко засели слова об<br />
убитом скифами зайце.<br />
- Надо все хорошо обдумать и все предусмотреть, чтобы иметь<br />
возможность своевременно возвратиться к мосту, - молвил Дарий, будто<br />
забыл, что срок, назначенный грекам, давно прошел.<br />
А битва между тем разворачивалась, как и задумал Гобрий.<br />
Пехота скифов столкнулась с копьеносцами, после короткой стычки<br />
копьеносцы отошли на фланги. Тогда скифы схватились с теми <воинственными><br />
племенами, которые Гобрий не ставил ни во что. Как он и предполагал, скифы<br />
мигом смяли их, но вперед не двигались. Они разгадали хитрость персидского<br />
военачальника - увидели знакомые шапки саков за линией копьеносцев.<br />
Оба войска топтались на месте, беспокоясь больше о надежной обороне,<br />
чем о рискованном наступлении. Все понимали, что сегодняшнее - только<br />
начало большой битвы. Надо думать о завтрашнем дне. Слова Дария о<br />
возвращении к мосту не забывались персидскими военачальниками.<br />
- Вызвать на помощь греков, - предложил Видарна.<br />
- Видит бог, что ничего глупее нельзя придумать, - со злостью бросил<br />
Барт.<br />
- Конечно, не стоит оставлять мост без охраны, да и те шесть тысяч<br />
гоплитов мало чем помогут, - тихо, как будто про себя, молвил Гобрий.<br />
Гобрию, конечно, очень хотелось напомнить всем о совете в Сузах,<br />
когда он да еще брат царя возражали против похода, а все остальные только<br />
то и делали, что хвастались силой и могуществом. Но такое напоминание<br />
сейчас вызвало бы только взаимные упреки и вражду.<br />
- Думаю, когда настанет ночь, - сказал Гобрий, - мы зажжем костры,<br />
оставим здесь больных и раненых, свяжем ослов, чтобы громче ревели, и<br />
отойдем. Надо сделать это сегодня же, чтобы скифы не успели добраться до<br />
Истра, разрушить мост или столковаться с греками.<br />
С ним согласились все.<br />
Наконец этот долгий для персов день вступил в свою последнюю<br />
четверть. Все так же вяло проходили отдельные стычки.<br />
Но вот скифы начали бить в медные диски, и их воины, которые<br />
разрозненными отрядами вели перестрелку или рубились, начали выходить из<br />
боя. В этот момент Гобрий крикнул Гаусане передать приказ пешим<br />
копьеносцам снова сомкнуться в центре и хоть напоследок попробовать<br />
окружить передовые скифские отряды.<br />
Такие приказы Гаусана выполнял охотно. Он скомандовал, и застоявшиеся<br />
кони помчали всадников. Копьеносцам тоже надоело сидеть в обороне. Совсем<br />
неожиданно для скифской конницы они двинулись с флангов, отсекая пеших<br />
скифов от конных.<br />
Линия фронта стала подобна натянутому луку, в котором копьеносцы были<br />
тетивой, а в пространстве между тетивой и луком осталось несколько тысяч<br />
пеших скифов. Туда и бросился Гаусана с отрядом. Бессмертные летели на<br />
скифов, клюги копьев блестели в красном вечернем солнце.<br />
Гаусана, разгоряченный боем, сразу не почувствовал удара в левое<br />
плечо: стрела. Он попробовал вытащить ее правой рукой, переложив меч в<br />
левую. Но стрела не поддавалась, и Гаусана отломил ее возле самого острия,<br />
но так, чтобы можно было потом вытянуть.<br />
И в тот момент, когда правая рука освободилась, на него наскочил<br />
огромный скиф с секирой. Скиф держал ее за длинную ручку и целился прямо в<br />
голову. Гаусана успел уклониться, и секира попала в правое плечо, перебив<br />
ключицу. Сотник застонал и сполз с лошади.<br />
...Остатки окруженных скифов, прорвав линию копьеносцев, под<br />
прикрытием лучников Скопасиса отходили в сторону лагеря.<br />
Зашло солнце. Сумерки окутали оба войска. Вспыхнули костры. Персы и<br />
скифы выносили с поля боя убитых и раненых.<br />
После краткого совета в узком кругу Дарий призвал к себе вождей и<br />
родоначальников племен и предложил новый план: он сам с латниками,<br />
копьеносцами, бессмертными, мидийцами и саками, с отрядами бактрийцев,<br />
армян и парфиян отойдут от лагеря в обход скифов, а остальные останутся<br />
здесь до утра. Раненым, больным и части обоза приказано спрятаться за<br />
насыпью, их будут охранять оставшиеся воины, если скифы попытаются<br />
прорваться в лагерь. Утром же основное персидское войско во главе с Дарием<br />
нанесет удар скифам в спину.<br />
Оставленные в лагере связанные ослы подняли рев, и этот привычный шум<br />
и пылающие костры показывали скифам, что враг на прежнем месте. А основная<br />
часть войска персов неутомимо двигалась на юг к Истру, чтобы поскорее<br />
достичь спасительного моста и оставить эти проклятые земли. В обозе<br />
Видарны ехала ни о чем не подозревающая старшая служанка Тия, уверенная,<br />
что, как только они остановятся на ночлег, Гаусана позовет ее к себе.<br />
Когда же наступил день и отряды скифов двинулись на лагерь,<br />
оставшиеся увидели свое бессилие и поняли, что брошены на произвол судьбы.<br />
Пали они перед скифами ниц в желтую степную пыль, умоляли о милости и<br />
вопили о коварстве своего царя...<br />
...Гаусана в беспамятстве лежал под кибиткой. Здесь оставили его<br />
вечером, после боя.<br />
Сотник бессмертных раскрыл глаза, но не увидел над собой неба, и<br />
тогда он перевел взгляд на себя, на свое тело, на измятый оранжевый плащ в<br />
крови и пыли. Рядом истоптанная голая земля. Наконец понял, что лежит<br />
израненный под возом, и тут же совсем близко послышался крик.<br />
Сотник бессмертных со стоном перевалился на бок, и последнее, что он<br />
увидел в своей жизни, был молодой русоволосый скиф с бородкой.<br />
Тот деловито вытянул сотника бессмертных за ногу, коротким ударом<br />
меча отрубил голову. Потом вытер окровавленный меч о грязный оранжевый<br />
плащ сотника.<br />
В тот же день царь Иданфирс приказал авхатам стеречь пленных. Всем<br />
остальным кратчайшим путем двинуться к Истру.<br />
- Мы опередим персов и станем спиной к реке. Слева агафирсы, справа<br />
Понт Эвксинский. Греческий флот уже ушел: ведь шестьдесят дней минуло.<br />
Дарий вынужден будет принять бой.<br />
Как ни спешили сколоты за персами, но прежде необходимо было предать<br />
земле погибших, позаботиться об их потусторонней жизни. Край мертвых Герр<br />
далек отсюда, и довелось хоронить сколотов в этих землях. Ни селения<br />
вокруг, ни засеянного клочка земли - степь ковыльная с широкими<br />
залесенными балками. И чтоб не надругались чужие люди над сколотами, тела<br />
их решено было предать огню.<br />
Когда огонь над сотнями могил стал ослабевать, землей засыпали<br />
погребальные костры. Стелился дым над степью, над свежими курганами.<br />
Сколоты выпили по чаше вина, и каждый воин стал обеими ногами на свой меч.<br />
Чтоб живым быть сильными и выносливыми, как это закаленное в боях железо.<br />
И помчалось войско Иданфирса вслед за персами. Обошло стороной Дария<br />
и поспешило к Истру. С раннего утра до поздних сумерек летели всадники,<br />
отдыхая в коротком сне. Прибыли в долину Истра, поросшую высокими,<br />
опутанными травами, раскидистыми вербами и осокорями.<br />
Греки, заметив скифов, бросились разбирать мост. Мелькали вишневые<br />
хитоны Продика и его подручных, развязывающих крайние плоты, на берегу<br />
суетился Гистией. Он заверил Скопасиса, что к завтрашнему дню моста не<br />
будет. Теперь Гистиею легче управлять греками. Прошла неделя, как уплыл в<br />
Херсонес Мильтиад со своими триерами.<br />
Успокоив скифов, глядя, как поворачивает их войско назад искать<br />
Дария, Гистией собрал греческих тиранов.<br />
- Наконец боги Олимпа смилостивились над нами! Персы больше не<br />
угрожают нам, - с восторгом воскликнул рыжебородый Продик.<br />
Все закивали в знак согласия и выжидательно смотрели на Гистиея. Он<br />
хмурился:<br />
- Вы рано торжествуете. Дарий еще не разбит. А будь и разбит, это не<br />
должно радовать вас. Я удивляюсь вашей легкомысленности! Большинство из<br />
вас прожили долгую жизнь и могли набраться больше мудрости! Но видит Зевс,<br />
радоваться нечему! Тем более нам, тиранам греческих городов в Азии.<br />
Гистией умолк, ожидая, пока все будут готовы воспринять его слова.<br />
Встал и прошелся по кругу.<br />
- Нечего радоваться поражению Дария. Разве не благодаря царю Персии,<br />
его могуществу и силе каждый из нас правит в своем городе? И если Дарий<br />
падет, демократы сразу же выгонят меня из Милета. И каждого из вас тоже<br />
выгонят. Поэтому мы должны сделать все, чтобы помочь Дарию, а значит,<br />
самим себе! Помозгуйте над этим, славные мужи.<br />
Тогда решили: со скифами не ссориться и делать вид, что разрушают<br />
мост. Но разобрать его только с этого берега, чтобы скифы не додумались<br />
силой перебраться через реку.<br />
А гончар Диамант не мог оторвать глаз от моста, хотя Теодор торопил<br />
его. Диамант шевелил губами, руки его что-то искали. Сполз на животе с<br />
лошади, щепкой провел на мокром песке несколько линий. Теодор наблюдал за<br />
ним. Коснулся плеча товарища.<br />
- Мост, - только и проговорил Диамант.<br />
- Тебя ждет мастерская, Диамант. А меня - лавка.<br />
- Мост! Я открыл тайну пространственного изображения. Глянь, Теодор!<br />
Колоды моста одинаковые, но когда смотришь отсюда... Видишь, вон те линии<br />
моста, сходящиеся вдали? В их уменьшении секрет рисунка. Глубина и простор<br />
подвластны теперь мне. Тень Орфея открыла мне эту тайну, друг Теодор!<br />
- Ты поедешь со мной, Диамант? - тихо, но настойчиво повторил купец.<br />
- Ты собираешься в Ольвию? - спросил Диамант, оставив свой рисунок на<br />
песке. - Ты не хочешь видеть последнего действия этого представления?<br />
- Я хочу сберечь свою голову. Слушай, друг мой Диамант, мы приобретем<br />
добрых лошадей и, когда все утихнет, вновь пустимся в путешествие по<br />
Скифии, доберемся до богатой Неврии.<br />
- Нет, Теодор! Я хочу увидеть Дария. Мои вазы и амфоры украсит<br />
рисунок: связанный Дарий плетется за скифским конем. А? Неплохо? Скажи<br />
всем ольвийцам, что я овладел пространством! Эврика! Боги возвратили мне<br />
секрет, когда-то отнятый у людей! Афины, вся Эллада - все будут требовать<br />
мои амфоры и вазы!<br />
<br />
<br />
8<br />
<br />
Гобрий боялся затянуть переход и потому вел персидское войско прежней<br />
дорогой, которой шли от Истра на восток свыше трех месяцев тому назад.<br />
Вытоптанная осенняя степь, без травы и воды. Измученное войско гнало<br />
голодных лошадей, дозорные с нетерпением посматривали вперед, где вот-вот<br />
должны были показаться плавни Истра.<br />
Наступила ночь, когда головные отряды вышли на берег и увидели<br />
опустевшее скифское стойбище. Это насторожило всех. Но страшнее всего было<br />
то, что мост исчез. Где-то там, на противоположном правом берегу, горели<br />
костры, а здесь, на левом, черная ночь сползала в темную воду, и<br />
вытоптанный камыш подтверждал, что войско скифов только что ушло.<br />
Когда Гобрий возвратился к Дарию, он застал среди придворных<br />
растерянность и страх. Все смотрели на Гобрия.<br />
- Царь, вели глашатаю-египтянину, пусть попробует позвать греков.<br />
И вскоре зычный голос раскатился над Истром и потонул в воде и мраке.<br />
Трижды кричал глашатай, и трижды после этого замирало все. Будто и не было<br />
на берегу многих тысяч людей.<br />
Но вот из темноты вынырнул силуэт триеры, потом второй, и к Дарию уже<br />
спешит Гистией.<br />
Царь первый ступил на корабль. На кратком совете решено немедленно,<br />
как только начнет светать, восстановить разобранную часть моста. Когда же<br />
наконец триера отчалила от левого берега, Барт, тряся своей козлиной<br />
бородой, закричал в темноту, в небо, в степь:<br />
- Пусть будут прокляты скифы, это порождение Анкраманью! Пусть злые<br />
духи уничтожат их скот и пусть сгинет на веки их род!<br />
Крик Барта сорвался и перешел в свистящий шепот:<br />
- Я говорил, я говорил, что надо разрушить все капища иноверцев! Мы<br />
сделаем это по всей Персии, как только вернемся. Ты не откажешь мне в<br />
этом, о, царь! Лишь так мы сможем выполнять заповеди великого учителя<br />
Заратустры, и это принесет нам победу.<br />
Дарий же, слушая захлебывающийся шепот Барта, вспомнил нелепый случай<br />
в Вавилоне после подавления восстания. Там, над воротами, была гробница<br />
прославленной жрицы. О сокровищах гробницы ходили слухи. Но самое<br />
удивительное, что гробницу никто не трогал, хотя стражи при ней не было.<br />
Только непонятная подпись: <Если кто-нибудь из вавилонских царей будет иметь нужду в деньгах, то пусть откроет гробницу и возьмет сколько пожелает. Но лучше не трогать ее вовсе>.<br />
Когда по приказу Дария открыли гробницу, то нашли скелет и подпись,<br />
которая гласила: <Если бы ты не был столь алчным, то не разорял бы чужих убежищ...><br />
Триеры, скрипя веслами, покидали враждебный берег. На одной из них<br />
курчавобородый Коэс нетерпеливо ходил по палубе, ожидая встречи с Дарием.<br />
Коэс торжествовал, что вышло по его. Мост таки пригодился. Как только<br />
триера уткнется носом в спасительный берег, он бросится к Дарию и напомнит<br />
царю о награде.<br />
<br />
<br />
9<br />
<br />
Когда остатки моста и пожелтевшие плавни Истра исчезли за спинами<br />
сколотов, перед всадниками раскинулась широкая степь. Где-то в ней<br />
затерялись персы. Между Поратой и Понтом лежали земли на тысячу стадий, и<br />
персидские войска могли проскользнуть незамеченными.<br />
Здравый смысл подсказывал, что персы должны были держаться ближе к<br />
Порате, где была свежая трава и много мелких притоков.<br />
- Да, - оказал Иданфирс, - только неразумный человек может пойти<br />
прежней дорогой, где его скот все уже съел.<br />
И лишь один Скопасис не разделял мнения остальных. Он предлагал<br />
растянуть войско на всем пространстве между Поратою и Тирасом, перекрыть<br />
персам все возможные пути. Но даже старейшина его племени Басадос был<br />
против этой затеи: нельзя распылять войско, в решающий момент оно должно<br />
быть под рукой Иданфирса, собранное в единый кулак. Иначе Дарий прорвет<br />
растянутую сколотскую линию.<br />
И скифы круто повернули левее старой дороги.<br />
Но проходит день, второй, а персов нет. На третьи сутки скифы поняли,<br />
что разминулись с Дарием. Повернули лошадей к Истру. Цари сколотов громко<br />
насмехались над глупостью Дария, повернувшего на старую, голодную дорогу.<br />
Но про себя удивлялись его дальновидности, несомненно, навеянной богами, и<br />
тревожились. А Скопасис всем видом напоминал о своем отвергнутом плане...<br />
На Истре сколотов ожидали лишь табуны покинутых ослов и мулов. Мост<br />
колыхался на волнах, завязнув в плавнях, а дальний его конец, уже<br />
разобранный, расползался по течению. На противоположном берегу никаких<br />
признаков жизни.<br />
- Где персы? - не веря своим глазам, вопрошал Басадос.<br />
Иданфирс сжался, недобро взглянул на Скопасиса - ведь это он<br />
договаривался с греками. А тот ответил не менее злобным взглядом.<br />
- Я сам видел, как греки разбирали мост... - растерянно молвил<br />
Басадос и запнулся.<br />
Все молчали. Воины деловито сновали по берегу, надеясь чем-либо<br />
поживиться после персов и греков.<br />
- Послать за авхатами и пленными. Пусть пригонят их сюда. Каждого<br />
десятого мы принесем в жертву Мечу. Возрадуется праотец наш Папай и<br />
богородная дочь Борисфена Апи, всеблагая Табити, непобедимый Фагимасад.<br />
Пусть веселятся тени предков наших! Остальных пленных ослепить! - кончил<br />
Иданфирс.<br />
На какой-то миг наступило молчание, вызванное удивлением. Ведь по<br />
обычаям сколотским в жертву Мечу приносился один из сотни пленных.<br />
- Как, всех ослепить? - вырвалось у Басадоса.<br />
- Да, старейшина катиаров. Я хочу угодить богам. А еще поставим на<br />
пепелище огромный бронзовый котел, который выплавим из наконечников стрел<br />
наших. Пусть каждый воин принесет одну стрелу. И умельцы по металлу и<br />
камню - траспы - пусть останутся здесь и выплавят этот котел. А на страже<br />
пусть поставят каменного воина-сколота. Чтоб все в этом воине было, как у<br />
нас с вами - у вольных сколотов. И гривна на шее, и вышитая сорочка<br />
виднелась из-под куртки, и пластинчатый пояс, и боевой акинак на нем, и<br />
топорик, и рог в руке. Вы поняли меня, траспы? Чтобы дети и дети наших<br />
детей помнили победу нашу.<br />
- О, не беспокойся, царь! Воин-сколот будет как живой. И простоит<br />
здесь тысячу весен, - ответил каменотес-трасп.<br />
- Надо ли ослеплять пленных? - обводя всех бесцветными глазами,<br />
спросил Басадос. - Боги будут иметь богатую жертву. Могилы предков наших<br />
мы оборонили. Ослепленные пленные - это не рабы.<br />
- Старейшина Басадос много послужил родам сколотским в набегах на<br />
тавров, в походе на Фракию, а еще в других битвах. Пусть простят ему боги<br />
эти слова, - раздраженно сказал Иданфирс. - Будет так, как я хочу. Так<br />
хотят и цари сколотские. Верно ли я говорю, брат Скопасис, старейшины<br />
родов сколотских?<br />
- Верно и правдиво говоришь, царь. Каждого десятого принести в<br />
жертву, а остальных - ослепить!<br />
Басадос незаметно выехал из круга.<br />
А гончар Диамант искал глазами триеры, но не увидел ни одной.<br />
- Ионийцы! - крикнул, приложив ладони ко рту. Но порыв ветра утопил<br />
его крик в Истре.<br />
Поднял черепок. На осколке рисунок: Геракл побеждает льва. Опустил<br />
черепок в воду, неподвижно смотрел на раздерганный мост. Арфа Орфея<br />
молчала в его душе. И не было ни одного звука, хотя берег Истра кипел<br />
вокруг людской суетой и криками. Уехать бы ему с Теодором в Ольвию и не<br />
видеть сегодня этого моста...<br />
- Греки не пожелали свободы, а она давалась им так легко.<br />
Поникнув, поплелся к коню. Чья-то тень стала на пути. Поднял глаза и,<br />
узнав старого катиара, вздрогнул, побледнел.<br />
- Я помню тебя, - сказал Басадос. - Ты говорил, что ионийцы освободят<br />
мир от Дария. И боги ваши видели, как ионийцы спасали Дария и не поразили<br />
их громом?<br />
Диамант молчал.<br />
Через несколько дней в степи заклубилась пыль. То авхаты гнали<br />
пленных. Желтые и синие плащи, красные хитоны, шелковые подвязки, яркие<br />
ленты в волосах, кожаные пояса, накладные бороды - все это превратилось в<br />
грязное, серое тряпье, в скрученные веревки и клочья шерсти. Тысячи<br />
пленных стояли, сидели, лежали в открытом поле под жгучими лучами солнца.<br />
По лагерю савроматов разъезжал Аспак. На уздечке лошади трепыхались<br />
три кожаных платка и за седлом висели три чаши-черепа.<br />
Аспак объехал стойбище савроматов. Вспоминал, какой масти конь Опии,<br />
и осматривал табуны. Хотел расспросить савроматок или бородатых<br />
воинов-савроматов, но не решался.<br />
Придержал коня вблизи стоянки царицы Паты, всматривался - не выскочит<br />
ли из белой высокой палатки Опия? Он все еще надеялся найти ее.<br />
В палатке, закрытой от чужого глаза занавесом, прихорашивалась царица<br />
Пата. Хотела сегодня Пата понравиться Скопасису. За этими гонками, за<br />
ежедневными тревогами некогда было и нежным словом обмолвиться с ним.<br />
Суриком покрывала щеки и уста, белилами - лоб и нос, углем - брови и мочки<br />
ушей. Подавала ей полненькая востроглазая девушка. Хотя не умела она так<br />
досмотреть лошадей Паты, как чернявая Опия, но царица была довольна новой<br />
слугой - ее усердием и учтивостью...<br />
А царь Скопасис, напрягшись, сидел на своем боевом коне и смотрел на<br />
шатер Иданфирса. Вот-вот оттуда должен выехать Иданфирс со священными<br />
реликвиями. И когда их положат возле храма Мечу, тогда из рядов выедет он,<br />
Скопасис, царь катиаров. Приблизится к неприкосновенным реликвиям, возьмет<br />
их в руки. Он расскажет старейшинам паралатов, катиаров, траспов и авхатов<br />
о том, что нынешней ночью на привале к нему явился сам Папай. Да! Как<br />
только он прилег, огромный, кряжистый бог Папай вырос из темноты и<br />
направился к Скопасису. Вначале он принял бога за старое ветвистое дерево,<br />
но потом разглядел руки с корявыми пальцами, а у ног Папая - трех волчиц.<br />
Папай остановился над распростертым на кошме Скопасисом и растопырил<br />
пальцы-сучки. На землю высыпались золотые плуг, ярмо, топорик и рог...<br />
Лица Папая так и не разглядел Скопасис, но хорошо помнил, как выжидательно<br />
горели волчьи глаза на уровне щиколоток бога.<br />
Он скажет старейшинам родов, как несколько дней тому царь Иданфирс и<br />
все не послушали его. А послушай они Скопасиса, царь Дарий томился б<br />
сейчас под огромным стогом хвороста! А если упрямый Иданфирс воспротивится<br />
и станет говорить, что спокон веков только паралат водит сколотов в бой,<br />
тогда Скопасис обнажит свой меч и заставит сделать то же Иданфирса. Пускай<br />
перед храмом богам и Мечу решится, чья жизнь угоднее Папаю и Апи,<br />
Фагимасаду, чей домашний очаг дороже Табити!<br />
И вот в долине Истра раздался многоязычный галдеж.<br />
От шатра ехал Иданфирс. На боку висел золотой колчан с луком и<br />
стрелами, с другой стороны - меч, который освятит кровь пленных. Вслед за<br />
Иданфирсом слуга вез дары богов сколотам: золотые плуг, ярмо, топорик и<br />
рог.<br />
А навстречу, сливаясь в сплошной гул, неслись крики - тысячеголосая<br />
мольба пленников.<br />
<br />
<br />
Киев, 1970 - 1976 гг.<br />
<br />
<br />
__________________________________________________________________________<br />
Текст подготовил Ершов В. Г. Дата последней редакции: 05/04/2000Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-61529680863007681152010-03-09T23:36:00.000+02:002010-03-09T23:36:35.624+02:00Зазирав далеко наперед<span style="font-size: large;">Автор: Юрій ХОРУНЖИЙ </span><br />
<span style="font-size: small;"> <br />
«Улітку 1954 року після Норильського повстання в’язнів Михайла Дмитровича Антоновича разом з гуртом інших українських патріотів та литовців відправили з Норильського табору на Колиму. Там їх помістили до політв’язниці ізолятора. Антоновича посадили до одиночної камери, де його навідав прибулий з Москви полковник МГБ, який вів з професором довгу розмову. Полковник щось пропонував Антоновичу, а той категорично відмовлявся. Коли закінчилася авдієнція, до камери ізолятора заскочили наглядачі, повалили професора і насильно зробили злочинний укол, від якого в Антоновича відібрало мову й пам’ять, але він не помер через фізичну витривалість організму. З того ізолятора Михайла Дмитровича Антоновича взяли на етап, разом з іншими в’язнями і конвоєм посадили до вантажівки, яка потрапила в аварію... Так загинув Антонович й усі політв’язні і конвой, що їхали в машині».<br />
<a name='more'></a><br />
Так описав закінчення земного шляху Михайла Антоновича політичний в’язень Микола Барбон у часописі Всеукраїнського товариства колишніх політв’язнів і репресованих «Зона» (1994, №7).<br />
<br />
Хто він був, цей Михайло Антонович, якого так настирливо умовляв емгебіст?<br />
<br />
Його дід Володимир Антонович — відомий історик, археолог і геолог, до того ж нумізмат, професор Київського університету. Упорядник, редактор і видавець, автор передмов до кожного з восьми томів «Архива Юго-Западной России» (як тоді називали Україну), які стали тогочасними своєрідними маніфестами української історіографії. Засновник так званої «київської історичної школи», його учнями були Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Митрофан Довнар-Запольський.<br />
<br />
Ім’ям Володимира Антоновича за рішенням Київради названо колишню вулицю Горького, бо саме Антонович протягом кількох десятиліть мешкав на розі цієї вулиці і Жилянської. Будинок його існував ще в 1960-х роках, аж поки його знесли і натомість побудували київську філію теперішнього Укртелекому, не лишивши й знаку, тобто меморіальної дошки... Вулицю офіційно перейменували, але в київської влади «не доходять руки» поміняти таблички.<br />
<br />
Дмитро Антонович, син Володимира, також непересічна людина. Закінчив Київський університет, брав участь у політичних і громадських рухах, міністр морських справ за Української Центральної Ради, в еміграції директор Музею визвольної боротьби України в Празі. Найбільш знаний як мистецтвознавець. У Празі видав книжки: «Скорочений курс історії українського мистецтва», «Модерне українське мистецтво», «Розвиток форм української дерев’яної церкви», «Перша Наталка Полтавка». У Львові вийшли «Праця Олександра Русова для українського театру і музики», «Шевченко як маляр», а у Києві — «До питання про походження старої української архітектури». Та найвагоміша праця Дмитра Антоновича — це «Триста років українського театру (1619 — 1919)», видана у Празі. Він автор статей французькою і німецькою мовами, як теоретичних мистецтвознавчих узагальнень, так і персоналій, зокрема про Тараса Шевченка, Олександра Мурашка, Яна Станіславського, Дмитра Безперчого, Тимка Бойчука, Василя Лепикаша. Варто згадати і книжку «Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича» (Прага, 1940), настільки актуальну, що її перевидало київське видавництво «Либідь» (1993).<br />
<br />
Михайло Антонович — професор Українського наукового інституту в Берліні, доцент Віденського університету, член українського історично-філологічного товариства у Празі, народився 20 листопада 1910 року в Києві (за іншою версією — у Флоренції в Італії). Відомості про дитинство і юність скупі. Разом з батьками виїхав на еміграцію 1913 року. Очевидно, спершу це була Прага, де його батька двічі обирали на посаду ректора Українського Вільного університету.<br />
<br />
У 1930-х Михайло закінчив два факультети Берлінського університету: історичний і географічний. Одружився з німкенею і прийняв громадянство Німеччини. Саме тут і розпочав наукову діяльність, підтримуючи зв’язки з Прагою, Варшавою, Львовом, Віднем. Перша відома нам друкована праця Михайла Антоновича опублікована 1933 року в Берліні німецькою — міркування з приводу книжки Фрідріха Людвіга Яна про історію зародження німецького націоналізму. Другою була «Йозеф Геррес, вістун німецької єдности» (Львів, 1934) вже українською — про німецького публіциста першої половини ХІХ століття.<br />
<br />
Поступово цікавість до вітчизняної історії бере гору. Маю на увазі дослідження «Князь Репнін, генерал-губернатор Саксонії» (Берлін, 1936). Доти в російській і українській літературах було дуже мало відомостей про саксонський період діяльності князя Миколи Рєпніна, батька Варвари Рєпніної, яка відіграла таку помітну роль у житті Тараса Шевченка. В основу праці Антоновича лягли оригінальні матеріали з Прусського таємного державного архіву в Берліні і Державного архіву у Відні.<br />
<br />
Праця Михайла Антоновича «Студії з часів Наливайка» видана українським історично-філологічним товариством у Празі 1941 року. Автор розмірковує над роллю козацького символу — корогви у традиціях Війська Запорозького, — що мав політичне забарвлення залежно від мети і володаря, до якого наймалися в службу козаки. Автор докладно аналізує відносини між козаками Наливайка і цісарською династією Габсбургів, яка намагалася залучити січовиків до служби. Описує козацькі походи 1593—1595 років у Молдавію, Угорщину, Білорусь. Часто посилається на Грушевського, але розширює, доповнює, уточнює, бо опрацював австрійські, німецькі, польські, російські, українські — близько 200 джерел. Пояснює причини погіршення взаємин козацького війська з польською королівською владою.<br />
<br />
Перові Антоновича також належать: «Матеріали до вербування українців у Прусську армію 18 століття», «Козацьке військо у Смоленській війні» (Варшава, 1937), «Переяславська кампанія» 1630 року» та статті німецькою мовою про українську культуру.<br />
<br />
Найвагоміша праця Михайла Антоновича — «Історія України», томи 1— 4, видавництво Юрія Тищенка в Празі, 1941 — 1942 рр. Перший том — ранній період, Київська Русь. Другий — литовсько-руська (українська) доба. Працю Михайла Грушевського «Історія України-Руси» Антонович доповнив пізнішими працями, зокрема польських істориків Коланковського, Пашкевича, Якубовського, Галецького, власними міркуваннями. Том третій — Козаччина та Гетьманщина. Часи гетьманування Івана Мазепи автор називає «аристократичною козацькою республікою». Том четвертий — Нова доба, від кінця Гетьманщини до початку ХХ століття. Історик вважав, що «український народ зробив у роках 1917 — 1920-х велетенський скок, ставши з етнічної маси модерною нацією. Трохи запізно. Сприятлива для будови національної держави хвилина минула...» Михайло Антонович закінчує свою «Історію України» так: «Нарід, етнічна спільнота живе довгі тисячоліття і завше прагне виявити себе політично, але чи не кожну сотню літ приймає цей вияв інші форми. Одною з фаз такого вияву являється і національна держава. Якою буде слідуюча фаза, годі казати. Але одне видно з певністю: для нинішньої господарської зв’язаности цілого світу непереглядний ліс митних кордонів — неможливість, яка мститься. Будучина вимагає великих економічних територій». Зазирав Михайло Антонович далеко-далеко наперед…<br />
<br />
...Яким же чином учений опинився там, «де Макар телят не пас»? Під час Другої світової війни як німецький підданий Михайло Антонович був мобілізований до вермахту, з німецькими військовими частинами як перекладач побував на окупованій українській території, зокрема у Києві, де навідався до дідового будинку. Далі його військова частина була кинута на Кубань, тут на Михайла велике враження справили кубанські чорноземи («лопухи і ті завтовшки в руку!»). Після капітуляції гітлерівської Німеччини Антонович виїхав до Франції, Парижа. Отут і скоїлося... За вказівкою МГБ французькі комуністи підстерегли Антоновича на затемненій вечірній вулиці, накинули на голову мішок і запхали до легковика. Потай одвезли на північ Франції, вночі передали на борт радянського торговельного пароплава, де на бранця чекали емгебісти. В СРСР Антоновича засудили «як військового злочинця та ідеолога українського буржуазного націоналізму» до 25 років ув’язнення, п’яти років позбавлення прав і конфіскації всього майна, якого у професора і було, що тільки на ньому... Отак його «прописали» на норильській каторзі.<br />
<br />
Пригадує М.Барбон: «Одного полярного вечора у Норильській каторжній зоні я заскочив до бараку, секції, в якій мешкала бригада Войченка. Біля вузького огратованого вікна я побачив уперше кремезного високого чоловіка з великою головою і високим чолом Сократа, наголо остриженого, як і всі ми. З його обличчя на мене дивилися ласкаві розумні карі очі. Він із захопленням українською мовою розповідав про джерела нашої мови і про київський Золотоверхий Михайлівський монастир, зруйнований більшовиками, — як про визначну національну пам’ятку українського народу. Нас познайомив Войченко. Новий знайомець назвався Михайлом Дмитровичем Антоновичем і з теплом в очах потиснув мою руку. Виявилося, що Войченко з великими труднощами вирвав Антоновича зі штрафної 104-ї бригади, де я працював, і тримав його біля себе. Михайло Антонович спав поруч Михайла Войченка, разом вони й харчувалися. Войченко як бригадир мав трохи більші можливості і рятував Антоновича від голоду. Михайло Антонович був старший за нас. Годинами міг читати в бараці свої лекції з історії України та української літератури. Антоновича в таборі називали «ходячою енциклопедією» в галузі суспільно-гуманітарних знань.<br />
<br />
Захоплено ми слухали його лекції з історії слов’ян, України, Росії та навколишніх вогнищ культури інших народів. Коли він розповідав про стародавній світ, Елладу, Рим і Карфаген, то заплющував очі, уявляючи себе, певно, на кафедрі Берлінського інституту... Антонович поетично деталізував, скажімо, битву під Карфагеном, художніми мазками свого слова відтворював битву так, що баталія залишалася в уяві слухачів на все життя. Ніби ми побачили на власні очі відблиск срібних підківок, озвірілих коней і перекошені люттю обличчя воїнів... Я врешті потрапив до робочої бригади Войченка і довго працював поряд Антоновича на грохотах вугільної шахти №18. Ми руками відбирали породу зі стрічки конвеєра і скидали донизу, в бункери. Я спостерігав, як професор, стоячи над конвеєрною стрічкою, щось сам собі шепотів під гуркіт породи, що падала... Він сам собі читав лекції і цим жив. Ми з професором вистоювали біля того клятого вугільного конвеєра при 40—50-градусних морозах по 11 годин на добу.<br />
<br />
1953 року мене забрали на етап, на четвертий норильський політтабір, і я залишив Антоновича в бригаді Войченка. Перед тим у таборі «Каеркан», коли я був поряд Антоновича, він багато писав з історії України та літературознавчі праці. Через мене передавав рукописи волиняку Володимиру Тимощуку, який у робочій зоні працював лаборантом на бетонному заводі. Тимощук ховав рукописи під підлогою лабораторії. Одного разу 1953 року, коли чекісти робили шмон у робочій зоні, Володимир переховав рукописи Антоновича в якомусь із новообпалублених котлованів майбутньої галереї шахти №18. Та вночі інша бригада залила бетоном той котлован з рукописами професора Антоновича...»<br />
<br />
В.Тимощук у спогадах, датованих 1995 роком, уточнює: «Можливо, що і забетоновані рукописи історика Михайла Антоновича колись повернуться до людей, в Україну. Вони знаходяться, якщо рахувати знизу в напрямку до бункера, в нижній частині другої або третьої з правих колон, що підпирають вугільний нахил шахти №18 в Каеркані Норильського гірничо-збагачувального комбінату, по стрічці якого і донині пливе вугілля».<br />
<br />
Які ж твори Антоновича зберігаються у тому «схроні»?<br />
<br />
На ймовірний їхній зміст вказує інший політв’язень — Михайло Пилипчук. «У сушарні, в умовах переслідування Михайло Дмитрович з пам’яті написав досить місткі конспекти «Історії України» (від найдавніших часів, у тім числі історію Києва від першої його назви — Данапарстадир), «Історію української літератури» (також від найдавніших часів, включаючи еміграційну спадщину), «Історію українського мистецтва», «Історію українського театру» та інші. З дивовижною точністю, завдяки феноменальній пам’яті, написав хронологію видатних історичних подій з історії України в кількості 860 подій (дата, роки початку і кінця події, в тому числі і роки народження і смерті історичних осіб), а також книжку з питань поетики».<br />
<br />
Зрозуміла річ, Антонович таким чином збавляв безпросвітний час, захищався і рятувався від страшної дійсності, до того ж давав духовну поживу упослідженим ближнім.<br />
<br />
М.Пилипчук свідчить, що на Колимі Антонович перебував у концтаборі «Берлаг» (пізніше — «Маглаг»), працював на руднику ім. Бєлова на важких фізичних роботах. Ледве вижив після автомобільної катастрофи, згаданої М.Барбоном. Але вижив-таки. Пилипчук називає і дату смерті Антоновича — в ніч з 23 на 24 квітня 1954 року, отож він і прожив по тому недовго. Політв’язень Олександр Конончук з металевих труб зварив хрест з алюмінієвою табличкою і написом: «Історик М.Д.Антонович», який поставили на могилі. Інший в’язень Григорій Чмелик доводить, що Михайло Антонович помер у тюремній камері Магаданської в’язниці восени 1955 року; напередодні політичні і кримінальні в’язні всієї тюрми оголосили страйк з вимогою поліпшити умови утримання вченого.<br />
<br />
Могила Антоновича в Магадані не збереглася, його поховали на кладовищі недалеко від центральної міської лікарні по Марчиканському шосе. Кладовище перекопали, а на тому місці звели храм, на клаптику з похованнями, що лишилися, насипали братську могилу всім в’язням...</span><br />
<br />
<span style="font-size: small;">Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3050/55984/">Дзеркало тижня </a></span>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-66336038399715073392010-03-09T23:33:00.001+02:002010-04-01T10:46:02.665+03:00Слідами майстра<h1></h1><div class="by"><span style="font-size: large;">Автор: Юрій ХОРУНЖИЙ</span></div><div class="separator" style="clear: both; text-align: center;"><a href="http://www.dt.ua/img/st_img/2006/623/foto-55087-13723.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" ilo-full-src="http://www.dt.ua/img/st_img/2006/623/foto-55087-13723.jpg" src="http://www.dt.ua/img/st_img/2006/623/foto-55087-13723.jpg" /></a></div><div class="by"></div><div class="by"></div><div class="by"></div><div class="by"></div><div class="by"></div><div class="by"></div><div class="by"></div><div class="by"></div><div class="by"><span style="font-size: small;">Григорій Порфирович Кочур 17 листопада святкував би свій день народження... Пригадую, як цього дня щороку збиралися на гостину на веранді затишного будиночка в Ірпені: господар, його син Андрій, невістка Марія, її тезка — моя нині покійна дружина, а також Михайлина Коцюбинська, ще один метр перекладу Дмитро Паламарчук з дружиною Валентиною, родичі Григорія Порфировича і його дружини Ірини Михайлівни. Ось у такому доброзичливому товаристві відкорковували пляшку вина, чаювали, ласували іменинним тортом. Було тепло, невимушено, вільно, часом Григорій Порфирович подавав стислі влучні репліки і зауваження, переважно щодо літературного процесу, викликаючи у гостей усмішку або задуму.<br />
</span><br />
<span style="font-size: small;"><a name='more'></a></span><span style="font-size: small;"><br />
Уже 12 років минуло по останній зустрічі. І ось беру до рук книжки «Григорій Кочур. Біобібліографічний покажчик у двох частинах», 760 сторінок, Львів, 2006, виданий у Львівському національному університеті ім. І.Франка й удостоєний відзнаки на Львівському книжковому форумі в числі 13 найкращих книжок 2006 року. Бачу велике фото Григорія Порфировича, гортаю сторінки і занурююсь у його світ, такий знайомий і незнайомий. Стерновим у плаванні по морю Григорія Кочура стала професор, завідуюча кафедрою перекладознавства і контрактивної лінгвістики ім. Григорія Кочура Львівського університету Роксолана Зорівчак, а веслярами — укладачі покажчика Галина і Зінаїда Домбровські, редактор письменниця Ніна Бічуя і художник Іван Крислач. Отож вітрила напнуто, весла напоготові — попутного вітру, рушаймо!<br />
<br />
Що далі відходить від нас видатна людина, то росте її постать у нашій пам’яті, ширшає слід. Роксолана Зорівчак у передмові до покажчика «У духовно-культурному полі Григорія Кочура» визначає його роль в українській культурі, у створенні «середовища духу опору для шістдесятників, дисидентів, інакодумців». Вона порівнює літературний подвиг Григорія Кочура з подвигом Івана Франка, який перекладав українською з тридцяти п’яти мов. Почесне порівняння, адже це число в Кочура також понад тридцять, і так само високої якості.<br />
<br />
«Навколо метра, авторитет якого був незаперечний, — пише дослідниця, — утворилася молода поросль перекладачів, здатних будувати міцні й сучасні мости між українською і світовою культурою». Зокрема Марія Габлевич твердить, що своїм творчим становленням вона завдячує саме Григорію Порфировичу, його великій, щирій і щедрій душі, його спокійній доброті, тактові, вимогливості й, звичайно, — безмежній ерудиції. Кочур вважав себе не тільки перекладачем, а «ще почасти й істориком та теоретиком перекладу». Як зазначає Р.Зорівчак, «усі критичні статті Г. Кочура написані з властивим нашому славетному літературознавцеві стилістичним блиском, умінням поєднати наукову глибину з доступністю викладу».<br />
<br />
У розділі покажчика «Переклади літератур світу» анотовано переклади Г. Кочура з давньогрецької — Алкея, Анакреона, Сапфо, Софокла, Теогніда, Тіртея, з грецької — Кавафіса й Ріцоса, з латинської — Горація й Овідія, з англійської — Шекспіра, Байрона, Лонгфелло, Шеллі, Уайльда, Емілі Дікінсон, з білоруської — Богдановича, Купали, Коласа і Танка, з грузинської — Бараташвілі і Табідзе, з іспанської — Лорки, з італійської — Петрарки, Мікеланджело, Леопарді і Родарі, з латиської — Райніса, з німецької — Гете, Гейне, Рільке, Цвейга, з польської — Міцкевича, Броневського, Словацького, Стаффа, Тувіма і Віслави Шимборської, з російської — Пушкіна, Лермонтова, Державіна, Бальмонта і Блока, словацької — Коллара, Новомеського, Плавки і Мігалика, французької — Бодлера, Беранже, Верлена, Війона, Коппе, Рембо і Моріака, чеської — Безрука, Бібла, Волькера, Врхліцького, Кундери, Незвала, Флоріана і Махара. А ще з естонської, литовської, лужицької, румунської, сербо-хорватської, португальської, словенської та ідиш. Називаю не всі, а найвідоміші імена.<br />
<br />
В інших розділах — літературознавчі та перекладознавчі дослідження, інтерв’ю з Г.Кочуром, його епістолярна спадщина, упорядкування, редагування, коментарі, нарешті оригінальна поезія письменника.<br />
<br />
Що стосується безпосередньо творчості Г. Кочура, то в «Покажчику» подано 1450 позицій, а публікацій про нього ще більше — 2055. У вчених це ознака високого класу — якщо кількість публікацій «про» перевищує кількість творів самого автора. Літературу про Г. Кочура і його праці започаткував ще 1938 року академік Олександр Білецький, оцінюючи переклади молодого літератора в передмові до хрестоматії античної літератури. Нині про творчість Г. Кочура пишуть і маститі і початківці. Серед відомих імен — Іван Дзюба, Віктор Коптілов, Марина Новікова, Ольга Петрова, Михайлина Коцюбинська, Роман Лубківський, Володимир Лучук, Лесь Танюк, Євген Сверстюк, Микола Жулинський, Володимир Житник, Михайло Москаленко, Анатолій Перепадя, Андрій Содомора, Максим Стріха, Сергій Білокінь, Кузьма Хобзей, Дмитро Павличко, Леонід Череватенко, Роксолана Зорівчак.<br />
<br />
Григорій Кочур понад усе любив свою справу, тому був беззаздрісний і безкорисливий у своїх порадах іншим, якими скористалися сотні письменників. Саме тому про нього відгукнулося стільки літераторів, усі вони вважають себе учнями Григорія Порфировича. У передмові Р. Зорівчак зазначила: «Як Учитель увійшов у життя багатьох, щоб залишитися там назавжди... Для багатьох був тактовним, неперевершеним учителем на нелегкій дорозі до українства, до самих себе, до своїх джерел, до своєї нації». </span></div><div class="by"></div><div class="by"><span style="font-size: small;">Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3760/55087/">Дзеркало тижня</a> </span> </div>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-78735237054024931082010-03-09T23:29:00.000+02:002010-03-09T23:31:01.074+02:00ЗВ’ЯЗКОВА ПОКОЛІНЬ <span style="font-size: large;">Автор: Юрій Хорунжий</span><br />
<br />
Вона знала особисто майже всіх видатних українських і багатьох світових діячів бурхливої епохи перших двох десятиліть XX століття. Прожила найдовше серед них життя. Стала, так би мовити, ланцюгом між ними і нині сущими поколіннями. До того ж і сама була яскравою особистістю, до якої тяглися старі й молоді. Для дисидентів комуністичного режиму оселя Суровцової в Умані стала місцем паломництва... Тут жевріла і розгорялася ідея Української держави, і хоча наша героїня не дожила до її проголошення, але за правом усього свого життя була однією з будівничих.<br />
<br />
<br />
<a name='more'></a><br />
<br />
А народилася Надія Суровцова в Києві 17 березня 1896 року. В ній змішалася українська, російська, польська кров з додатком литовської і турецької... Прадід по батьковій лінії, полтавський дворянин-поміщик Трифон Андрійович, ще носив козацьке прізвище Сирівець, а вже його син перемінив на «престижніше» — Суровцов.<br />
<br />
У провінції жилося легше. Суровцови переїхали до Умані, де адвокат був помітнішою постаттю і, напевно, краще заробляв. Надійка пішла до місцевої гімназії, яка не була аж такою провінційною, якщо тут викладав історію Данило Щербаківський — відомий етнограф, археолог, музеєзнавець. Дівчина знайомиться навіть з «Ілюстрованою історією України» Грушевського, не кажучи про Добролюбова, Бєлінського, Чернишевського, Писарєва. Закінчує гімназію із золотою медаллю і мріє про вищу освіту, яку тоді в Російській імперії жінка могла здобути в поодиноких навчальних закладах. У числі таких були і Бестужевські вищі жіночі курси в Санкт-Петербурзі. Надія відправляється туди. Тоді в Петербурзі існувала досить впливова українська громада і відповідно —«Українське студентське земляцтво», яке все відчутніше втягувало юну курсистку в орбіту своїх зацікавлень.<br />
<br />
Вибухнула Перша світова війна. Надія Суровцова працює медичною сестрою у так званому українському лазареті в Петербурзі на Тучковій набережній, водночас продовжує навчання і справи студентського земляцтва. В Петрограді існував підпільний український університет (влада з початком війни заборонила усі «сепаратистські» інституції, і Суровцова секретарювала в ньому.<br />
<br />
Та ось сталася довгоочікувана Лютнева революція 1917 року. В Україні постає Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським, і двісті українських студентів-петербуржців делегують Надію Суровцову до Києва, аби вона спитала, чи потрібні вони на Батьківщині. Делегатку приймає Грушевський і благословляє: «Хай їдуть!». Саму ж Надію як інструктора УЦР послано в Уманщину. Тут вона веде агітаційну роботу, їздить по селах, її обирають заступником уманської «Селянської спілки».<br />
<br />
Проте вирішує продовжити незакінчену петербурзьку освіту в Київському університеті. Суровцову беруть на невеличку платню на посаду діловода-друкарки до Департаменту в справах біженців при генеральному секретаріаті внутрішніх справ — під орудою Володимира Винниченка і безпосередньо Олександра Шульгина і Костя Лоського.<br />
<br />
Під час нашестя на Київ більшовицького війська Муравйова Суровцова перебуває на нелегальному становищі, а з поверненням уряду Української Народної Республіки продовжує роботу аж поки владу не перебирає гетьман Скоропадський. Винниченко, Сидоренко, Коновалець та інші намагалася врятувати Центральну Раду і запропонували Грушевському стати диктатором України. Як пригадувала Суровцова, котру послали переказати йому це, «Михайло Сергійович підскочив, немов опечений: «Я? Голова парламенту — диктатуру?! Ніколи!». Надія Віталіївна продовжила роботу в гетьманському міністерстві під началом Дмитра Дорошенка.<br />
<br />
За часів Директорії Суровцову запрошено до складу української делегації, яка виїхала до Франції на Версальську мирну конференцію. Гадали, на місяць-другий, та не так сталося, як гадалося... Надія тоді взагалі не доїхала до Парижа — через складну політичну ситуацію в Європі. Затрималася у Швейцарії, а далі — в Австрії, і то надовше. Тут і зробила найбільше за весь еміграційний період. Ось перелік її посад і обов’язків: член віденського студентського товариства «Січ», Товариства прихильників освіти, Жіночого союзу (заступниця голови), Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, голова, а згодом, коли на чолі став Грушевський, секретар комітету «Голодним України», член закордонної Національної Ради, заступник голови Товариства прогресивних журналістів Європи, член австрійської філії групи Ромена Роллана й Анрі Барбюса «Клярте», входила до складу інтернаціональної президії Ліги миру і свободи тощо. «Все це давало мені змогу не тільки пізнавати широке віденське, європейське, інтернаціональне життя, але одночасно і порівнювати з тим, що я бачила в українських емігрантських організаціях».<br />
<br />
Надія вирішує завершити вищу освіту. Відвідує лекції у Віденському університеті, збирає необхідні матеріали в бібліотеках. І не тільки закінчує університетський курс, але й пише дисертацію на тему «Богдан Хмельницький й ідея української державности», захищає її і здобуває ступінь доктора філософії... 30 червня 1920 року в університетській залі Відня вона отримує диплом. Перша жінка з України — доктор філософії.<br />
<br />
Хтось із читачів може подумати, що Суровцова у Відні купалася в розкошах. Зовсім ні! Адже переважна більшість перелічених обов’язків, які вона виконувала, були на громадських засадах. Надія Віталіївна змушена підробляти виготовленням лялок «на імпорт», перекладами з різних мов. З цією метою до німецької, яку добре знала, долучила вдосконалення французької та англійської на спеціальних курсах. У результаті — переклади на українську книжок «Подорож до Індії» Бонзельса, «Цвіркун у запічку» Діккенса, «Лорд Фаунтлерой» Бернет, «Айвенго» Вальтера Скотта. Пробувала себе й в оригінальній творчості. Написала п’єсу «За ґратами» для робітничого клубу «Єдність», подавала публіцистичні статті до різних періодичних видань.<br />
<br />
Надію Суровцову посилають делегаткою на конгрес Ліги миру і свободи, який відбувся в Гаазі, а наступного року — в Амстердамі. Вона була учасницею всіх конгресів Ліги, які скликали у Франкфурті Вюртемберзькому, в Дрездені, Парижі, в Свансморі у США. Її запросили до Вашингтона, аби вона поїхала з лекціями по Сполучених Штатах і Канаді. Лектура мала політичний характер, не скрізь молоду жінку зустрічали з квітами, зокрема й українська діаспора. На цей час Суровцова підпала під ідейний вплив представника совєтської України в Австрії Юрія Коцюбинського і навіть вступила до комуністичної партії Австрії (1924 рік)...<br />
Повернення<br />
<br />
Після повернення в Україну Суровцова разом із Семеном Вітиком (віце-президентом ЗУНР) на замовлення совєтського міністерства закордонних справ уклали картотеку українських діячів, що перебували за кордоном. «Цілком можливо, це заподіяло немало лиха українським діячам, але робили ми те обоє в щирім переконанні, що то потрібне і робиться на користь батьківщині і комуністичній справі... «Яничари» таборів соціалістичного та національного, ми віддано працювали для своєї партії, батьківщини, комуністичної ідеї. Незабаром нас обох було знищено тими, в руки яких ми передали свою роботу, знищено, затавровано самих зрадниками, змішано з останнім брудом. Що ж до картотеки, то вона напевне придалася тим, хто так безоглядно нищив згодом комуністів і некомуністів України».<br />
<br />
Про особисте життя Надії можна лише здогадуватися з її по-чоловічому стриманих скупих нотаток. За уманських гімназійних часів і пітерських студентських її пасією, мабуть, був Святослав Романовський, «математик з покликання». Вони багато днів провели поруч. Пізніше стрілися в Женеві. «Людина ця була мені дуже близька, нас розлучила світова війна, і вже кілька років як перервалося навіть листування... Майбутня зустріч схвилювала мене і на душі було моторошно». Згодом Романовський у Лозанні одружився з француженкою.<br />
<br />
З Олександром Полюгою-Шубертом Надія зазнайомилася в Києві, де вони разом працювали в Департаменті в справах біженців. Галичанин, судячи з прізвища — напівукраїнець-напівавстріець. Він постійно супроводжував Надію в мандрах по Європі, вони разом відпочивали на озері Лугано в Швейцарії, разом жили у віденському пансіоні фройляйн Петернель, де, до речі, мешкали багато українців. Як пише історик Ярослав Дашкевич, котрий добре знав Надію Віталіївну на схилі її літ і якому вона відкрилася, «не лише політичні, але набагато більше глибоко особисті мотиви (розрив з Олександром Шубертом-Полюгою, що виїхав згодом до Африки) стали причиною її виїзду у квітні 1925 року з Відня на Схід».<br />
<br />
Тоді чимало українців таки повернулися. Пригадаймо письменника Володимира Самійленка, актора Миколу Садовського, математика Миколу Чайковського, літературознавця Андрія Ніковського, родину Антіна Крушельницького та й самого Михайла Грушевського. В кожного з них були свої мотиви. Ще дехто вагався: Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, трохи й Володимир Винниченко, але крутий поворот у політиці більшовиків наприкінці 1920-х витверезив їх і втримав закордоном. А 1923—1927 роки були часом українізації й загравання компартійців з інтелігенцією, її закликали повернутися додому й працювати на Україну, а не поневірятися по чужинах... З цією метою у закордонних посольствах працювали відповідні кадри.<br />
<br />
Чомусь у подібних випадках дослідники висувають на перший план політичні мотиви. Так би мовити, свідомий чинник. Не без того. Але часто-густо вирішальним є підсвідомий, емоційний, інтуїтивний. Можливо, саме так було в Надії Суровцової. «Я без краю тужила за Україною... — зізнається вона. — ...Ми згадували вечорами Умань. Адже там у мене лишалися батьки: паралізований вже сім літ тато і мама-вчителька, що зазнала усього, що тільки можна було, за ці літа, і за чоловіка, і за мене. Її будиночок на Нагорному... хто тільки його не захоплював, хто тільки там не перебував?!»<br />
<br />
До того ж драма в особистому житті: розрив з коханим... На цю пору і підвернувся Адольф Абрамович Йоффе — повноважний представник СРСР в Австрії. «Проте раніш, як остаточно вирішити їхати на Україну, я мала ще серйозну розмову з Йоффе. Я спитала його щирої думки, чи потрібні на Україні такі люди, як я. Я мала там повчитися і знову їхати на роботу в Америку. І одержала переконливу відповідь. Йоффе сказав мені чимало приємного щодо моєї особи і висловив упевненість, що моя подорож і робота принесуть користь. Мій боже, як мало користі встигла я принести за ті два роки, що пробула на волі до свого арешту!.. Йоффе помилився, але не встиг дізнатися про мій кінець, бо сам кінчив самогубством (1927 року. — Ю.Х.)».<br />
<br />
Отож, рубікон перейдено, і навесні 1925-го Суровцова опиняється в Москві. Але в білокам’яній довго не затримується, бо прагне серцем в Україну. Саме в Харкові, тодішній столиці, знайшлося застосування енергії й досвіду молодої діячки. Вона працює в різних установах: на кінофабриці, де рецензує сценарії інших авторів і намагається творити власні; їздить на села з пропагандистською метою «змички міста з селом»; у Наркоматі іноземних справ, де готує довідки для члена колегії Олександра Шліхтера, з яким зазнайомилася ще в Австрії, коли той був торговим представником СРСР; редактором РАТАУ; редактором Головліту. Водночас вступає до аспірантури відомого історика України Дмитра Багалія. Але ж вона вже має диплом доктора філософії саме за дисертацію на історичну тему! — пригадає читач. Так. Очевидно, що віденський «буржуазний» диплом не визнавався у радянській Україні, отож наукову кар’єру треба було починати спочатку... Суровцову цікавить декабристський рух в Україні.<br />
<br />
Життя її в Харкові справді було цікаве. Вона опинилася в центрі мистецького і частково політичного буття. «Тип життя був богемний. До мене заходили, коли хотіли, ключ лежав у відомому місці, їжа, вино були до послуг гостей, під час моєї відсутности приходили, їли, пили, спали, працювали. Наприклад, Сашко Досвітній у мене писав свого романа, бо вдома тоді були малі ще діти, і це заважало роботі». Гостювали у Надії або вона в них — мистці Олександр Довженко, Іван Падалка, Михайло Яловий, Павло Тичина, Остап Вишня, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Валеріян Поліщук, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас... Крім того, політики — Юрко Тютюнник, Михайло Левицький, Гриць Коссак, Карло Максимович, вже згадані Шліхтер з дружиною, академік Багалій, професор Олександр Оглоблин, науковець і письменник Микола Горбань та інші. Таке широке коло знайомств і зацікавлень згодом зіграє злий жарт з нашою героїнею...<br />
<br />
Як творча особистість вона не тільки спостерігає і заохочує потуги друзів, а й сама гострить перо: перекладає з англійської художні твори, пише й друкує репортажі, публіцистичні новели, захоплюється «будівництвом нового». Ось закінчення одного з опусів Надії Суровцової: «... Далеко, широкими степами, до самих забутих сел, піде наше місто, міцною рукою поведе на новий шлях, згаснуть убогі каганці, що сизим гнетючим димом застеляють очі по білих хатинах, а натомість загориться на білий світ ясним полум’ям п’ятикутня зоря». Зважаючи на вдачу авторки, написано цілком щиро. Підготувала і збірку новел, про яку відгукнувся професор-літературознавець, майбутній академік Олександр Білецький розлогою рецензією для Держвидаву, підсумувавши: «Відмічена печаттю таланту книга заслуговує на увагу».<br />
<br />
Цікавиться творчістю Суровцової і ГП... Ще у Москві Надія Віталіївна звернулася з проханням перевести її з австрійської компартії до КП(б)У. Відповіді чекала два роки і натомість отримала виклик до харківського ГПУ. Там без особливих церемоній їй запропонували стати секретним співробітникам і доносити на знайомих високопосадовців. Надія однозначно відмовилася. «Пожалкуєте!» — погрозив гепеушник. — «Ніколи!» — відказала.<br />
<br />
У цей час вона нарешті вирішила створити сім’ю зі своїм другом Григорієм Петренком, завідувачем пресбюро Наркомату іноземних справ. Вони вирішили придбати квартиру в письменницькому будинку «Слово», що будувався. По повторному викликові до ГПУ їй не дали можливості навіть забігти додому і зібрати речі. «Вам доведеться поїхати в Москву! — наказав гепеушник. — Ви арештовані». Таким чином Суровцева знову опинилася в Москві й отримала помешкання... на Лубянці, 2. Адреса, добре знайома багатьом упослідженим.<br />
<br />
Заарештовано і Григорія Петренка, який на той час виконував обов’язки заступника наркома закордонних справ (до речі, він був і вправним перекладачем, тлумачив з німецької на українську літературні твори). Пізніше вони коротко зустрінуться в неволі, аби розлучитися навіки...<br />
<br />
Надії Суровцовій уже в Москві знову запропоновано секретне співробітництво з органами і знову — безрезультатно. Слідчий показує їй некролог у варшавській газеті «Відродження», де пишуть, що Суровцову заарештовано більшовиками і розстріляно, «земля їй пухом»... Таким чином слідчі хотіли морально знищити мужню жінку, мовляв, про неї все одно вже ніхто не згадає, та дарма. Вона понесла свій хрест, не зламавшись.<br />
<br />
Надії Віталіївні без суду оголосили вирок: згідно зі статтею 58, пунктом 6, її засуджено до 5 років ув’язнення на Соловецьких островах — за «польсько-німецьке шпигунство». Йшов 1928 рік...<br />
Випробування<br />
<br />
Почалася в’язнична одіссея. Московська Бутирка, Ярославльський політізолятор (замість Соловків), харківська Холодна гора (тут їй запропонували підтвердити причетність її друзів Чечеля, Мазуренка, Шрага, Голубовича і самого Грушевського до сфабрикованої ГПУ так званої «справи УНЦ», але вона відмовилася підписатися). Знову ярославльський політізолятор, де тоді сиділи багато відомих українських діячів, засуджених у справах «СВУ», «УНЦ», «УВО»... Тут Надія знайшла і душевного друга, це було зворушливе «кохання крізь грати», коли закохані мали коротку нагоду погомоніти під час загальних прогулянок на тюремному подвір’ї та перестукуватися через стінку камери. Збереглося фото молодої Суровцової з написом: «Моему ненаглядному мужу Димитрию Олицкому от его Надии. 1.8.1932». Далі — три роки заслання в Архангельську, рік відносної волі — у цей час вона працює в Архангельському краєзнавчому музеї і, головне, бере офіційний шлюб з Дмитром Олицьким — і то був рік недовгого щастя... Олицький, на дев’ять років молодший за Надію, навчався у Московському університеті на фізико-математичному факультеті, викладав хімію і біологію у різних навчальних закладах Курська і в Підмосков’ї, був звільнений з роботи за відмову схвалити розстріл 48 колег, засуджених «за шкідництво», і відповідно заарештований та засуджений. Після ув’язнення його заслано, як і Суровцову, до Архангельська.<br />
<br />
Але... У листопаді 1936 року знову заарештовано Надію Віталіївну, «знову без суду, але зі зводинами, коректор-колега, опустивши очі, підтвердила, що я сказала, нібито 21 грудня — найтемніший день. Це інтерпретували як випад щодо дня народження Сталіна. Про нього й мови не було, а жінка була малограмотна, і я їй роз’яснювала проблеми сонцестояння»... А в квітні 1937-го заарештували також Дмитра Львовича, і 3 листопада розстріляли в архангельській в’язниці. Дружина не знала про це, бо її вже гнали етапами все далі і далі... Все ще сподівалася і в листі до подруги писала: «Життя прекрасне, хочу дожити до зустрічі з Дімушкою, доживу».<br />
<br />
Вологодська, Іркутська пересильні тюрми. Владивостоцька і нарешті — Колима. Невільницька фізична праця у теплицях і на городі Колимської дослідної станції, на Ельгені, тут вона зустріла віденську подругу засуджену Катерину Грушевську...<br />
<br />
Що допомагало Суровцовій вижити? «...У мене нікого й нічого не було. Навіть з тими двома людьми, котрі підтримували зв’язок зі мною, я була надзвичайно замкнута і майже відчужена. Силу свою я брала саме з цієї безвихідної відірваности від минулого. Мені нічого не було потрібно, в мене нічого й не було. Я не сходилася близько ні з ким упродовж багатьох років, майже до самого кінця перебування в таборі. ...Ця відірваність вберегла мене від багатьох розчарувань, гіркоти, та зробила перебування в таборі надто безрадісним, з одного боку, а з другого — вселила впевненість, що я абсолютно нікому не потрібна й не можу бути потрібна...»<br />
<br />
Закінчувався термін ув’язнення у листопаді 1941 року, але звільнилася Надія Суровцова влітку 1942-го, давши обов’язкову підписку про подальшу роботу в «Дальстрое». Проте знайти таку роботу виявилося непросто. Після кількох місяців безробіття і голодування її найняли хатньою робітницею до якогось завідувача крамницею. Служниця, яка знала сім мов... Господиня хизувалася своєю служницею і показувала гостям, наче диво. Подивитися на неї та побесідувати приїздили здалеку, але це мало розраджувало.<br />
<br />
Аж поки знайшла друга — латиша Андрія Крумена. «Спало нам обом на думку спробувати разом доживати життя, нестерпне самотою. Ми сильно сваримося, дружньо миримося, і зовсім не схожі на справжніх, дорослих, тутешніх людей. Але нам добре і тепло внутрішньо, хоч ми дуже різні люди... Квартирка наша на півтори кімнати наче в зубожілих ущент старосвітських поміщиків. Усе саморобне — ганчірочки, картинки (мої копії Левітана і Куїнджі — більш не знайшла репродукцій у всій доступній мені тайзі). ...Нерішуче й потрошку два роки вже поволі пишу. Тільки, на жаль, все це лежить. Нікуди».<br />
<br />
Поїхав у відрядження Крумен і не повернувся. Тужила за ним дуже... Знову сама, зі старим котом...<br />
<br />
...Надходив 1950 рік. Вона вже давно не працювала хатньою робітницею, воліла мати менш залежні професії і чимало з них випробувала: городниця, шляховик, меліоратор, маляр, ягідниця, кухарка, лісоруб, перекладачка з англійської інструкцій з монтажу американських машин, і навіть мила золото... Та ось одної ночі її розбудив настирливий грюкіт у двері... Нежданні гості — четверо гебістів.<br />
<br />
— Вдягніться! — скомандував майор.<br />
<br />
— Але відверніться хоча б...<br />
<br />
— Ні! Де у вас вибухівка, валюта, листування?<br />
<br />
— Вибухівку вже шукайте самі, валюта — будь ласка, радянська, в моїй сумочці, а щодо листування, то ви його читали раніше за мене, я ж, навчена досвідом, не маю звички зберігати листи і відразу ж палю їх.<br />
<br />
Почався обшук. Словники та підручники вкинули до одного мішка, художню літературу — до другого. Дві віденські статуетки майор Белов поклав до власної кишені, мовляв, для кращого збереження, — і тільки їх Надія Віталіївна і бачила... Повели в засніжену ніч до місцевої в’язниці, яка звалася спецізолятором.<br />
<br />
І знову — тюремні камери, зона табору, в’язнична лікарня... Все спочатку. Замкнене коло. Власне, і чітких звинувачень не було. Мабуть, «задля профілактики» взяли, бо почалася війна у В’єтнамі... За рік Надії Суровцовій та іншим політичним, які відбули «строк», запропонували підписати, що вони «надалі до особливого розпорядження переходять на становище засланців у Сеймчані і в межах трьох кілометрів можуть існувати вільно... З’являтися на реєстрацію щодватижні».<br />
<br />
Смерть виродка Сталіна і розстріл головного ката-гебіста Берії вселили в Надію Віталіївну, як і в мільйони совєтських політв’язнів, надію. Хоча добігало їй уже під шістдесят, і, здавалося, життя вже прожите...<br />
<br />
Намагалася поновити давні знайомства, нагадати про себе. «Писала я минулого літа (1953 року. — Ю.Х.) Бажанові — поет-академік та інше. Це просто Колька Бажан з Умані, знала його маму і його 19-літнім хлопчиськом, починаючим і «подаючим надії». Хотіла дістати через нього працю літературну. Була в нього моя знайома, їздила звідси у відпустку, киянка одна. Злякався — підібгав академічний хвіст, не мичить, не телиться. Так і полишили ми його. Наступна черга буде за Тичиною — так, у якості «бідної родички», терзатиму по черзі великих людей, своїх колишніх скромних кімнатних знайомих...»<br />
<br />
1954 рік. «Мене звільнили, нарешті, від заслання і зняли судимість — тобто зовні я рівна всім, і маю документи і право писати «несудима». Легко сказати, так? А 27 років життя? А все інше? Та нехай. В труну мене можна буде покласти з паспортом, про який так гарно написав Маяковський».<br />
<br />
Суровцова іде до місцевої газети і пропонує послуги редактора або коректора. Відмова. У районному відділі народної освіти, куди вона звернулася як знавець багатьох іноземних мов, у праці викладача також відмовили.<br />
<br />
Надія Віталіївна таки звертається до депутата Павла Тичини з проханням посприяти і до генпрокурора СРСР Руденка з вимогою переглянути її справу і визнати рішення каральних органів помилковими. Її не задовольняє лише «зняття судимості й амністія». З аналогічним проханням до генпрокурора у листопаді 1955-го звертається і Тичина. Надію Суровцову цілком реабілітують 1956 року, а на початку наступного вона з’являється в Києві як «рівноправна громадянка України». По 29 роках перерви...<br />
Надія Суровцова та Іван Світличний. Київ, травень 1979 р.<br />
Надія Суровцова та Іван Світличний. Київ, травень 1979 р.<br />
Повернення назавжди<br />
<br />
Тепер — привітна зустріч у Спілці письменників із Бажаном і Смоличем, обіцянки взяти участь в її літературних справах... Суровцова подає рукопис новел, колись схвалених Олександром Білецьким, до видавництва «Радянський письменник». Потрапляє рукопис до літературного критика Михайла Острика, а той, позитивно оцінивши тринадцять новел із шістнадцяти, робить такий висновок: «Питання в принципі: чи є потреба зараз, коли саме життя вже утвердило літературу соціалістичного реалізму, видавати речі, що з’явилися в 20-х рр. — тобто в період напружених пошуків нових художніх форм — як результат відходу від реалістичних принципів. Думаю, що немає, і звідси висновок: рукопис Надії Суровцової слід відхилити і повернути авторові. 11. ХII.58 р.»<br />
<br />
Можна собі уявити її стан. Болісні сумніви огортають душу. «Я ніколи за весь час так не нервувала, як перший час після реабілітації. Сколихнулося стільки споминів, стільки думок про те, як же жити тепер заново далі... боже мій, коли б то раніше! Якби не так пізно, ледь не на краю могили, коли ми вже нікому не потрібні, й на нас дивляться з жалістю та поштивістю, та не як на людей, а вже просто як на музейні чучела. А так хочеться жити, а життя минуло...»<br />
<br />
Проте життєздатна вдача бере гору. «Тому, хто звідав солодку гіркоту літературної праці, не позбутися туги за творчою роботою. Неповним здається життя, коли воно не лишає сліду пережитого, особливо ж, коли було воно багате та красиве. В наші часи це обов’язок тих, хто присвятив себе відображенню життя, карбуванню стрімкого бігу літ». І Надія Суровцова вдається до написання «Спогадів».<br />
<br />
В Умані поселяється в своєму батьківському будиночку, відсудивши його в чужих людей, яких заселила туди влада. Це теж коштувало чимало здоров’я... І віддається громадській роботі, маючи невелику пенсію, зароблену на Півночі. В Умані вона призбирує книжки, картини, скульптури й упорядковує бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею, веде там екскурсії, і не тільки в музеї, а і в славнозвісному парку «Софіївка». Перекладає з французької на українську й російську книжку 1846 року видання про історію «Софіївки», навіть більше, працюючи в бібліотеках Києва і Львова, зібрала унікальні матеріали про парк та його героїню — графиню Софію Потоцьку, передала зібране польському історикові Єжому Лоєку, а той написав за цими (й іншими) матеріалами книжку «Історія гарної бітинки. Розповідь про життя Софії Віттової-Потоцької (1760—1822)». Якийсь період Суровцова очолює Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури. Вдається реставрувати занедбаний костел, і в його приміщенні відкрити Уманську картинну галерею, на втілення цієї ідеї Надія Віталіївна витратила 10 років.<br />
<br />
Неабиякий інтелект і порядність Суровцової вабили до неї і старих, і молодих. Як колись у Харкові. Головним чином, людей з критичним ставленням до існуючої влади. Історик Ярослав Дашкевич, колишній політв’язень і частий гість разом з дружиною Людмилою в оселі Суровцової, описує як формувався уманський «салон пані Надії». Кияни Федір Сарана, Людмила Проценко, Григорій Кочур з дружиною Іриною, Михайлина Коцюбинська, Леся Падун-Лук’янова, Лариса Скорик, львів’яни Антін Будзан, Катерина Матейко, Галина Дидик, Надія Мудра, Дарія Гусяк, Катерина Зарицька (будучи у Львові й Карпатах, Суровцова поновила давні зв’язки з Миколою Шрагом, Оленою Степанів, Дмитром Ісаєвичем, зазнайомилася з Іваном Крип’якевичем і Оленою Кульчицькою), москвичі В’ячеслав Кропоткін і Ельвіра Груніна, рязанець Олександр Солженіцин (до речі, вивчав спогади Суровцової в неї вдома і посилався на них в «Архіпелазі ГУЛАГу»), уманчанин Віктор Нєкіпелов з дружиною, Катерина Олицька, сестра незабутнього Дмитра Олицького, також «відсиділа» тридцять п’ять років (лишилася жити в Надії Віталіївни в Умані), та багато-багато інших...<br />
<br />
Після відносної суспільно-політичної відлиги в Радянському Союзі кінця 1950-х—1960-х років настали брежнєвські часи. Ситуація повертається на круги своя. Надія Віталіївна має своєрідний «домашній концтабір». КДБ намагається ізолювати її від громадськості. І не тільки. Пригадує Леся Падун-Лук’янова: «Велика частка письмових спогадів Суровцової систематично потрапляє до пащі ненажерливого та недріманого дракона держбезпеки, бо наскоки на оселю літньої літераторки продовжуються до її смерті. Вилучають і потім стверджують, що «спалили, як ідейно шкідливе». Не дозволяють згадувати ні про зустрічі з Павлом Тичиною та його допомогу в справі її реабілітації, ні про Остапа Вишню й Леся Курбаса, ні про що й ні про кого. Ордер на обшук пред’являють справно. Десь пограбовано крамницю — шукають у Суровцової. Хтось нібито в магазині дав до каси фальшиву купюру — ідуть до Суровцової. Майже сліпа (ще катаракти не дозріли і їх не оперовано), сама, 83-літня, вона, на переконання уманського прокурора Юрія Васильовича Авдєєва, виготовляє на самоті фальшиві 25-рубльовки. Фальшивих грошей не знаходять, але — не йти ж з дому впорожні — забирають 6 загальних зошитів — рукопис майже на тисячу сторінок, ретельно переписують до протокола перші та останні слова з кожного зошита. А де ж ті зошити? Авдеєв вважає, що їх, як речові докази, підшито до кримінальної справи міліції про фальшиві гроші... Але шито, мабуть, гнилими нитками, бо ці зошити «відірвалися» і досі їх не знайдено, які сейфи їх поглинули — невідомо. Оці наскоки дуже травмували морально, бо велика жага працювати для свого народу не згасла в ній до самої смерті...»<br />
<br />
Останні місяці життя Надія Віталіївна тяжко хворіла. З рідні нікого не лишилося, тому біля неї клопоталися друзі — львів’янки Людмила Шереметьєва-Дашкевич і Дарія Гусяк та уманський робітник і поет Дмитро Калюжний. Померла Суровцова 13 квітня 1985 року, похована в Умані.<br />
<br />
29 років у неволі, 29 — після реабілітації, величезний обсяг літературної праці — і все «до шухляди». За цей час письменниця побачила надрукованим одне-однісіньке оповідання «Маленьке шахтареня»... Визнання і, якщо можна так сказати, слава прийшли до неї, як у нас водиться, посмертно. Від 1989 року і 1990-х про неї з’являється чимало публікацій в періодичній пресі, публікуються й уривки вцілілих від кадебістів спогадів Надії Суровцової.<br />
<br />
Видавництво імені Олени Теліги за ініціативи й упорядкування Лесі Падун-Лук’янової 1996 року видає унікальні «Спогади» Надії Суровцової, а 2001-го прецікаві її «Листи», книга перша; ще чималенька епістолярна спадщина чекає на видання.<br />
<br />
Ще 1992 року Дмитро Калюжний почав клопотатися перед уманською владою про створення в будиночку Надії Віталіївни її меморіального музею. Пообіцяли. Увесь цей час Калюжний дбав про збереження будиночку власним коштом: перекрив шифером дах, відремонтував кімнати і навіть поставив пам’ятник Надії Віталіївні! Проте і міська влада час від часу згадувала про видатну землячку. На її сторіччя у березні 1996 року на стіні будинку відкрили меморіальну дошку і поряд портрет Суровцової.<br />
<br />
І ось нинішнього року міський голова Умані запевнив Калюжного, що 2003 року музей таки почне діяти, прийме перших відвідувачів... Громадськість сподівається на це. Як сподівалася б Надія Віталіївна Суровцова. Адже таке ставлення до людей і життя було в неї в крові.<br />
<br />
«Я не виграю у позиках, — писала вона, — мені не щастить у коханні, політиці, кар’єрі та в усіх видах прихильності до мене з боку оточення. Але оскільки я витримала всі прикрощі досі, й це виробило певний імунітет, то я сподіваюся і далі не втрачати ні бадьорості, ні смаку до життя».<br />
<br />
Як тут не згадати крилате Гетевське: лиш той життя і волі гідний, хто б’ється день у день за них. І виживає таким чином. В натурі, і в пам’яті людській.<br />
<br />
Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3760/41867/">Дзеркало тижня</a>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-87710707769391988922010-03-09T23:28:00.000+02:002010-03-09T23:28:20.057+02:00ПЛЕКАЧ ЗЕРЕН ДУХОВНИХ<span style="font-size: large;">Автор: Юрій Хорунжий</span><br />
<br />
а початку двадцятого століття Україна була помежована, поділена кордонами на підавстрійську і підросійську. До того ж обтяжена митом на перевезення, зокрема літератури, і «карою Божою» на неї — цензурою по обидва береги Дніпра... Електронних засобів зв’язку не було, або тільки зароджувалися в лабораторіях учених. Тому роль зв’язкових між Галичиною и Наддніпрянщиною виконували... люди, які сновигали туди-сюди, перевозячи у валізах і головах інформацію. Таким зв’язковим в Україні по смерті Олександра Кониського став Євген Чикаленко, що ідейно підтримував роботу там і тут, посилав матеріальну допомогу галичанам і наддніпрянам, залагоджував конфлікти, на які хронічно слабує наша інтелігенція...<br />
<a name='more'></a><br />
Був степовим козаком, статним, вродливим, густочубим, високочолим и лагіднооким. Людиною розважливою, діловою, хоча і багато передумав про долю своєї нації, часом вагався і сумнівався в ній, але ніколи не зраджував.<br />
<br />
Народився Євген Харлампійович Чикаленко 9 грудня 1861 року в селі Перешорах на Херсон- щині, хоча рід походив з Полтавщини, де слово «чикала» означало рибальське знаряддя. Його дід Іван наприкінці вісімнадцятого століття жив у запорозькому зимівнику на річці Саксагані і займався хліборобством. Справу продовжив і Євгенів батько, хоча й був правником. Сина ж віддав до гімназії, згодом — реальної школи в Єлисаветі, де той зазнайомився з братами Тобілевичами, а з Опанасом, майбутнім актором Саксаганським, сидів за одною партою. Тобілевичі — Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський на чолі з Марком Кропивницьким відіграли значущу роль у провінційному єлисаветинському житті. Їхній аматорський драматичний гурт, ставлячи на сцені українські п’єси, попри офіційну русифікаторську політику влади, виховував любов до рідного слова і засівав зерна патріотизму, які рясно зійшли в душі юного Чикаленка...<br />
<br />
З часом ширшають Євгенові життєві шляхи, а разом з тим і світоглядні обрії. У Києві він зазнайомлюється з професором-істориком Володимиром Антоновичем, а навчаючись у Харківському університеті, — з революційно налаштованою молоддю, зокрема з народником Володимиром Мальованим, і стає учасником студентської Драгоманівської громади, тобто підпадає під уплив учення нашого славнозвісного європейця-енциклопедиста. Але скінчити університетський курс навчання не вдається, бо Євген Чикаленко потрапив до жандармерії і за політичні переконання був позбавлений права проживати в Харкові, Києві, Москві та Петербурзі. А місцем трирічного заслання стали його рідні Перешори.<br />
<br />
Ще в Харкові він побрався з лубенчанкою Марією Садик з князівського роду Садикових, і вони разом поїхали господарювати до села, дядькового маєтку. Бездітний Петро Чикаленко заповів маєток і чималий шмат землі небожу Євгенові, котрий і виявив свій хазяйський хист землевласника, почавши науковий обробіток ґрунту і планомірну боротьбу із посухами. Замав великий авторитет серед селян, бо і їм передавав агрономічний досвід, крім того, розмовляв українською у родинному побуті і, звісно, з односельцями, що було тоді рідкістю в «панському» середовищі.<br />
<br />
«Весною 1895 року, — писав у «Спогадах» Євген Харлампійович, — поховавши у Перешорах восьмирічну дочку свою, я рішив поставити їй пам’ятник не на могилі, як звичайно ставиться, а вшанувати її пам’ять чимсь корисним для громадянства. Я постановив усю її частину, яка б їй припадала як посаг, ужити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв’язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс в редакцію «Киевской старины» тисячу карбованців на премію за найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно з освітою народного учителя, бо тоді не було у нас такої історії, як історія України Аркаса чи Грушевського, які змогли з’явитися на світ тільки після революції 1905 року».<br />
<br />
Тим часом Чикаленко і сам пише «Розмову про сільське господарство», де викладає свій досвід. Праця складалася з п’яти книг: «Про засуху. Чорний пар та плодозміни», «Сіяні трави, кукурудза та буряки», «Виноград», «Сад», «Коні, скотина, вівці та свині», — і вийшла у світ 1897 року в Одесі, згодом автор повторив наклад у Санкт-Петербурзі, і загальна кількість примірників книжок досягла п’ятисот тисяч! Небачений доти попит і великий успіх твору як серед селян, так і поміщиків.<br />
<br />
А як меценат Чикаленко засновує фонд допомоги українським письменникам імені відомого тоді прозаїка і публіциста Данила Мордовця, оплачує гонорари літераторам, яких друкує «Киевская старина». Михайло Грушевський оголошує збір грошей для будівництва студентського Академічного дому у Львові, і Чикаленко офірує на це 25 тисяч рублів. (Значно пізніше, а саме 1930 року, на Академічному домі з’явиться меморіальна дошка з ім’ям Євгена Чикаленка.)<br />
<br />
Встигає вести і сільське господарство, й одвідувати столиці. Зокрема, в Санкт-Петербурзі завдяки старанням Чикаленка виникає Українська громада. 1897 року в ній було лише шестеро, потім громада зросла, а з її головою — Петром Стебницьким — заприятелював на все життя.<br />
<br />
У рідному селі Євген Чикаленко заснував бібліотеку для селян, скуповував українські книжки, зокрема «Кобзар» Тараса Шевченка, книжки Бориса Грінченка тощо. Влітку в нього гостюють, живуть і працюють українські письменники, громадські діячі Михайло Комаров, Олександр Кониський, Сергій Єфремов. Саме вони залучають Чикаленка до Всеукраїнської загальної організації, з якої, власне, і почалися українські політичні партії. 1900 року він переїздить на постійне зимове мешкання до Києва, купує неподалік Яготина в селі Кононівці 1100 десятин землі, де хазяйнує влітку, навідуючись і до Перешорів. Саме в Києві повносило розквітає організаторський хист Чикаленка, його доброчинність, політично-національне спрямування діяльності.<br />
<br />
Через рік винаймає квартиру в будинку, який зберігся і донині, по вулиці Маріїнсько-Благові- щенській, 91 — зумисно поряд з цитаделлю корифеїв: оселями Михайла Старицького, Миколи Лисенка, родини Косачів. В народі цей квартал називають «українським». Від 1902-го завідує українською книгарнею редакції часопису «Киевская старина», а від 1905-го стає юридичним власником книгарні — аж по 1917-й.<br />
<br />
Безпосереднє знайомство Чикаленка з Галичиною, її діячами відбулося під час святкування 1903 року ювілею Миколи Лисенка, коли разом з ювіляром і Сергієм Єфремовим та Федором Вовком вони побували у Львові і Тернополі. Наступної осені відбулася ще одна помітна подія за участю Євгена Харлампійовича — заснування Української демократичної партії. До її програми увійшли такі основні тези: знесення політичного абсолютизму, свобода особи, віри, запровадження української мови в школах, судах, адміністрації і всіх громадських інституціях, автономія української території, восьмигодинний робочий день, пенсія усім робітникам, що дожили до 60 років, вирішення земельного питання.<br />
<br />
Та основна заслуга Євгенія Харлампійовича полягає у підтримці українських газет поступовців, які дозволено було видавати по 1905 рокові, — «Громадської думки» і «Ради». Остання виходила у світ майже дев’ять років, щодня. До яких тільки заходів не вдавався Чикаленко, аби газета потрапляла до читача, вкладав у неї власні кошти, брав у банках кредити, а потім сушив голову, як повернути... У листах до Стебницького мріяв виграти в лотерею сто тисяч і таким чином розквитатися. Тут величезну послугу видавцеві і всій українській культурі надав Василь Симиренко, котрий щороку фінансував газету на десять-дванадцять тисяч рублів. Аби покрити дефіцит, пов’язаний з виданням «Ради», Євген Чикаленко змушений був 1912 року заставити власний будинок...<br />
<br />
Душевний тогочасний стан доброчинця передає його лист до Андрія Ніковського.<br />
<br />
«Я давно (між своїми) (підкр. Ю.Х.) кажу, що я не вірю в будущність нашої нації, нації рабів. Народ з такою благодатною почвою і кліматом, без натуральних границь, мусить загинути од натиску сусідів. У нього не виробилось самодіяльності, сили опиратися ворогам. В самі найкритичніші моменти в історії він починає внутрішню боротьбу, власне боротьбу особисту, за булаву; се нація, у которої анархізм доведений до абсурду — до абсолютизму. «L’Ukraine c’est moi» («Україна — це я» — з франц.) — се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці «я», а громадські інтереси тільки декорація! Але в житті я держусь правила: «А ти, Марку, грай!» Будем грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама».<br />
<br />
Початок ХХ століття увійшов до історії як період селянських (і робітничих) заворушень. Так, 1902 року селяни Полтавщини палили маєтки поміщиків і чинили опір озброєному війську, а по 1905- му — і поготів. Село Кононівка, де мав маєток і землю Чикаленко, знаходилося на межі Київщини і Полтавщини, але селяни не чіпали власності «дивного пана», бо, як згадував Чикаленко, «революціонери-палії не займали, адже я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам (очевидно, в оренду? — Ю.Х.) по недорогій ціні, з усіма обходився по- людськи, за що мене і сусідні пани і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса».<br />
<br />
1913 року Чикаленко разом з М.Грушевським, С.Єфремовим, В.Леонтовичем, В.Лозинським, Ф.Матушевським, І.Полторацьким, В.Уляницьким, В.Шеметом, Іл.Шрагом, і Ф.Штейнгелем уклали і надіслали фракціям російської Думи заяву, яка закінчувалася так:<br />
<br />
«Визнаємо негайну потребу націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу.<br />
<br />
Вважаємо автономію України, рівно як інших областей і націй, гарантією від втручань у сферу національного життя і запорукою (забезпеченням) вільного культурного і громадського розвою».<br />
<br />
Під час Першої світової війни посилився тиск царату на український рух, його провідника Михайла Грушевського заарештовано і заслано до Симбірська. Євген Чикаленко також зазнає переслідувань і аби уникнути арешту перебуває на нелегальному становищі у Фінляндії, Петрограді, Москві.<br />
<br />
По Лютневій революції 1917-го Чикаленко повертається з Москви до Києва. Національний визвольний демократичний порив захоплює і його. Він уже має зовсім інакший настрій. У листі до Стебницького 12 травня пише: «Тішуся тим, що український рух приймає такі широкі розміри і що в сьому і моя крапля праці». Скромне применшення власної ролі, тим паче, що в червні Чикаленко видає книжку «Розмова про мову», котру раніш царська цензура заборонила.<br />
<br />
Сам Чикаленко вважав, що за часів Української Народної Республіки він відійшов од активної громадської праці, давши дорогу молодим, зокрема це стосувалося його синів Левка і Петра, що працювали в Центральній Раді й уряді. Проте — як подивитися на діяльність Євгена Харлампійовича, то знову побачимо применшення власної ролі в тих процесах, які відбувалися. Хто ж як не Чикаленко- старший ініціював відновлення закритої царатом української газети «Рада», давши їй нове дихання під назвою «Нова Рада», вклавши в неї свої кошти, благословивши на редакторство надійних однодумців — літературознавців Андрія Ніковського та Сергія Єфремова. На гроші, які лишив Василь Симиренко на українські потреби, довіривши їх Чикаленкові, куплено друкарню, і «Нова Рада» почала регулярно виходити у світ.<br />
<br />
Улітку 1917 року Євген Чикаленко продає своє господарство у Перешорах, в жовтні переїздить до Києва, де уважно спостерігає за всім, що відбувається в Україні. Про це свідчить його «Щоденник». Вторгнення 1918 року московських більшовицьких військ Муравйова до Києва тяжко переживає, хворіє, переховується у знайомих до повернення уряду УНР.<br />
<br />
Чикаленко радить Грушевському: «На мою думку, треба зараз дозволити вільний продаж землі, встановивши якийсь максимум, більше якого не можна купувати, а великі маєтності обкласти таким податком, щоб їм не було вигоди існувати. Тоді земля швидко парцелюється, перейде в руки тих, яким вона дійсно потрібна, хто дорожить і любить її, а ота «пролетарія» піде собі на фабрики та заводи, бо все одно всім не можна ж хлібопашить».<br />
<br />
Прем’єр-міністр УНР Всеволод Голубович пропонував Євгенові Чикаленку посаду міністра земельних справ, але той вагається... Не пристає і на соліднішу пропозицію: сформувати новий уряд, очолити його за часів Гетьманату.<br />
<br />
У принципі не сприйнявши прихід до влади гетьмана Скоропадського, крупного землевласника, здавалося б, близького в цьому питанні Чикаленкові, він закидає новій владі проросійську орієнтацію. І відмовляється співпрацювати з нею.<br />
<br />
У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини, мешкає в Станіславі, Славську, Жаб’єму — тут був заарештований польською окупаційною владою, два дні відсидів у в’язниці, його висилають до Мостиська, потім він переїздить до Перемишля, Варшави, Австрії, де оселяється у місті Бадені під Віднем, до речі, тут живе з родиною і працює Михайло Грушевський.<br />
<br />
В Австрії Євген Чикаленко друкує в українському тижневику «Воля» статтю «Де вихід?», аналізуючи ситуацію в Україні та еміграції і пропонуючи власні рецепти... У 1861—1907 роки закінчує «Спогади» про своє життя й оточення, громадські й політичні рухи, малює портрети відомих українських діячів, митців, письменників, односельців. Переживає дві тяжкі операції. Зазнає матеріальної скрути. 1925 року переїздить до Праги і Подєбрадів у Чехії, де посідає в Українській господарській академії місце голови Термінологічної комісії.<br />
<br />
В українській еміграції Подєбради відіграли помітну роль завдяки згаданій академії, яка готувала з української молоді, що опинилася за межами України, фахівців з агрономії, лісівництва, гідротехніки, технологій, економіки, статистики та кооперації.<br />
<br />
Домівка Чикаленка у Подєбрадах стала осередком українців. Як пригадував сучасник: «У свої шістдесят років Євген Чикаленко умів не бути зайвим серед ідейної запальної молоді, вмів цікавитися усім тим, що гріло, світило у життя ліпшим представникам нашої молоді, і своїм досвідом старого національного діяча і своєю лагідною вдачею змирював крайнощі, стабілював збуреність».<br />
<br />
Підкосили Євгена Харлампійовича дві страшні звістки з підсовєцької України: 1928 року у в’язниці помер син Петро, наступного року заарештували сина Івана, — обидва пішли батьковою дорогою: працювали на видавничій ниві. Обох звинуватили у націоналізмі і контрреволюції... Ще одна операція, і серце Євгена Чикаленка не витримує — він помирає у празькій загальній лікарні 20 квітня (за іншими даними — червня) 1929 року.<br />
<br />
Давній колега небіжчика Сергій Єфремов так озвався на смерть товариша: «Багато-багато пригадалося, мов живий устав образ Євгена Харлампійовича з його практичністю і разом глибоким, органічним ідеалізмом, що заставляв людину любити справу «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені»; з його гострими присудами, раз-у-раз продиктованими громадським захватом. Мало таких людей було у нас, може, він єдиний...»<br />
<br />
Бібліограф і літературознавець Володимир Дорошенко у передмові до «Спогадів» Чикаленка (Нью-Йорк, 1955) написав: «15 червня тіло Чикаленка на його жадання спалили в крематорії. Умираючи він просив, щоб попіл вивезли на Україну по її визволенні і там розсипали по полю. Урна з прахом зберігалася в Музею визвольної боротьби України в Празі. Вона щасливо вціліла під час бомбардування музею в березні 1945 р., але мабуть була знищена большевиками в 1948 р., коли чеський комуністичний уряд «подарував» зацілілі збірки Музею Академії Наук УРСР».<br />
<br />
Насправді було трохи не так, чого не міг знати Володимир Дорошенко, перебуваючи то у Львові, то в еміграції в США. Урну з прахом перевезли до Подєбрад, де 1933-го на міському кладовищі збудовано колумбарій, і в ньому закрили, але так, що видно і урну, і напис на ній. Я бачив її на власні очі, перебуваючи 1991 року в Чехії. Крім Євгена Чикаленка, у бетонному колумбарії на Подєбрадському міському кладовищі зберігаються урни Дмитра Антоновича, Костя Мацієвича, Валерії О’Коннор- Вілінської, Ростислава і В’ячеслава Лащенків, Михайла Бринського та інших відомих українських діячів. Нагорі колумбарію — козацький хрест, нижче — тризуб (як не дивно, але зберігся за чеського комуністичного уряду!), ще нижче велика мармурова дошка, на якій читаємо: «Дорогим товаришам, яким доля не судила повернутися на Батьківщину. — Персонал Української господарської академії, р. 1933».<br />
<br />
Довідавшись від мене про місцезнаходження урни з прахом Євгена Харлампійовича Чикаленка, його онук, киянин Євген Іванович Чикаленко, має намір неодмінно виконати останню дідову волю. Пригадаймо заповіт Євгена Харлампійовича...<br />
<br />
Тепер для втілення заповіту є підстава — Українська держава.<br />
<br />
А Ліга українських меценатів 1998 року заснувала премію імені Євгена Чикаленка за щедре меценатство, допомогу українській культурі; Ліга вручає лауреатам пам’ятні медалі, дипломи, вартісні подарунки — до Дня Незалежності.<br />
<br />
Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3150/29716/">Дзеркало тижня</a>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-78453780230976771912010-03-09T23:26:00.000+02:002010-03-09T23:26:31.046+02:00ВЕЛИКИЙ РОДОВІД<span style="font-size: large;">Автор: Юрій Хорунжий</span><br />
<br />
<span style="font-size: small;">Світ явив нам приклади творчої спадковості в таких славних іменах, як батько і син Бахи у Німеччині, Штрауси в Австрії, Дюма-батько і Дюма-син у Франції. Але ж то батьки і сини та не в нас. І раптом Старицькі — в Україні! До того ж — батько і троє доньок та ще й онуки. І всі зробили свій відчутний внесок до культурної скарбниці. Напевно, безпрецедентний, унікальний випадок в світовій історії!<br />
<br />
Михайло Старицький, початок 1880-х рр.Людмила Старицька-Черняхівська, 1930-ті рр.Вероніка Черняхівська, 1920-ті рр.Ірина Стешенко, 1910-ті рр.<br />
Ірина Стешенко, 1910-ті рр.<br />
Михайло Петрович Старицький (1840 — 1904) узяв дружиною Софію Віталіївну Лисенко (1849 — 1928), рідну сестру композитора Миколи Лисенка, будучи з ними у кревному зв’язку: троюрідному. Вони мали спільних прадіда і прабабу по лінії Лисенків — давнього дворянсько-козацького роду. Відомості про їхнього предка сягають козацького полковника Лисенка-Вовгури часів Хмельниччини. А самі Старицькі походять від князя та ще й неабиякого — з династії Рюриковичів! Отож, трохи розплутавши клубок родового древа, повернемося до наших героїв.<br />
<a name='more'></a><br />
Михайло Старицький мав усі можливі мистецькі таланти: малював, грав на роялі, мав дар актора, співав, артистично декламував, а головне — писав. Багато і в багатьох жанрах: прозі, поезії, драматургії, публіцистиці, мемуарах, як перекладач; видав один з перших літературних українських альманахів — «Рада» (разом з Оленою Пчілкою, але ініціатива була за ним). І взагалі, багато в чому був перший.<br />
</span><br />
<span style="font-size: small;"><br />
У прозі — його перший капітальний белетристичний твір про Богдана Хмельницького, трилогія, яку написав у співавторстві з донькою Людмилою, хоча на палітурках книжок стоїть тільки батькове ім’я. У той час, як у церквах Ро-сійської імперії виголошують анафему українському гетьманові, Старицький створює дилогію «Руїна» і «Молодість Мазепи» та перекладає з англійської романтичну поему Байрона «Мазепа».<br />
<br />
Нині модні переробки, так би мовити, осучаснення класиків. Але шановні новатори, Старицький вдавався до цього, прагнучи пристосуватися до потреб сцени, ще кільканадцять десятиліть тому! Його славнозвісна комедія «За двома зайцями» — то є переробка п’єси Нечуя-Левицького «На Кожум’яках».<br />
<br />
Переклад Михайлом Петровичем «Сербських народних дум і пісень» і досі ніким не перевершений. Підкріплю лиш своє твердження словами метра Івана Франка: «У поезіях Старицького бачимо перші ознаки виходу української поезії з доби епігонства, з наслідування Шевченкової манери... У поезіях Старицького бачимо виразно, що се говорить український інтелігент не до фікційного українського народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних інтелігентів...»<br />
<br />
Старша донька Михайла Петровича — Марія Михайлівна Старицька (1865—1930) змалку подавала надії як драматична актриса, ще ходячи до першого в Києві дитячого садка сестер Ліндфорс. Молодша — згодом відома педагог Софія Русова — про неї розповідала: «Маня любила збирати коло себе дітей і оповідати їм по-українськи казки, та такі страшні, що діти аж очі витріщали. Ми їй забороняли лякати дітей, але розказуючи, вона захоплювалася, і страшні примари мимоволі виростали в її творчій фантазії». Поява в Києві театральної трупи Марка Кропивницького, Миколи Садовського і Марії Заньковецької, їхні вистави в театрі Бергоньє, а за рік — продаж батьком маєтку на Поділлі і вкладення капіталу в оснащення трупи корифеїв, все це справило вирішальне враження на юну Марію і вирішило її долю.<br />
<br />
У двадцятих роках Марія Михайлів-на грає на сцені Першого українського державного драмтеатру, виступає в концертах з художньою декламацією і водночас продовжує викладати у Вищому музично-драматичному інституті<br />
ім.Лисенка (колишня його школа). Працю Старицької належно поціновано: їй присвоїли звання заслуженого професора і заслуженої артистки України. 28 березня 1927-го в Київському оперному театрі громадськість святкувала 40-річчя творчої праці Марії Старицької, виступити на вечорі мали за честь кращі українські і російські актори. Проте події наступних років, що заторкнули і її кревних, напевно вкоротили віку Марії Михайлівні...<br />
<br />
Середульша сестра Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська (1868—1941) перебрала майже всі татові таланти в літературі і громадській діяльності (була одною із засновниць Товариства українських поступовців, що переросло у партію соціалістів-федералістів, членом Української Центральної Ради і виконавчого її органу— Малої ради). Почавши історичну тематику разом з батьком трилогією «Богдан Хмельницький», вона продовжила «живописати» образи ук-раїнських гетьманів у драмах «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Милість Божа» (Данило Апостол) і останнім акордом — про руйнацію Запорозької Січі — був драматичний етюд «Останній сніп»; таким чином з глибочезним знанням епохи та її подій відтворивши понадстолітню історію народу.<br />
<br />
XIX століття у творчості письменниці представлено блискучою повістю «Діамантовий перстень» — про повстання поляків 1830—1831 років проти царату — з мереживно виплетеним пригодницьким сюжетом. Розвідка «25 років українського театру» — то є ґрунтовний аналіз із зануренням у витоки історії театру, а сучасних Людмилі Старицькій корифеїв сцени вона знала особисто і зблизька, тому такими повнокровними вийшли їхні портрети. Взагалі, їй давався цей жанр, письменниця лишила спогади про Миколу Лисенка, Лесю Українку, Володимира Самійленка на тлі їхньої епохи і важко переоцінити значення цих мемуарів. Зацікавлені читачі можуть дізнатися про це у щойно виданих «Вибраних творах» Людмили Старицької-Черняхівської в класичній серії «Бібліотека української літератури» (К., «Наукова думка»,2000).<br />
<br />
Що ж до вдачі письменниці, то вона була привітна, мала почуття власної гідності, дещо іронічна — це вона також перейняла від батька. Коли їй запропонували перекласти для Київської опери лібрето «Аїди» на українську, поставивши умову, аби ніде не було слова «цар», вона відповіла: «А як же перекладати — предсовнарком, чи що? Так це ж не влізе ні у вірш, ні в мелодію».<br />
<br />
1930 року Старицьку-Черняхівську заарештовано і засуджено на відкритому «процесі 45-ти у справі Спілки визволення України». І тут вона, на відміну від багатьох, трималася мужньо. Під час слідства заявила: «Думка про самостійну Україну була провідною думкою мого життя і, звичайно, в міру сили і можливості, я прагнула до здійснення її». Вдруге її було заарештовано і репресовано енкаведистами у липні 1941-го, коли німці наблизилися до Києва. Письменницю вже похилого віку звинуватили в тім, що вона нібито готувалася стати членом самостійницького уряду по приходові німців... Повезли в арештантському вагоні до Казахстану, вона не витримала тяжкої дороги і нелюдських умов… Тіло Людмили Михайлівни викинули з вагону на якійсь станції — могила її невідома.<br />
<br />
Молодша сестра Оксана Михайлівна — за чоловіком Стешенко (1875 — 1942) не лишила по собі такого великого творчого спадку, як середульша, але також була яскравою особистістю. Ще двадцятидворічною потрапила до Лук’я-нівської в’язниці за участь у так званій «вітровській» демонстрації. Народниця-чернігівка Марія Вітрова не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці і спалила себе. Молодь вийшла на вулиці, засуджуючи самодержавний режим. У сусідній камері сидів майбутній Оксанин чоловік. По виході з Лук’янівки вони побралися... Відтоді вони скрізь разом, Оксана підтримує усі чоловікові починання, а були вони різнобічні, адже Іван Матвійович Стешенко (1873 — 1918) знаний як поет, перекладач, літературознавець, педагог і нарешті перший міністр освіти в уряді УНР. Саме в цей час Оксана Михайлівна працює під його началом у відділі позашкільної освіти. 29 липня 1918-го більшовицький агент Башловка з-за рогу вбиває Івана Стешенка... Оксана Михайлівна лишається з донькою і сином на руках, без чоловікової опори, але не хилить голови і показує на що здатна. За Директорії вона — голова дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, перегодя працює в Українському Червоному Хресті. Ще за Центральної Ради Оксана Стешенко видає дитячу читанку «Рідні колоски», де зібрала кращі зразки українського письменства, книжка витримує наступних років ще три перевидання. А сама вона стає професійною дитячою письменницею, перекладачкою і мемуаристкою. В її активі — спогади про Лесю Українку і батька — Михайла Старицького.<br />
<br />
Оксану Стешенко заарештували 1941-го водночас із сестрою Людмилою. Дорогу до Казахстану вона ще пережила, але не більше. Наступного року Оксана Михайлівна закінчила життя в якомусь із концтаборів.<br />
<br />
А яка ж доля спіткала онуків Михайла Старицького? Найжорстокіша — доньки Людмили Старицької і Олександра Григоровича Черняхівського (1869 — 1939) — Вероніки Олександрівни Черняхівської (1900—1938), поета і перекладача з п’яти мов. Здавалося, ніщо не віщувало біди. Закінчила із золотою медаллю Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, здобула фах інженера-економіста в Київському інституті народного господарства, навчалася на курсах іноземних мов, удвох з батьком, професором медицини, від Наркомату охорони здоров’я, де працювала референтом-перекладачем, їздили у відрядження до Німеччини... Між тим писала ліричну поезію — для себе, не рвалася на барикади («Стелиться мла і туман. Містичне співає когут... Ступає, ступа мій пан. Гість мій химерний вже тут...» Або: «Постать мила, тінь, що я любила, Змучилась чекати я — прилинь, І візьми мене на свої білі крила... Кину все... Заплаче дзвін: дінь-дінь — Все тінь»), а для людей перекладала — і вельми професійно. Крім медичних праць, переклала українською і опублікувала роман Джека Лондона «Місячна долина» (1927, перевидання — 1971), «Прорість» («Жерміналь») Еміля Золя та «Олівер Твіст» Чарльза Діккенса (1929, і тому, що переклад чудовий, його було перевидано 1963 і 1993 рр.).<br />
<br />
Вероніка була вродлива жінка, в неї закохувалися, їй присвячували вірші колеги-поети, була чарівлива і водночас розумна, незалежна, інтелігентна, талановита. І раптом — арешт восени 1929-го і звинувачення у причетності до «справи СВУ»... За кілька місяців її випускають, натомість «саджають» батька і матір. Проте пляма лишається, репутацію «підмочено» і, коли настають ще страшніші часи, у січні 1938 року Вероніку заарештовують удруге і цього разу дуже серйозно, бо звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини. Києвом кружляють чутки, що Черняхівську зґвалтували слідчі, і вона збожеволіла... Судилище і розправа короткі: 22 вересня 1938-го її розстріляно. Проте від батьків приховують правду: мовляв, їхню доньку заслано до Сибіру. Нещасна Людмила Михайлівна, якій пішов 72-й (!) рік, у тріскучі морози шукає Вероніку по сибірських режимних таборах, вертається ні з чим, застає вдома смертельно хворого чоловіка...<br />
<br />
Син Оксани Михайлівни й Івана Матвійовича — Ярослав Стешенко (1904—1939) став свідком трагедії: на його очах було забито батька. Це, звісно, поклало відбиток на вразливу натуру юнака. 1923 року Ярослав працював в Українському науково-дослідному інституті книгознавства в Києві, згодом — на посаді секретаря журналу «Бібліологічні вісті». Він укладає «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Ро-сійської імперії протягом 1798—1916 років» (капітальна праця — чотири тисячі назв), бібліографію книжок і статей про українське мистецтво та бібліографію друку для дітей. У галузі мистецтвознавства — монографія Ярослава Стешенка про творчість Георгія Нарбута.<br />
<br />
Молодий бібліограф став би визначним фахівцем, якби... жив не за більшовицького режиму. Вперше заарештований 1929-го, вдруге — 1933-го у Харкові, де на той час працював у Книжковій палаті, засланий до Казахстану, втретє — в Уральськ 1936-го, засуджений до п’яти років концтаборів. Хтось із політв’язнів згадував Стешенка у бухті Нагаєва 1939 року — це була остання звістка про Ярослава Івановича.<br />
<br />
Доля вберегла лише його старшу сестру — Ірину Іванівну Стешенко (1898—1987), актрису Курбасівського «Березоля», яка мала дві вищі освіти — диплом філолога з Вищих жіночих курсів у Києві і драматичної акторки з Вищого муздрамінституту імені Лисенка. Працювала і в інших театрах, але з віком переважала перекладацька робота.<br />
<br />
В активі Ірини Стешенко — українські Гете, Шіллер, Гольдоні, Мольєр, Шекспір, Островський, і переважна більшість п’єс цих авторів у перекладах Ірини Михайлівни побачили нашу сцену. А ще — проза Марка Твена, Джека Лондона, Стефана Цвейга...<br />
<br />
Я познайомився зі Стешенко в той час, коли вона була persona non grata, бо газета «Радянська Україна» 1973 року надрукувала розгромну статтю про неї, звинувативши у зв’язках із закордонними «буржуазними націона-лістами», проте Ірина Іванівна не виказувала розпачу, навпаки, добрий гумор вчувався у її словах, коли вона розмовляла зі мною; я так зрозумів, що за її бадьорістю і діяльністю, не зважаючи на вік, стоїть шляхетна спадковість діда Михайла Петровича Старицького. Треба віддати належне Ірині Стешенко ще в одній важливій справі. Завдяки їй та однодумцям вдалося зберегти архіви Старицьких, Черняхівських, Стешенків, а якщо пригадати, що більшість з них мали статус «ворогів народу», то можна уявити, як непросто це було зробити. Ще 56 років тому Ірина Іванівна висловила ідею про створення меморіального музею Михайла Старицького по вулиці Саксаганського, 93, де він мешкав з родиною 1901—1904 рр. і де помер. Україн-ська громадськість повернулася до цієї думки 1987 р., звернулася з відкритим листом до влади і була почута в Мінкультури і міськраді. З’явилася ухвала про відселення з названого приміщення райвійськкомату і реставрацію під майбутній музей. А потім прийшли буремні дев’яності й останні — з відомо яким ставленням до культури: «залишковим»... Музей став довгобудом. Проте десь у тунелі заблимало світло: міськдержадміністрація запланувала 2001 року до Дня Києва відкрити музей Старицького (а це фактично буде музей родини Старицьких), і на це нібито закладено кошти до міського бюджету. Принаймні, працівники Музею видатних діячів української культури дуже на це сподіваються і нині інтенсивно трудяться над планами реставраційних та експозиційних робіт.<br />
<br />
Ще одне місце в Києві добре пам’ятає Старицьких: будинок по вулиці Олеся Гончара, 31. Тут 1915 року поселилися Стешенки (вулиця після того, як було вбито Івана Матвійовича, носила його ім’я — за УНР), тут 1928-го померла родоначальниця Софія Віталіївна, звідси з квартири 18 (тоді вулиця називалася імені Чкалова) у сорок першому вивели заарештованих сестер Старицьких...<br />
<br />
Отож, понад чверть століття тут гніздився цілий творчий рід. Кілька років тому Музеєві видатних діячів української культури й авторові цих рядків, а нас підтримала Спілка письменників, спало на думку увічнити пам’ять про унікальний рід Старицьких, який так багато зробив для України, меморіальною дошкою на стіні будинку. Уявляєте собі таку «дощечку»? Подібної пошукати в усьому світі! До описаних мною шести імен: Марії Старицької, Людмили Старицької-Черняхівської, Оксани Стешенко, Ірини Стешенко, Вероніки Черняхів-ської і Ярослава Стешенка додати Софію Старицьку, що замолоду була неабиякою громадською діячкою, та її зятів: міністра, поета, театрознавця Івана Стешенка і одного із засновників Київського і Донецького медичних інститутів вченого-медика Олександра Черняхівського. Дев’ятеро імен, та ще й яких, поряд, на одній стіні! Звернулися по дозвіл до міської влади. Комісія з найменувань та па-м’ятних знаків при Київській міській держадміністрації спершу, певно, злякавшись такої кількості імен і відповідного розміру дошки, відмовила (рішення від 4.11.1996), але за повторної нашої пропозиції — погодилася (рішення від 24.02.1998) «за умови, що роботи по виготовленню та встановленню меморіальної дошки будуть здійснені за Ваш рахунок. Начальник Р.Кухаренко». Не важко собі уявити, скільки така дошка-стела може коштувати... І очевидно, що ініціатори на це не мають коштів. Отож, сучасні Терещенки-Симиренки-Чикаленки, шановні, де Ви є? </span><br />
<br />
Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3760/29290/">Дзеркало тижня</a>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-78243155801423513572010-03-09T23:23:00.000+02:002010-03-09T23:23:14.827+02:00ГАРМОНІЙНЕ СПОЛУЧЕННЯ ІДЕАЛІВ І ВЧИНКІВ<span style="font-size: large;">Автор: Юрій Хорунжий</span><br />
<br />
Загалові добре відома постать Максима Рильського — видатного поета-академіка, перекладача, директора Інституту фольклору й етнографії Академії наук України, громадського діяча — депутата Верховної Ради СРСР п’ятьох скликань поспіль. Усі, хто знав Максима Тадейовича, відзначають його доброту і шляхетність та водночас практичність. Він успадкував їх від матері й батька, який також був яскравою особистістю в українській історії.<br />
<a name='more'></a><br />
Залишилося загадкою етнічне походження Рильських. Адже не таємниця, що багато знатних українських родів, зокрема і князівських, окатоличилися, ополячилися і зреклися свого етносу.<br />
<br />
Нам тільки й відомо про Рильських, що їхній предок Ромуальд, прив’язаний гайдамаками до стовпа під час Коліївщини 1768 року, почав співати улюблений твір українських православних «Пречистая Діво, мати руського краю», за що його й помилували. Це був прадід Тадея Розеславовича Рильського, учень уманської базиліянської католицької школи.<br />
<br />
Народився Тадей 2 січня 1841 року в селі Ставищах Сквирського повіту у родовому маєтку Рильських. Його батько, Розеслав, мав авторитет серед польського панства, певний час був повітовим маршалком або предводителем дворянства. Намагався прищепити панські погляди і манери синові, та дарма. Потрапивши на навчання до Другої київської чоловічої гімназії, Тадей поринув у демократичну атмосферу, яка панувала серед вихованців. Досить згадати, що в цій гімназії одночасно навчався і Павло Чубинський, автор національного гімну. В Київському університеті на історико-філологічному факультеті студент Рильський вибрав між польською гміною й українським гуртком саме останній. Чому? Це пояснив саме Тадей: «Наше покоління, відчуваючи необхідність гуманного єднання з народною масою, почало вдивлятися в минуле і теперішнє життя народу, земля якого нас вигодувала, пісня котрого пробудила в нас перші сердечні думи, з котрим ми, врешті, маємо з’єднатися в майбутньому». І додав: «Більшість дворян правого берега Дніпра — це ополячені українці». Саме до таких зараховував себе і Тадей Рильський, бо мав дані, що його далекий предок був київським міським писарем напередодні повстання Богдана Хмельницького. «Ми не можемо лишатися колоністами, якщо хочемо бути корисними народові». Батько Тадея, пан Розеслав, і чути не хотів про ідеї сина, навіть вимагав залишити Київський університет і поїхати вчитися до Польщі, скаржився київському генерал-губернатору Васильчикову на сина за пропаганду «демократичної зарази»... Але це аж ніяк не впливало на переконання Тадея Рильського.<br />
<br />
Він викладає в українських недільних школах, а під час студентських вакацій разом з Володимиром Антоновичем та своїм молодшим братом Осипом, студентом фізико-математичного факультету, два або й три роки поспіль мандрує Київською, Волинською, Подільською, Херсонською і Катеринославською губерніями, вивчаючи селянський побут. Це не залишається непоміченим владою.<br />
<br />
В архіві київського генерал-губернатора збереглося донесення справника: «В городе Киеве студенты учредили общество коммунистов, главою общества состоит студент Антонович. Общество составляет более 100 человек — из студентов, учащихся и окончивших науки. Среди главарей — братья Поповские и Тадеуш Рыльский, помещик. Все эти люди стараются привить идеи коммунизма (Радше утопічного соціалізму. — Ю.Х.) простому народу, они при всяком удобном случае внушают крестьянам, что дворяне и крестьяне — все равны, и все — что кто имеет — должно быть общее. [...] Главная цель общества есть та, чтобы привязать к себе массу черни, которая могла бы содействовать восстанию в Царстве Польском, которое, по их мнению, будет. [...] На храмовом празднике в римско-католическом костеле в местечке Макарове 20 июля (Очевидно, 1860 року. — Ю.Х.) кучера и лакеи в ожидании окончания богослужения собрались в кружок и завели разговор о предстоящем освобождении из крепостного права: «Коли то ще буде, може, і наші діди не діждуться». Слова эти были услышаны сыном помещика Розеслава Рыльского из Маковиц — Тадеем Рыльским, выходившим из костела. Он сказал: «Не журіться, люде, буде вам воля. Хоч се буде не скоро, але буде вам добре». [...] Летом старший сын помещика Рыльского Тадей целые дни проводил в полевых работах с крестьянами: жал хлеба, косил сено, сгребал окос, складывал в копны, пахал и боронил. В праздничные же дни пьянствовал с крестьянами в корчмах, пел песни малорусские «Молодий чумаче, чого зажурився, чи воли пропали, чи з дороги збився» и прочие».<br />
<br />
Далі справник наводив такі факти: Тадей Рильський роздавав селянам книжечки Шевченка, надруковані Кулішем у<br />
С.-Петербурзі. «Що нам робити?» — питали в нього селяни. «Те, що ваші діди робили», — відповідав Тадей, натякаючи на козацькі визвольні війни.<br />
<br />
18 січня 1861 року слідча комісія при генерал-губернаторі в політичних справах допитувала студентів Університету святого Володимира братів Тадея й Осипа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках із селянами, пропаганді «комуністичних ідей про рівність», у читанні написаної Рильським «Історії України», де були такі фрази: «Статут Литовський укладали великі пани, і тому він тільки для панів і годиться...», «Як настала Хмельниччина, всі горнулись до козацтва, бо щезли пани і поділки на вищі і нижчі стани, всі піднялися на одне діло — визволитися з панського ярма».<br />
<br />
Тадей Рильський відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісень, але пропаганди не вів, своєї «історії» не читав. Брат Осип сказав, що нічого не може додати до братових свідчень. Після роботи слідчої комісії генерал-губернатор князь Васильчиков у лютому 1861 року запропонував перевести братів на навчання до Казанського університету, чимдалі від України. Події набули розголосу, дійшли до Олександра Герцена, який у журналі «Колокол» надрукував повідомлення про майбутнє заслання Рильських «за доносом Васильчикова». А тут ще й сталося довгоочікуване: скасування кріпацтва. Тому генерал-губернатор скасував свою «пропозицію» і залишив братів у Київському університеті, встановивши за ними суворий поліційний нагляд. Настільки, що заборонив хворому на сухоти Осипу Рильському виїхати за кордон на лікувальні води, і той 1862 року помер...<br />
<br />
11 лютого та ж таки слідча комісія допитувала Володимира Антоновича, який уже закінчив університет зі ступенем кандидата. Майбутній засновник київської історичної школи засвідчив, що вони з Тадеєм Рильським 1859 року мандрували Київською, Херсонською, Катеринославською губерніями заради етнографічних досліджень та для написання журнальних статей. Під час їхньої подорожі поміщики пустили чутку, що «хлопомани» через неприязнь до польського дворянства хочуть умовити народ грабувати і вбивати. Антонович рішуче відкинув цей наклеп і вимагав перевірки на місці, зазначивши, що він і Рильський співчували селянам і засуджували нелюдське ставлення окремих поміщиків до своїх кріпаків. Попри польське походження, продовжував Антонович, ми вважали за потрібне запровадити викладання у школах українською мовою, доводили поміщикам і селянам, що релігійний і становий фанатизм смішний, варта шани кожна людина за свою моральність, незалежно від її походження та віросповідання.<br />
<br />
Батько Рильського врешті-решт змирився з синовими поглядами, заповів йому третину свого майна, зокрема маєток у селі Романівці. Тадей Розеславович одружився з дочкою поміщика, своєю кузиною. На жаль, вона невдовзі померла, а опісля, 1878 року, він побрався з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною.<br />
<br />
Тадей Рильський господарював у Романівці сорок років. Докладно зупинившись на молодих роках, можемо тепер зрозуміти поведінку Рильського-поміщика щодо односельців, колишніх кріпаків, а тепер просто селян. Ось де він знайшов можливість втілити в життя свої ідеали, що й зробив.<br />
<br />
За весь час не мав жодного позову з односельцями. Виконував обов’язки почесного мирового судді. Досконало вивчивши цивільні закони, давав безкоштовні юридичні консультації романівцям та жителям навколишніх сіл. Не обмежувався порадами, а складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній адвокат. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковно-парафіяльну школу, а потім збудував для неї окреме приміщення, оплачував учителя і сам учителював.<br />
<br />
Рильський зажив слави доброго агронома й економіста. Романівські селяни разом з ним постачали хліб аж Кенігсбергу, а це означає, що романівці вирощували добірне зерно. Тадей Розеславович допоміг сільській громаді дешево купити землю в сусідського поміщика, а місцевим чиновникам — закріпити за собою чиншові грунти.<br />
<br />
Ще на початку діяльності Рильський почав друкувати свої праці з етнографії та економіки у часописі «Основа» (який виходив у С.-Петербурзі) під псевдонімом Максим Чорний. Далі розвинув економічно-правову тему в «Киевской старине» у найбільшому за обсягом творі «Студії над основами розкладу багатства». На цю його працю посилався видатний український історик академік Михайло Слабченко в «Матеріалах до соціально-економічної історії України».<br />
<br />
Неопублікована творча спадщина Тадея Рильського також значна. В Інституті рукопису Наукової бібліотеки України ім. В.Вернадського містяться праці українською, російською, польською з історії, демографії, економіки, у тому числі «Історичний перегляд репортиційних стосунків у Англії» — про операції з цінними паперами, «Вивчення основних засад міграції населення», «Нотатки до економічної теорії», «Статистично-економічні відомості по країнах Західної Європи».<br />
<br />
Опрацювавши вчення Сміта, Рікардо, Прудона, Маркса, Мальтуса, Оуена, Сен-Сімона, Фур’є, Тадей Рильський визначає власне бачення проблеми, поклавши в основу економічний устрій сучасного йому суспільства і своє критичне ставлення. Автор розглядає теорію вартості, відносини між капіталом і працею; за його дослідженнями, відносини у промисловості характеризуються свободою економічних чинників, індивідуальною власністю на всі матеріальні блага: праця — єдина основа і джерело власності. За Тадеєм Рильським, має бути як суспільне, так і приватне капіталістичне господарство. Селянство мусить орендувати землю в держави. Класову боротьбу Рильський не вважав рецептом для розв’язання суспільних проблем...<br />
<br />
Давши яскраву й об’єктивну оцінку становищу робітників у поміщицьких економіях, Рильський закликає їх до організованого (але не насильницького) опору кабальницьким умовам праці. Серед інших вимог має бути скорочення робочого дня до десяти годин, дотримання безпечних умов праці, забезпечення відпочинку, харчування, лікарської допомоги тощо.<br />
<br />
Тадей Розеславович пише популярні книжечки для селян українською мовою: «Сільські пригоди» — з практичними порадами про право випасу селянської худоби в поміщицьких лісах, як вигідніше вести сільське господарство тощо; «Херсонські заробітки» — про те, як селяни Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської губерній ходять улітку на заробітки до Херсонської губернії, які там гроші платять, скільки коштує проїзд і як доїхати — своєрідний довідник для заробітчан.<br />
<br />
...Іван Франко зустрічався з Тадеєм Рильським у Києві 1885 року і записав своє враження про нього: «Незвичайно симпатичне враження від особи Рильського лишилося у мене на завсігди. Було щось м’яке та меланхолійне в його поставі, в обрисах лиця, в голосі. У розмові він не запалювався, не піднімав голосу; говорив плавно й рівно, гарною українською мовою».<br />
<br />
Яскраво зображено особистість Тадея Рильського у спогадах Гліба Лазаревського:<br />
<br />
«Перш за все, впадало у вічі незвичайно (я навмисне вживаю цього виразу) красиве обличчя Рильського, не дивлячися на його значно понад п’ятдесятирічний вік. Проте краса ця — прегарна антична голова, трохи кучеряве русяве, вже зачеплене сивиною волосся, вуса і досить довга борода, високе чоло, правильний тонкий ніс, великі напівприкриті віями очі — носили скоріше якийсь духовний характер, і мені, що кохався тоді у середньовічних картинах і портретах (наслідок упливу Горленка), здавалось, що з Рильського можна було б намалювати чудесний портрет вченого епохи Відродження: у чорному оксамиті і шовку з білим широким коміром венеціянського мережива.<br />
<br />
Під час спільної вечері молодих і старих він сидів напроти мене, і я міг уважно розглядати його. Коли надійшла черга до нього сказати промову (промовляти повинні були всі «старі»), Рильський підвівся і сказав недовге слово на тему про український народ, що може добре вирішити свою долю, тільки будучи освіченим, а тому перший обов’язок тих, хто почуває себе сином свого народу, вжити всіх зусиль, допомогти йому скоріше одержати освіту, скоріше вивести цим з пригноблення соціального і національного становища.<br />
<br />
Тема нічого нового нам не говорила, але промова Рильського нам подобалася: подобався його приємний, може, трохи надто тихий тембр голосу, прекрасна українська мова і сувора логіка: кожне твердження просто витікало з попереднього, — і декілька скупих, але таких характерних рухів довгими тонкими, як у піаніста, пальцями. Рильському дуже плескали. Потім він активно брав участь у спільному хорі, що виконав за столом чимало українських пісень».<br />
<br />
Помітні праці Тадея Рильського, сенс яких у назвах: «До вивчення українського народного світогляду» і «Нариси про правові норми економічного життя». У них автор використовує свої спостереження як часів молодості, так і зрілого віку, власне — всього свого життя у гущі народу. Недарма інший видатний історик, Олександр Лазаревський, назвав Рильського кращим знавцем народного права, побуту Правобережжя України.<br />
<br />
«Безкінечне число договірних операцій у селянському середовищі як між собою, так і з іншими суспільними станами робиться у переважній більшості без скріплення формальними актами і, як правило, — серед селян. Це говорить про їхнє відповідальне ставлення до прав і обов’язків», — зазначає Рильський.<br />
<br />
Автор спостеріг і відмінність українського народного права від інших. Сини успадковують батьківщину, тобто землю, порівну, незалежно від старшинства. Якщо дівчата не мають братів, то земля дістається у спадок і їм. «Разом з тим з неменшою силою виступає принцип, за яким доля участі у сімейному труді впливає на визначення розмірів майнових прав, це стосується і приймаків-зятів, невісток, удів, сестер, небожів і небог, онуків тощо».<br />
<br />
Від першого дня заснування напівлегального культурно-освітнього товариства «Київська Громада», яке відіграло значну роль у становленні української культури та в самоусвідомленні нації, членом «Громади» був і Тадей Рильський і, як бачимо, вніс свою частку в її справу.<br />
<br />
Помер Тадей Розеславович 25 вересня 1902 року в Романівці, там його і поховали на новому цвинтарі, землю під який небіжчик колись подарував усій романівській громаді на території родового парку. Ховали за стародавнім українським звичаєм: труну, покриту червоною китайкою, везли сірі воли. Величезний натовп з місцевих і навколишніх селян, делегація української інтелігенції з Києва проводжали Тадея Рильського в останню путь.<br />
<br />
У некролозі, надрукованому в «Киевской старине» під ініціалами О.Л. (гадаю, це був український історик Орест Левицький), дуже влучно, стисло підсумовано шлях Тадея Рильського: «Все його життя було на подив гармонійним сполученням ідеалів і вчинків».<br />
<br />
Нащадок князівського роду Рильських, Тадей Розеславович з дружиною — простою селянкою Меланією Федорівною — дали життя трьом синам: Іванові, 1879 року народження, Богданові — 1882-го, Максимові — 1895-го. Іван закінчив юридичний факультет Київського університету, після революції вчителював у Романівці, в школі, яку організував разом з братами. Перекладав українською твори Мопассана і Меріме з французької, Джека Лондона — з англійської, книжку «Костка Наперський» — з польської. Помер голодного<br />
1933-го... Богдан жив переважно при молодшому братові; відомий його переклад з російської твору Олександра Гріна «Скарби африканських гір»; помер 1939 року. Найдовший же вік і найяскравіша слава судилися наймолодшому — Максиму.<br />
<br />
Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3760/31623/">Дзеркало тижня</a>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-9819366012781191902010-03-09T23:20:00.000+02:002010-03-09T23:20:26.033+02:00БРАТСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ<div class="meta-single-post"><div class="by"><span style="font-size: large;">Автор: Юрій ХОРУНЖИЙ </span></div><div class="by"><span style="font-size: large;"><span style="font-size: small;"> </span><span style="font-size: small;"><br />
Неподалік Білої Церкви розташоване село Мазепинці. Вже у самій назві — інтрига! Чи не звідси родом славний гетьман Іван Мазепа? Саме так. А ще тут прийшли у світ тріо українських ескулапів — брати Черняхівські: Михайло, Олександр, Євген.<br />
<br />
Найбільше відомостей маю про середульшого — Олександра Григоровича, чоловіка письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, адже доля вберегла частину її сімейного архіву, які я доповнив даними з інших джерел.<br />
<a name='more'></a><br />
Народився Сашко в родині священика 1869 року. Закінчив гімназію і медичний факультет Київського університету св. Володимира. Ще й захоплювався німецькою літературою, з якої перекладав українською. Був у Києві гурток «Плеяда», де керували Леся Українка та її брат Михайло Косач, майбутній учений — фізик, математик, метеоролог, до того ж і новеліст. Замахнувся той гурток перекласти українською не більше й не менше, як усю світову класику... Олександр Черняхівський обрав поезію Гете і Шиллера. Консультував літературного неофіта метр Михайло Старицький. Черняхівський зблизився з його донькою Людмилою, також «плеядівкою», і 1896 року взяв з нею шлюб.<br />
<br />
Проте насичене літературне середовище не збило його з узятого в університеті курсу, він не поповнив лави піїтів, а почав працювати в медицині. Ще студентом надрукував у львівському часописі «Зоря», який редагував Іван Франко, «Нарис сучасного вчення про бактерії», пізніш — низку медичних статей у виданнях Наукового товариства імені Т.Шевченка, за що і був удостоєний звання дійсного члена НТШ.<br />
<br />
Відпрацювавши певний час лікарем у Баку, він повертається до Києва, де продовжує лікарську практику, якийсь період — у Олександрівській лікарні (за радянських часів вона називалася Жовтневою), веде наукові пошуки, водночас не цураючись громадських обов’язків. Читає лекції на медичні теми від київської «Просвіти», вступає до утвореного за ініціативою його родича Михайла Грушевського Українського Наукового Товариства — прообразу майбутньої Академії наук. Тут у серпні 1909 року О.Черняхівський засновує природничо-лікарську секцію. Учасники секції, в тому числі й Олександр Григорович, наполегливо працюють над виробленням української медичної термінології.<br />
<br />
За рішенням УНТ 28 червня 1917 року Черняхівський став членом Комісії з утворення Народного Українського університету, де було створено медичний факультет. А за три роки вже постав Київський медичний інститут, і першим його ректором був молодший брат — Євген Черняхівський. Водночас Олександр — голова медичної секції Інституту української наукової мови, яким опікувався академік Агатангел Кримський. Отож українська наукова медична термінологія багато чим зобов’язана зусиллям Олександра і Євгена Черняхівських та їхніх колег.<br />
<br />
Ще за два роки Олександра Григоровича відряджено до Берліна задля наукової праці. Звіт про неї Черняхівський надрукував в «Українських медичних вістях» (1927, т. 8—9). Побувавши в багатьох наукових закладах Німеччини, Черняхівський наводить стислу характеристику інститутів біології, експериментальної терапії, фізіології праці, будови мозку, психіатрії, тропічних хвороб, гідробіології, хімії, фізики, аеродинаміки, металофізики тощо, а також описує унікальний Інститут для чужоземців, де живуть і працюють вчені, які на батьківщині не мають відповідних умов. «Наука, — кінчає свій звіт український вчений, — це одна з ділянок людського духу, де найлегше досягнути порозуміння між працівниками окремих націй, що так потрібне для поступу самої науки».<br />
<br />
Загалом на рахунку професора Олександра Черняхівського понад 100 друкованих праць.<br />
<br />
А тепер приділимо увагу його особистому життю за комуністичного режиму, котре закінчилося трагедією...<br />
<br />
Поїхавши вдруге до Німеччини, О.Черняхівський виклопотав відрядження для своєї дочки Вероніки, яка працювала референтом-перекладачем в Наркоматі охорони здоров’я. Крім суто медичної літератури, вона перекладала і художню — твори Чарлза Діккенса, Джека Лондона, Еміля Золя, Віктора Гюго, іспанських, німецьких, австрійських поетів, — і сама талановито віршувала. Ця поїздка десять років потому «вилізе їй боком»... А 1929-го після повернення з-за кордону Вероніку Черняхівську заарештовують у міфічній справі «Спілки визволення України», тримають кілька місяців в ув’язненні на харківській Холодній Горі, нічого не можуть з неї вибити, звільняють, натомість садять «крупніших птахів» — її батька-професора і матір-письменницю, Людмилу Старицьку-Черняхівську.<br />
<br />
Олександрові Черняхівському «пролетарський суд» інкримінує таке: «а) був членом Спілки визволення України; б) організував і керував групою СВУ в медичній секції Всеукраїнської Академії наук; в) виконував доручення центру СВУ щодо зв’язку і обопільної інформації СВУ з контрреволюційними емігрантськими організаціями, використовуючи для цього наукові закордонні відрядження». Приблизно такі ж звинувачення випали на долю Людмили Старицької-Черняхівської, і подружжя засудили до 5 років ув’язнення і 3 років обмежень у правах. У червні 1930-го терміни покарання обом замінено на умовні.<br />
<br />
Черняхівського переведено, фактично заслано, до міста Сталіно (Донецька), де він узяв участь в організації місцевого медичного інституту, в підготовці підручників і посібників (свідчення про це наведено в інститутській газеті «Кузница врачей»). 1935 року повертається до Києва і веде нужденне життя, перебиваючись випадковими лекціями. Але найстрашніше гряде несподівано. В січні 1938-го заарештовують дочку Вероніку. Енкаведисти звинувачують її у шпигунстві на користь німців... (пригадаймо відрядження до Німеччини).<br />
<br />
Відтоді батько й мати не мали спокою, всі їхні зусилля спрямовані на з’ясування доччиної долі і намагання полегшити її. Куди тільки не писали і до кого... До Сталіна, Молотова, Ворошилова, Калініна, Хрущова, Берії. Але скрізь — глуха стіна. А слідчі й прокурори дають неправильні адреси, за одною з них сімдесятдворічна Людмила Михайлівна пізньої осені 1939 року їде аж до Східного Сибіру, а розбитий горем хворий Олександр Григорович чекає в Києві на обнадійливу звістку. Та даремно — дружина повертається ні з чим: Вероніку вона не знайшла. Це вбиває батька. Він помирає 21 грудня (в день, коли «вся країна святкує день народження геніального Сталіна»), його поховано на Байковому кладовищі. Могила збереглася донині. На стелі напис від дружини: «Професор О.Черняхівський (1869 —1939). Радість, щастя, життя моє». І цитата з «Фауста» Гете німецькою. У довільному перекладі на українську вона звучить так: «Порядна людина в складних життєвих обставинах завжди знайде для себе правильний шлях».<br />
<br />
Про Вероніччину долю не дізналася і Людмила Михайлівна. Будучи заарештованою 1941 року, вона померла в товарняку по дорозі до Казахстану. Геть пізніше стало відомо, що система звела її дочку в могилу раніш за батьків — Вероніка Олександрівна була розстріляна в Києві 22 вересня 1938-го...<br />
<br />
Дуже обмаль відомостей про старшого брата з Черняхівських — Михайла. Саме він перший проклав шлях до медицини, скінчивши медичний факультет Київського університету, захистивши докторську дисертацію. Певний час очолював кафедру загальної хірургії Варшавського університету, мав звання професора. Повернувся до Києва під час Першої світової війни, працював в інституті вдосконалення лікарів та консультував у Олександрівській лікарні. Точних рамок його життя встановити не вдалося.<br />
<br />
Про молодшого — Євгена подає відомості бібліографічний довідник «Українські лікарі», книга 1 (Львів — Чикаго, 1994), крім того, використовую спогади його сучасників. Він народився 1873 року у Мазепинцях, закінчив Третю київську гімназію і, за прикладом братів, медичний факультет Київського університету. 1898 року отримав диплом лікаря і почав працювати в Олександрівській лікарні, згодом став завідувачем хірургічного інфекційного відділення. Водночас на базі своєї практики в лікарні Євген Черняхівський веде активну наукову діяльність. Протягом десяти років опублікував вісім наукових праць, захистив докторську дисертацію.<br />
<br />
Ще від студентських років Євген брав участь у громадському і політичному рухах, пізніше був членом партії українських есерів. У серпні 1918-го він — у числі організаторів медичного факультету Народного Українського університету в Києві як професор і завідувач кафедри клінічної хірургії. 1920 року став першим ректором (тоді — директором) Київського медичного інституту. У ВУАН працював пліч-о-пліч з братом Олександром як заступник голови медичної секції Академії. Від 1923 по 1929 роки завідував кафедрою факультетської хірургії.<br />
<br />
Висококласний фахівець Євген Черняхівський виявив себе в галузях серцево-судинної хірургії, трансплантації нирок, гнійної хірургії. 1904 року перший у світі успішно зашив рану серця! Також Є.Черняхівський один з перших застосував трепанацію черепа при гнійному церебральному менінгіті.<br />
<br />
Але для радянських каральних органів існували важливіші за все це речі. Євгену Григоровичу як людині знаній серед київської інтелігенції органи ГПУ запропонували 1926 року... сексотство. Від співробітництва з ГПУ Черняхівський відмовився. Це позначилося на подальшій долі видатного хірурга — після 1929 року і «процесу СВУ» Євген Черняхівський уже не завідував кафедрою хірургії в медичному інституті і взагалі лишився без будь-якої праці.<br />
<br />
Як бачимо, всі троє братів Черняхівських зробили значний внесок до медичної науки, а в практиці — певною мірою всі були причетні до лікування хворих у київській колишній Олександрівській, колишній Жовтневій лікарні. Тож недарма в київської громадськості нині виникла ідея: присвоїти цьому медичному закладові ім’я братів Черняхівських...</span></span></div><div class="by"><span style="font-size: large;"><span style="font-size: small;"> Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3760/32302/">Дзеркало тижня</a> </span> </span></div></div>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-24970560717320834502010-03-09T23:16:00.000+02:002010-03-09T23:17:43.895+02:00А ІНТЕЛІГЕНЦІЮ — КУДИ?<div class="meta-single-post"><div class="by"><span style="font-size: large;">Автор: Юрій ХОРУНЖИЙ</span></div><div class="by"></div><div class="by"><br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-size: small;">Як зазначив академік Іван Дзюба, в Україні існувала давня культурна традиція — вшановувати визначних діячів збірниками присвячених їм статей, теми яких близькі ювілярові. Ця книжка — поновлення доброї традиції, тим паче що фінансувала видання українська діаспора Канади, а в наш скрутний для серйозної української літератури момент це не абищо. <a name='more'></a>Сам ювіляр, якому виповнилося 80 літ, людина, знана не тільки в еміграції, а і в метрополії, особливо по 1994 рокові, коли йому було присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка в галузі публіцистики за тритомник «Україна атомного віку». Роман Олійник-Рахманний — публіцист широкого профілю: політолог, культуролог, літературознавець, філолог, історик. Нещодавно це ж видавництво випустило в світ книгу Р.Олійника-Рахманного «Літературно-ідеологічні напрями в Західній Україні, 1919—1939 роки», відчутно розсунувши межі нашого уявлення про предмет дослідження.<br />
<br />
У першій частині збірника автори статей віддають належне культурному внескові ювіляра, а друга й третя присвячені актуальним проблемам як сьогодення, так і минувшини, з якої воно постало як політично-суспільним, так і мовно-літературним.<br />
<br />
Професор Анатоль Камінський з Нью-Йорка вже в назві «Україна як плацдарм протистояння між мирною революцією і мирною антиреволюцією» окреслює і тему, і конфлікт: «І якщо мирна революція є українською, національною і державною, то мирна антиреволюція є антиукраїнською, антинаціональною і антидержавною». Здається, вичерпний дискурс. Автор додає, що нині маємо парадоксальну ситуацію, «коли певні владні структури Української держави стояли і стоять на позиції антиукраїнської державності і вину за цю антидержавну діяльність, яка призвела до зубожіння та занепаду суспільства, перекидають із себе на речників мирної революції. Їм значною мірою вдалося створити штучний міф, ніби не вони, залишаючись на владних посадах, а «демократи» і «націоналісти-самостійники», яких вони «відгородили» від влади, є причиною зубожіння населення і розвалу економіки». На думку політолога, особливо важливим для України і Європи є скріплення осі Київ — Варшава.<br />
<br />
Доктор історичних наук Марта Богачевська-Хомяк з Вашингтона вивчає українські громадські організації і доходить висновку, що в Україні їхні писані програми не співзвучні з їхньою практичною діяльністю... «Виявилося, що ідеологічні рухи в Україні відіграли радше ритуальну, аніж політичну чи організаційну роль». На якийсь час мінор авторки змінюється на мажор: «Україна, всупереч безнастанним кассандрівським провіщенням, не потопає в різні, ані не розпадається на регіони». Бо «Україна є громадянським суспільством з державною ідентичністю». І на тім, як то кажуть, нам спасибі. Але закінчує пані Богачевська-Хомяк холодним душем: «Існування України як віри і як ідеї більше не залежить від здатності інтелігенції підгримувати його. Тепер від громадян залежить насичення цієї реальності змістом». Перепрошую, але хіба інтелігенція не належить до громадян держави?<br />
<br />
Київські науковці Ярослав Дзира, Григорій Штонь, Петро і Тарас Кононенки, Федір Погребенник (на жаль, уже покійний, проте встиг упорядкувати цей збірник) і його син Володимир, Юрій Ковалів звертаються до творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Наталі Левицької-Холодної, Романа Олійника-Рахманного та інших.<br />
<br />
Професор Анатолій Погрібний в основу статті «Державна мова і вища школа в сучасній Україні» поклав свою доповідь, виголошену у квітні 1999-го. Але з того часу мало що змінилося. Про це свідчать радіопередачі, які і нині веде Погрібний, і свіжі факти, оприлюднені там. Гальмування впровадження державної мови в навчальний процес, на думку автора, відбувається винятково з вини «ректора, директора, частини викладачів», а не від спротиву студентів.<br />
<br />
«Ми, — пише канадський професор Ярослав Розумний у статті «До джерел проблем української діаспори в Канаді», — продовжуємо будувати багатомільйонні храми, але недооцінюємо основне — високоякісні школи, хороші підручники з мови, культури, історії та не дбаємо про кваліфікованих учителів...»<br />
<br />
Світлим промінчиком надії є хіба що програмне кредо І.Дзюби: «Участь у збірнику широкого кола авторів як з метропольної України, так і з діаспори, є однією з прикмет формування жаданої культурної спільності, єдиного українського інтелектуального поля напруги».</span> </span></div><div class="by"></div><div class="by"><span style="font-size: small;"> Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3680/33048/">Дзеркало тижня</a></span></div><div class="by"></div><div class="by"></div><div class="by"><span style="font-size: small;"> </span> </div></div>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-22892679896260441422010-03-09T23:15:00.000+02:002010-03-09T23:15:15.380+02:00БОЛГАРСЬКІ СЛІДИ ДРАГОМАНОВА<span style="font-size: large;">Автор: Юрій ХОРУНЖИЙ</span> <br />
<br />
Він спочив навічно в Софії на католицькому кладовищі. Ховали Драгоманова, як заповідав небіжчик, за протестантським обрядом, дощового червневого дня 1895 року. Поруч були дружина Людмила Михайлівна, діти, небога — Леся Українка, що приїхала до Софії доглядати хворого дядька (сама потерпаючи від недуг) і набиратися в нього розуму. Леся повезла в Україну грудку землі з дядькової могили...<br />
<br />
<a name='more'></a><br />
<br />
Чому саме болгарська земля прийняла Михайла Драгоманова?<br />
<br />
Звільнений з посади приват-доцента Київського університету, де він викладав усесвітню історію, по Емському актові 1876 року, без права будь-якої державної служби в межах Російської імперії, Михайло Петрович змушений був залишити Україну і виїхати з родиною в еміграцію. Тодішня Швейцарія — притулок емігрантів з усього світу, отож у Женеві і знайшов місце і працю Драгоманов. А з Києва проводжали численні колеги з університету. Південно-західного відділу Російського географічного товариства і Київської громади, призбиравши трохи коштів для вигнанця. Михайло Старицький лишив нам згадку про це у розчуленому вірші «На проводи», нарікши Драгоманова апостолом...<br />
<br />
У Женеві він видавав український збірник «Громада», в якому вперше побачили світ деякі поезії Тараса Шевченка, твори Панаса Мирного «Лихі люди» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні», публіцистичні статті Олександра Герцена і самого видавця. За кордоном, звільнившись від пут цензури, Драгоманов написав і опублікував такі знакові на той час праці: «Внутрішнє рабство і війна за звільнення», «Турки внутрішні і зовнішні», «Тирановбивство в Росії і поведінка Західної Європи», «Тероризм (який він засуджував ще тоді. — Ю.Х.) і свобода», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» та багато інших. Написав французькою мовою брошуру «Українська література, заборонена російським урядом», привіз її на Всесвітній літературний конгрес у Парижі 1878 року, вручив Віктору Гюго, Івану Тургенєву, учасникам конгресу...<br />
<br />
Не дивно, що саме Драгоманова запросив перший народний уряд Болгарії по звільненню з-під османського іга. Учений радо прийняв пропозицію на посаду професора Софійського вищого училища. Від 1889 року Михайло Драгоманов — шанований і улюблений професор, хоча мав принципову, доскіпливу і навіть саркастичну, особливо в полеміці, вдачу. Один з його студентів, у майбутньому зять, а ще відомий болгарський учений і дипломат (посол Болгарії в УНР 1918 року) Іван Шишманов пригадував, що Драгоманов зачаровував слухачів своєю красномовністю й обізнаністю, відзначав його неймовірну пам’ять, швидкість думки. Лекції пролітали для слухачів як одна мить... Він викладав студентам безліч історичних фактів, порівнював їх, але остаточних висновків уголос не робив, надавав таку можливість учням.<br />
<br />
У Болгарії він продовжує плідно працювати як історик. Отримавши з Софії від дядька його статтю «Віра і громадські справи» та брошуру «Шістсот років Швейцарської спілки —1291—1891» і вивчивши їх, Леся Українка відповіла йому: «Мені здається, що з усіх пишучих українців тільки Ви вмієте писати таким простим популярним складом без жодного туману в ідеях і мові». А в одному з останніх листів:<br />
<br />
«Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощей та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитися нітрохи». Відомо, що Леся не була схильна до компліментарності, зокрема і на адресу родичів.<br />
<br />
Драгоманов лишив у Болгарії слід і як фольклорист. У збірнику «Общъ Труд» він надрукував болгарські легенди з примітками і поясненнями (опанував і болгарську мову на додачу до багатьох інших європейських). 1889—1895 років у Софії виходить «Сборник за народни умотворення, наука й книжнина» («Збірник про народну творчість, науку й літературу»). У цих книжках уміщено такі ґрунтовні праці Драгоманова: «Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини», «Слов’янські оповідання про народження Констянтина Великого», «Слов’янські варіанти однієї євангельської легенди», «Зауваження про слов’янські релігійні й етичні легенди», «Слов’янські приладки до Едіпової історії».<br />
<br />
У Софійському університеті мені показали книгозбірню Михайла Драгоманова. Це 4350 томів унікальної літератури! Є навіть вірменські народні пісні в перекладі на англійську. Значне місце посідає світова, європейська соціально-політична, історична і художня література, і особливе місце належить українській, російській та іншим слов’янським. Судячи з назв і дат видання, частину книжок Драгоманов привіз ще з Києва, решту призбирав в еміграції.<br />
<br />
Знаходимо серед книжок видані на той час українські літописи, «Реестры всего Войска Запорожского» Осипа Бодянського, праці, присвячені історії Києво-Могилянської академії, «Записки Юго-западного отделения Императорского Российского географического общества», історичні праці Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, етнографічні — Михайла Максимовича. Це література з географії, економіки, статистики, фольклору, філософії, історії філософії, релігії, політичної економії. Назвемо авторів: Платон, Макіавеллі, Бекон, Бланкі, Мілль, Монтеск’є, Руссо, Рікардо, Ренан, Маркс, Герцен, Чернишевський, Лесевич, сам Драгоманов (28 авторських книжок — в університетській, ще 44 — у бібліотеці при Болгарській академії наук).<br />
<br />
Михайло Петрович як вельми освічена, різнобічно розвинена й обдарована людина цікавився художньою літературою і пробував у ній свої сили. У книгозбірні подибуємо переклади на українську творів Миколи Гоголя, здійснені сестрою Драгоманова, письменницею і видавцем Оленою Пчілкою, її дітьми — Михайлом Обачним і Лесею Українкою. Поезії Тараса Шевченка, до яких прилучено його заборонені в Росії і видані за кордоном твори. Історично-белетристичні й художні книжки Івана Нечуя-Левицького. Надіслані друзями з України альманахи «Луна» і «Рада», перекладені Михайлом Старицьким «Сербські народні думи й пісні» (до речі, цей переклад присвячено саме Драгоманову), повісті Льва Толстого та нариси Гліба Успенського, поезії Юрія Федьковича, драматургія й поезія Івана Франка тощо.<br />
<br />
Софійська університетська бібліотека завдяки Михайлові Петровичу має повне видання «Трудів» етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україну, Молдавію, Білорусь, майже повний комплект петербурзького часопису «Вестник Европы», «Отечественных записок» з 1858 по 1877 роки, 49 книжок львівської «Просвіти», газету «Киевский телеграф» №№ 1—90, 1875 рік, комплект галицького часопису «Житє і слово»...<br />
<br />
Окрасою зібрання є «Англійські та шотландські народні балади» англійською мовою. Це друковане видання оздоблено руками земляків. На титульному аркуші книжки художній напис: «Першому українському фольклористу Михайлу Петровичу Драгоманову від рідного Гадяча (міста на Полтавщині, де народився Драгоманов. — Ю.Х.). 1864 — 1894». Це подарунок до ювілею 30-річної наукової діяльності ученого і публіциста. Гортаєш сторінки і милуєшся чудовими акварельними малюнками квітів, а на їхньому тлі зазначено найвагоміші фольклористичні праці ювіляра, зокрема і болгарською мовою.<br />
<br />
Якось Михайло Петрович у листі поскаржився небозі, що вийшла друком така собі гарна збірка англійських і шотландських народних балад, але дуже дорого коштує — аж 200 франків! — і він не може собі дозволити... Леся переказала добрим людям, і за її ініціативою — ось уже маєте книжку, любий дядьку!<br />
<br />
Яким же чином опинилася унікальна книгозбірня Драгоманова у бібліотеці Софійського університету?<br />
<br />
...Усе частіше Драгоманівські лекції у Вищому училищі (університеті) відкладалися через його хворобу. Під час одного такого серцевого нападу Михайло Петрович помер. Родина опинилася в скрутному матеріальному становищі. Про це свідчить щоденник Людмили Михайлівни Драгоманової. На той час визначилася доля старшої доньки Лідії, котра одружилася з Іваном Шишмановим. Син Світозор і донька Аріадна лишалися на утриманні вдови. Світозор навчався у женевському ліцеї, це вимагало значних витрат. 1898 року юний Драгоманов виїхав до Києва, щоб продовжити навчання в Київському університеті. (Пізніше Світозор Драгоманов працюватиме як журналіст, економіст, у званні професора викладатиме у київських вузах, 1930 року буде усунутий з посад як «неблагонадійний елемент», 1943-го виїде за кордон і там викладатиме. Аріадна вийде заміж за відомого львівського художника Івана Труша.)<br />
<br />
Залишившись без чоловіка-годувальника, Людмила Михайлівна вирішує продати чоловікову книгозбірню якійсь солідній науковій установі, тим самим забезпечивши і надійне зберігання. Бібліотекою Михайла Драгоманова зацікавився відомий український меценат Василь Васильович Тарновський-молодший, він збирався купити її для Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Посередником у цій справі був Володимир Озаркевич. У Болгарській академії наук, фонді Івана Шишманова, збереглося листування з цього питання. Михайло Павлик писав Людмилі Михайлівні зі Львова до Софії 4 жовтня 1897 року: «Перед учора був тут Тарновський, він заінтересувався бібліотекою М.П. і просить списати йому каталог. Бібліотека буде куплена для Товариства імені Шевченка. Ціну я їй дав 3500 рублів. Справтеся добре, аби Вам не було кривди».<br />
<br />
Лишилося таємницею, чому саме не стало власником цієї книгозбірні Наукове товариство імені Шевченка. Але факт незаперечний, що в болгарському архіві Драгоманова знаходиться офіційний лист ректора Вищого училища в Софії Івана Георгова «до госпожа Л.Драгоманова-тук» (тут, у Софії. — Ю.Х .). А в ньому повідомлення, що училище купує бібліотеку М.Драгоманова на таких умовах: за кілька років дружині буде сплачено десять тисяч левів, ще того ж таки 1899 року вона одержить дві тисячі. Так болгари не дали книгозбірні розпорошитися по білому світові, і вона стала власністю Софійського університету, тобто всього болгарського народу.<br />
<br />
Уже згадуваний архів Драгоманова, що знаходиться в Болгарській академії наук (у фонді Шишманова), 1989 року містив понад сто одиниць зберігання. Будучи чи не першим сучасним українським дослідником, який зазирнув туди, я з прикрістю дізнався про те, що зібрання було повнішим, але 1958 року Болгарія подарувала Москві (зрозуміло, чому не Києву — в той час...) частину — більшу, 181 одиницю зберігання, — архіву Драгоманова, а серед них рукописи «Колокола» Герцена і Огарьова. Михайло Петрович зберігав їх у Софії, а подарував йому оригінали син Герцена Олександр Олександрович ще в Женеві... Академія наук СРСР передала архів Драгоманова до Державної бібліотеки імені В.Леніна. Отож, якщо захочемо познайомитися з «Курсом лекцій з нової історії», який професор читав у Софійському вищому училищі, або з листами Івана Тургенєва до Драгоманова, чи про листування родини Михайла Петровича, треба їхати до Москви...<br />
<br />
Але виявилося, що розполовинений між Софією і Москвою архів українського вченого — це лише частина його великої духовної спадщини. По смерті свого чоловіка Івана Шишманова донька Михайла Петровича Лідія Шишманова передала Болгарській академії наук не все, бо решту в неї купив Український науковий інститут у Варшаві.<br />
<br />
Працюючи з болгарським архівом Драгоманова, я натрапив на чернетки кількох неопублікованих доти віршів, писаних рукою Михайла Петровича. До всіх його іпостасей — він ще трохи й поет. Серед чернеток і «Пісня Українця (на голос «Гей, не дивуйте, добрії люди!» Лисенка, 1, № 13)». Драгоманов мав на увазі першу збірку українських народних пісень, виданих Миколою Лисенком. Позначено дату створення вірша: «Зложена літом 1871 р., поправлена 7 серпня 1876 р.». Сам Михайло Петрович з властивою йому самокритичністю й іронією писав про своє віршування в «Австро-руських споминах», Львів, 1889—1892, тобто у виданні періоду його перебування у Болгарії:<br />
<br />
«Коли й на мене, як на всякого підрістка, наскочила охота писати поезії, то пробував я їх писати і російські, і українські, і тепер пам’ятаю, як я, вже побачивши, що оригінальний поет з мене не виходить, узявсь за переклади та мучився, перекладаючи Горацієву «Науку поезії на українське, тоді як переложив далеко легшу «Блажений той, хто відійшов від справ» на російське...». І далі вже стосовно «Пісні Українця»: «В зиму 1870—71 р. просидів я в Берліні серед побідних криків тевтонів, котрі розбивали Францію й не ховали замірів, покінчивши з нею, взятися і за Слов’янщину з Росією. Потім я проїхав частину Слов’янщини, бачив провал федералізму Гогенвартівського, у Відні здибався з земляками, у котрих не знайшов широкого розуміння справи не тільки всеслов’янської, а й української, далі вп’ять в’їхав у побідоносну Тевтонщину, де пережовув кілька часу із земляком (покійним Пригарою, професором одеським) і з одним поляком всякі слов’янське і польсько-московсько-українські справи, нарешті достався з родиною в Гейдельберг і абсолютно не міг думати ні об чім, як о будущім конфлікті Тевтоніі і Славії та об тім, яку б то силу показала Славія, якби в ній запанувала федеральна демократія в дусі Костомарова — Шевченка, а не ополячення, а потім московське «обрусение». Щоб голова не тріснула, сів я писати ту статтю, котра була напечатана в «Вестнике Европы» 1872 р. під заголовком «Восточная политика Германии и обрусение». В інтервалі роботи ходив я зі своєю дитиною по гейдельберзькому Чорному лісі та співав собі під ніс українські пісні, думаючи все «про те ж таки, що й перше думав», і раз надумавсь на голос і форму пісні «Гей, не дивуйтеся, добрії люди, що на Вкраїні повстало!» зложити суть моєї роботи в політичній пісні...». Таким чином з’явилася 13-строфна «Пісня Українця» Михайла Драгоманова:<br />
<br />
Зберімося, браття, в сім’ю рівноправну<br />
<br />
І крикнем на братньому пиру:<br />
<br />
Що хочем для себе й для цілого світу<br />
<br />
Ми волі, освіти і миру!<br />
<br />
Це очевидний перегук з ідеями кириломефодіївців, про що свідчить і сам Драгоманов у наведеному вище уривку з «Австро-руських споминів».<br />
<br />
У софійському архіві, крім «Пісні Українця», я знайшов ще чотири вірші Михайла Петровича, три українських і один російський. З українських вдалося розібрати лише один, без заголовка, який починається словами «Зберемося, розсядемось, нап’ємося чаю...», і далі версифікований спогад про політичні суперечки в Київській громаді. Російський вірш називається «К одной картине нидерландской школы» і невідомо, чи то оригінал Драгоманова, чи переклад з котрогось європейського поета, або список з російського.<br />
<br />
Врешті прах Драгоманова покоїться в болгарській землі. Я побував на могилі вченого у супроводі доцента слов’янської філології Софійського університету Лідії Терзійської. Могила Драгоманова виглядала скромно, але доглянуто, пишно заквітчана хрещатим барвінком. Розповідаю пані Лідії, що серед наших культурників побутує думка про перепоховання видатних вимушених емігрантів в українську землю.<br />
<br />
— Це правильно, — каже вона. — Але ж Михайло Драгоманов так само дорогий і для нас, болгар. Він викладав у нашому університеті. Його пам’ятають. Є рішення університетської ради, підтримане урядом, про встановлення в університеті погруддів видатних професорів, серед них, звичайно, і Драгоманова. Отже, пам’ять про нього жива і житиме. Болгари хочуть, щоб їхній професор лишався тут... А сам Михайло Петрович не лишив заповіту, щоб його перенесли в рідну землю...<br />
<br />
(Щодо останньої її фрази. Заповіту не лишилося, але в софійському архіві вченого я віднайшов офіційну довідку: відмову цивільної санітарної дирекції м. Софії від 3 вересня 1895 року дати дозвіл на перевезення останків М.Драгоманова до Львова. Отож, така спроба була, зініційована або вдовою, або українськими діячами.)<br />
<br />
Проте пані Терзійська теж має рацію, і важко з нею не погодитися. Можна і так подивитися на проблему, що вічна домівка Драгоманова на болгарській землі — це одна з тих міцних ниток, яка в’яже наші народи. До речі, добрий намір увічнити ім’я Драгоманова на стінах Київського університету, який він закінчив, виявився не зовсім вдалим. На думку деяких драгоманознавців, на барельєфі зображено не Михайла Петровича, а іншого вченого, подібного зовні...<br />
<br />
Барельєф же на надгробку Драгоманова не викликає сумніву: це він. На вертикальній овальній стелі профіль небіжчика і напис «Михайло Драгоманів. 1841 —1895». А нижче на підмурку пам’ятника: «Великому громадянину від українських емігрантів». Оглянувши пам’ятник на могилі, я помітив поряд хрест з металевих прутків, уже похилений, а на дерев’яній планці видряпано: «Паращук»... Прочитується з трудом. Виявилося, що поряд поховано Михайла Паращука, який за три з половиною десятиліття по смерті Драгоманова виготовить йому цей пам’ятник, а ще майже за чотири десятиліття ляже біля свого ідейного навчителя.<br />
<br />
Михайло Паращук (1878 — 1963) — всесвітньо відомий український скульптор, родом з Тернопільщини, мистецтву навчався у Кракові, Відні, Львові, Парижі, зокрема у Родена. Створив разом із Попелом чи не найкращу скульптурну групу у Львові — пам’ятник Міцкевичу, під час Першої світової війни — пам’ятники загиблим українським воякам у таборах полонених на території Німеччини. Від 1921 року він у Болгарії, де відкриває мистецьку школу. Тоді ж створює надгробок Драгоманову, скульптурні портрети визначних болгарських діячів, пам’ятник знищеним під час Другої світової болгарським євреям, бере участь в оформленні мавзолея Георгію Димитрову, Військової академії, Софійського університету. Народної бібліотеки. Музичного театру, у Варт — монументу на честь перемоги над турками в битві 1444 року... Одне слово, теж лишив по собі помітний слід. До того ж в еміграції був громадським діячем, організатором Болгарсько-Українського товариства. 1926 року ініціював З’їзд української еміграції, очолив обрану там робочу Малу раду, інформував зарубіжний світ, у тім числі і Болгарію, про події в Україні.<br />
<br />
Ще в Софії я просив болгарських літераторів подбати про могилу Паращука. Мені обіцяли, але я не був упевний, що обіцянка втілиться в реальність... Тому, повернувшись до Києва, написав про це. Хтось з київських скульпторів телефонував мені, цікавився, обіцяв щось зробити, але, здається, справа не зрушила. В якому ж стані тепер могила Паращука (а заразом і Драгоманова), чи цікавиться хтось ними і чи доглядає? На могилі Паращука варто поставити надгробок, гідний видатного скульптора. Адже і викладацьку працю, і бібліотеку, і могилу Драгоманова, і внесок Паращука у культуру Болгарії — важко переоцінити. Врешті-решт це те, що єднає український і болгарський народи у світовому контексті.<br />
<br />
Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3760/34832/">Дзеркало тижня</a>Unknownnoreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-8570209313716475011.post-8376374240982403522010-03-09T23:06:00.000+02:002010-03-09T23:07:32.839+02:00РОМАН ПРО СПРАВЖНЬОГО ГЕРОЯ<span style="font-size: large;"> Автор Юрій Хорунжий</span><br />
<a href="http://www.dt.ua/img/st_img/2001/369/foto-32895-3321.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" ilo-full-src="http://www.dt.ua/img/st_img/2001/369/foto-32895-3321.jpg" src="http://www.dt.ua/img/st_img/2001/369/foto-32895-3321.jpg" /></a><span style="font-size: large;"></span><br />
Прочитавши в цій унікальній книжці першу статтю Валерія Марченка «А.Кримський як дослідник азербайджанської літератури», я пригадав іншу працю на ту ж таки тему, а саме Соломії Павличко «Сексуальність. Націоналізм. Орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського» (здається, докторська дисертація), і подумав, що дослідження Валерія суттєво доповнює Соломіїне, хоча було написане на чверть століття раніше, до того ж 23-річним юнаком як студентський реферат...<br />
<br />
<a name='more'></a><br />
<br />
Він був по-справжньому талановитий, недарма ж за два роки по тому так дошкулив можновладцям своїми аналітичними статтями «За параваном ідейності» і «Київський діалог», що вони запроторили його якнайдалі на вісім років.<br />
<br />
Обдарований юнак не знайшов місця у викривленій суспільній сфері, а вона не знайшла застосування його талантові. Тодішньому суспільству були потрібні слухняні зашорені виконавці волі олімпійців, а Валерій був веселий, розумний, вдумливий інтелектуал, і водночас дотепний, відкритий, щирий і незалежний — одне слово, душа правдивая... Пригадую, коли я, молодий літератор-початківець, приніс до редакції «Літературної України» якийсь свій опус і здибався з Валерієм,— як він сердечно зустрів мене, людину, котру вперше побачив... Як тепло і гарно ми поговорили, і його образ: стрункого, кучерявого, вродливого, доброзичливого — закарбувала моя вимоглива до внутрішнього єства людей пам’ять.<br />
<br />
Коли читаєш блискучі переклади Марченка з азербайджанської (скажімо, «Ювілей Данте» Анара) або Джерома, Уеллса і Моема з англійської, важко повірити, що більшість їх виконано в «зоні», у совєтському концтаборі. А поетичні переспіви Едгара Лі Мастерса зроблено з такою безпечністю (згідно з настроєм оригіналу), безоглядністю і широтою натури, що виникає враження: перекладач півжиття провів у Америці, — а він тим часом «укалував» у ВТК суворого режиму на Уралі. Цікаво, що і в листах до матері, діда, тітки, зведеної сестри (опубліковані у посмертній книжці Марченка «Листи до матері з неволі». Фундація ім. О.Ольжича, 1994, упорядкування матері — Ніни Марченко-Смужаниці) з того ж таки Уралу переважають оптимістичні, веселі, часом глузливі над собою нотки; не його підбадьорюють, а він — людей, які «на волі». Ніби писані ті листи з екзотичних, веселих островів. І тільки материнське серце відчуває, як синові там насправді — тяжкохворому, без належної медичної допомоги.<br />
<br />
Короткий період у Києві 1981—1983 років після ув’язнення і заслання в Казахстані, пошуки роботи, відмови, зокрема митрополита Філарета — на працю у церковному виданні, головного редактора Коротича — у журналі «Всесвіт» (не взяв також до друку чудових Валерієвих перекладів оповідання Моема «Сила обставин» і поезій Мастерса), нарешті знайшов посаду робітника в конторі озеленення, і другий суд... За написані в концтаборі і на засланні яскраві публіцистичні статті на захист прав політв’язнів і розвідки з історії визвольного руху в Україні та персоналії його учасників, надруковані за кордоном. Тоді. А тепер і в книжці «Валерій Марченко. Творчість і життя».<br />
<br />
Гідна подиву і захоплення поведінка Валерія під час судилища. Він свідомо спалив за собою мости до відступу чи компромісу. Вирішив померти Людиною честі. Знав бо, що чекає на нього, з його хворобою, в ув’язненні... Фізично немічний, але духовно загартований тривалим спілкуванням у таборі з борцями за волю та самовдосконаленням і вірою. Ось його діалог-двобій з прокурором у суді І3 березня 1984року:<br />
<br />
Прокурор. З якою метою був виготовлений антирадянський ворожий за змістом документ?<br />
<br />
В.Марченко. З метою сказати людям правду.<br />
<br />
Прокурор. Ви твердите, що все написане вами — правда?<br />
<br />
В.Марченко. Чистісінька.<br />
<br />
Прокурор. Яким чином цей документ потрапив за межі ВТК?<br />
<br />
В.Марченко. Не скажу.<br />
<br />
Прокурор. Чому?<br />
<br />
В.Марченко. Бо ви людей саджаєте. Вам істина не потрібна, вам потрібно людину до в’язниці посадити.<br />
<br />
Прокурор. Марченко, уявіть собі, що було б, якби кожна людина в нашій країні почала б писати, що їй заманеться, та ще й за кордон передавати?<br />
<br />
В.Марченко. Було б так, як у справжній демократичній країні.<br />
<br />
Цією книжкою Ніна Михайлівна Марченко-Смужаниця як одна з упорядниць (друга — Наталія Кочан, автор передмови — Семен Глузман, післямови — Валерій Шевчук) завершила свій материнський обов’язок перед пам’яттю сина. Героя України — не за присвоєним званням, а по суті. Хоча вона все життя з честю виконувала його, від народження Валерія, виховування в умовах совєтської дійсності — і до тих страшних років, коли боролася за його життя та гідність, пишучи заяви і скарги в усі можливі інстанції, їздячи за сином в усі чорні діри (читач може в цьому пересвідчитися, ознайомившись із розділом «Солідарність і любов»).<br />
<br />
Тепер маємо у вітчизняній Бібліотеці дві книжки, два основоположні людській моралі зібрання творів Валерія Марченка і його Матері («Найкращий твір мого життя — мій син») як співавторки. Це пам’ятник обом.<br />
<br />
Постійна адреса статі <a href="http://www.dt.ua/3000/3680/32895/">Дзеркало тижня </a>Unknownnoreply@blogger.com0